Всесвітня Організація Охорони Здоровя "створила рейтинг країн світу із загального стану охорони здоровя, і США [опинилися]...37-ми". За якістю охорони здоровя - на 54-м місці. В той самий час, на охорону здоровя США витрачають на душу населення більше, ніж будь-яка інша країна миру.

США і ЮАР - дві єдині розвинені країни світу, які не забезпечують медичну допомогу для всіх своїх громадян.

Через відсутність медичної страховки передчасно вмирають 18000 американців на рік (Це в 6 разів більше, ніж кількість загиблих 11 вересня).

За даними 2004 року 12 мільйонів американських сімей - більше 10% всіх домогосподарств США, - "постійно бються, і не завжди успішно, щоб прогодуватися." Сімї, члени яких "по-справжньому голодували минулого року", склали 3,9 мільйона.

США - на 41-м місці в світі з рівня дитячої смертності. У Куби показники кращі.

З 20 найбільш розвинених країн світу США були найостаннішими за темпами зростання сукупної винагороди робочої сили в 80-х ... У 90-х темп зростання винагороди трохи збільшувався, приблизно на 0,1% в рік". При цьому, американці працюють більше годин на рік, чим в будь-якій іншій індустріальній країні, і мають коротші відпустки.

За останні десять років США втратили 1,3 мільйона робочих місць на користь Китаю.

Працедавці США скоротили 1 мільйон робочих місць в 2004 р.

У 2004 році 3.600.000 американців втратили страховки по безробіттю; 1,8 мільйона - кожен пятий, - без роботи більше 6 місяців.

Японії, Китаю, Тайваню і Південній Кореї належать 40% державного боргу США. "Сприяючи запобіганню зростанню іпотечних ставок, Китай став грати величезну і мало оцінену роль в підтримці американського житлового буму"

Третина всіх дітей в США народжується поза браком. Половина всіх американських дітей житиме в родині одним батьком.

У 2004 році Міжнаціональна асоціація начальників поліцейських підрозділів заявила, що скорочення адміністрацією [Буша] федеральних субсидій для органів місцевої поліції зробило країну більш уразливою, ніж коли-небудь".

2.4 Збройні сили США

Говорячи про стан і перспективи ЗС США, неможливо спочатку не висвітлити війну з Іраком.

Як було зазначено у Розділі 1 цієї роботи, окупація Іраку була для США життєво необхідною для забезпечення країни нафтою в світлі всесвітнього енергетичної кризи, що наближається. Цей крок був кроком відчаю після невдалою спроби взяти під контроль енергетичні ресурси Росії.

Влада США ще в 1999 році знала, що вторгнення до Іраку буде провальним. Так, у 1999 році американські ЗС провели секретні учення, які показали, що вторгнення до Іраку вимагатиме участі 400 тис. військовослужбовців і може привести до хаосу в цій країні. Таку інформацію розповсюдив архів Університету національної безпеки Джорджа Вашингтона. При цьому директор архіву Томас Блантон уточнив: "Можна зробити висновок, що головною помилкою США в Іраку стала недостатня кількість сил, проте учення 1999 року показали, що навіть маючи 400 тис. солдатів, ми могли б програти". [72]

Різке неприйняття американським суспільством політики адміністрації Буша відносно Іраку і Афганістану не може не зачіпати ЗС США. Непопулярність війни, відсутність будь-якого прогресу у врегулюванні конфліктів, більш того, різке загострення становища примушують американських військовослужбовців ухилятися від служби в цих "гарячих точках".

В американській пресі були опубліковані дані про факти дезертирства з ЗС США в 2003-2005 роках. За даними газети USA Today від 22.05.2006, у сухопутних військах найвищі показники втечі військовослужбовців з армії - 4387 чоловік, на флоті недолічилися 3454 матросів. У Корпусі морської піхоти США дезертирами числяться 1455 чоловік. Всього 9296 чоловік. Доцільно відзначити, що число дезертирів під час війни у Вєтнамі складає від 30 тис. до 50 тис. чоловік.

Випадки дезертирства зі ЗС США, що почастішали, відбуваються на тлі загального некомплекту бойових підрозділів американської армії. Після початку війни в Іраку міністерство оборони США все сильніше відчуває брак новобранців. Особливо сильно страждають від цього сухопутні сили, що несуть основний тягар бойових операцій і велику частину втрат. Не дивлячись на всі свої зусилля, вербувальні центри виконують норму на 70%. До Іраку військова служба в США була достатньо безпечною, а значить, популярним і фінансово-привабливим стартовим майданчиком для багатьох американців, особливо з малозабезпечених сімей. Проте зараз все сильно змінилося.

Наприклад, в 2005 році в учбові табори міністерства оборони США було відправлено на 27% новобранців менше, ніж було заплановано Пентагоном. Відчувається брак навіть офіцерів. В даний час в сухопутних силах вакантні близько 30% офіцерських посад оперативно-тактичної і тактичної ланки.

Ще гірша ситуація з набором добровольців в резервні компоненти ЗС. Наприклад, в 2005 році в національній гвардії сухопутних сил США недобір склав 27%, в резерві сухопутних сил - 19%., у ВПС національної гвардії - 15%.

У цілях хоч якось оперативно вплинути на вирішення проблеми комплектування міністерство оборони США дозволило понизити вимоги до охочих поступити на військову службу добровольцям, зокрема по фізичному і інтелектуальному розвитку. Крім того, розширена практика залучення в ряди ЗС США громадян інших країн. В даний час в американській армії числяться близько 30 тис. іноземців із понад 100 країн світу. Зі вступом на службу їм надається право почати процес натуралізації і отримання громадянства, на що при звичайному порядку вони могли б розраховувати тільки після 5 років мешкання в США.

Адміністрація і військове керівництво США пішли навіть на зниження вимог, що предявляються до кандидатів на отримання американського громадянства, які проходять службу в рядах ЗС США. Поступки, перш за все, торкнулися, мовних вимог - відтепер військовослужбовцям необхідно просто "розуміти англійську мову", а не знати її, як це було встановлено раніше. Більше того, за старанність і ініціативу, проявлені при виконанні бойових завдань, іноземці, що проходять службу у ЗС США, мають право отримати американське громадянство незалежно від встановлених раніше термінів натуралізації.

За повідомленням незалежного аналітичного видання Washington ProFile від 18.09.2006 року, група американських конгресменів видала аналітичну доповідь, в якій стверджується, що боєготовність ЗС США на сьогоднішній день, - найнижча з часів Вєтнаму, і причиною тому - операція в Іраку. [73]

[74] Згідно з доповіддю плануючи вторгнення до Іраку в 2003 році, Пентагон припускав, що бригада армії США (основна оперативно-тактична одиниця в структурі американських ЗС) після оперативного туру в Іраку відпочиватиме, тренуватиметься і відновлюватиме боєздатність протягом 20 місяців.

Але вже у вересні того ж року цей термін був скорочений до 12 місяців. Зараз в Іраку знаходяться 16 бригад (включаючи два полки Морської піхоти - Marine Corps), найближчим часом їх повинні змінити 19 бригад. Загалом до складу ЗС США входять 39 бригад. Військова доктрина США передбачає, що на кожну бойову одиницю, що знаходиться в зоні бойових дій, повинні припадати дві одиниці в резерві. Нині ця пропорція виглядає так: одна одиниця в Іраку, одна - в резерві. В результаті, швидко виходить з ладу техніка, перевтомлюються військовослужбовці, а новобранців не встигають підготувати належним чином.

Згідно з оцінками американських експертів (зокрема Вашингтонського Інституту стратегічних досліджень) до двох третин підрозділів армії США - як резервних, так і частин першої лінії - можна визнати «не боєздатними»: вони відчувають нестачу у фахівцях, устаткуванні, бойовій техніці.

Доходить до того, що ЗС США в Іраку вимушені використовувати трофейну техніку, знайдену на місці або конфісковану у іракської армії. У хід йде все: від вантажівок, в кузові яких вмонтовують броньовані корпуси від несправної бойової техніки, до старих радянських БМП-1, які американці охрестили Elvis, натякаючи на поважний вік машин, порівнянний з віком «короля рок-н-ролу».

Згідно з доповіддю, жодна з бригад першої лінії ЗС США в даний час не може бути розгорнена за повним штатом військового часу. Дещо краще йдуть справи в частинах Корпусу морської піхоти (КМП), проте велика частина бойової техніки КМП морально застаріла і потребує заміни, оскільки КМП традиційно отримує постачання за залишковим принципом.

Починаючи війну, американці вважали, що контингент чисельністю приблизно 140000 - цілком достатній для вирішення всіх завдань в Іраку, за умови, що кожна бойова частина зробить не більше двох відряджень в «гарячу точку», але якщо війна затягнеться більше ніж на два роки - кількість військ повинна бути збільшена.

Проте постійні згадки у пресі про кількість втрат у війні, що тиражуються американськими ЗМІ, створили проблему для вербування кваліфікованого персоналу для армії і КМП. Не додає «патріотичним» американцям бажання послужити в армії і те, що багато підрозділів пройшли Ірак вже по два, а то і по три рази.

Як уже згадувалося, ЗС США відчувають недолік і у військовій техніці. Дорогі і досить «капризні» бойові машини американського виробництва, такі як легкі бронеавтомобілі HUMVEE («Хамер») і танки М1А1 Abrams, швидко виходять з ладу в суворому іракському кліматі. Для ремонту техніки доводиться завозити до Іраку запчастини, що забираються із стратегічних резервних складів, розташованих по всьому світу. Витрати на ремонт і відновлення пошкодженого майна армії і КМП з початку кампанії склали 30 млрд. доларів. За попередніми оцінками в кожен подальший рік війни на ці цілі буде витрачено приблизно 14-15 млрд. доларів. Навіть якщо такі гроші і знайдуться в американській скарбниці, будуть потрібні довгі роки для відновлення довоєнної боєздатності ЗС США. При цьому аналітики вважають, що багато перспективних програм розвитку озброєнь будуть заморожені або зовсім закриті.

Виникає питання: чому в країні, яка має найбільший військовий бюджет в світі виникають вищезазначені проблеми?

У 2007 році військовий бюджет США склав $533 млрд. Таким чином, побитий рекорд, який був встановлений в розпал «Холодної війни» (1986 рік), коли США витратили на оборону $480 млрд. Військовий бюджет 2007 року на 45% вищий, ніж військовий бюджет зразка 2001 року, коли Джордж Буш став президентом США.

За даними Комітету з Асигнувань Конгресу США, з $533 млрд. - $84.2 млрд. будуть витрачені на закупівлю військової техніки, $73.6 млрд. - на дослідницькі роботи і випробування, $110.1 млрд. - на виплати зарплат, закупівлю обмундирування, утримання військових, $155.3 млрд. - на проведення різного роду операцій і ремонт, $17.1 млрд. - на будівництво і житлові програми для військовослужбовців.

Показово, що збільшення витрат на оборону зовсім не завжди стає причиною збільшення чисельності ЗС. Скорочують свою чисельність ВПС СШАUS Air Force (на 40 тис.) і ВМС СШАUS Navy (приблизна 12 тис.). У свою чергу, в 2007 році зросте чисельність Армії СШАUS Army (на 30 тис. чоловік) і КМПUS Marine Corps (на 5 тис.). [75]

У проекті федерального бюджету на 2008 рік закладені оборонні витрати у розмірі $481 млрд. на поточні витрати Пентагону наступного року, а також додаткові $295 мільярди на війну в Іраку і Афганістані протягом найближчих трьох років.

Згідно з проектом Буша загальний обсяг державних бюджетних витрат складе в 2008 році в США $2,9 трильйона.

Глава бюджетного управління Білого дому Роберт Портман підтвердив, що для фінансування війни в Іраку і Афганістані адміністрація Буша запропонувала Конгресу виділити на поточний рік додаткові $100 млрд. на 2008 рік - $145 млрд. і на 2009 рік - ще $50 млрд.

З урахуванням нових цифр сукупний обсяг витрат США на війну в Іраку і Афганістані з 2003 по 2009 роки досягне астрономічної суми в $800 млрд. Таким чином з урахуванням пропозиції адміністрації Буша про виділення додаткових коштів вартість початої ним війни в Іраку і Афганістані для США "перевищить загальну вартість війни у Вєтнамі". [76]

Крім цього 23 січня 2007 року Джордж Буш виступив перед депутатами верхньої і нижньої палат Конгресу США і членами уряду з традиційним щорічним зверненням "Про становище країни". Для протистояння "важким викликам" американський президент попросив конгрес, додати для цього в сухопутні сили і війська морської піхоти 92 тисячі чоловік протягом найближчих пяти років. [77]

Згідно з проголошеною новою стратегією дій американських військ в Іраку ключовим пунктом нової стратегії є збільшення в Іраку пентагонівського контингенту на 21,5 тисяч "багнетів". Але очевидно, що 17,5 тисяч солдатів і офіцерів для столиці країни - Багдада і 4 тисячі - для бунтівної провінції Анбар (яка поки не підкоряється ні центральному іракському уряду, ні військовому командуванню коаліції західних країн і їх союзників), додані до тих 132 тисячам, які вже знаходяться в Іраку, - це все одно не вихід. Такий захід може лише на деякий час створити видимість посилення впливу США на ситуацію в зоні Персидської затоки. Так само можна оцінити і чергову спробу вашингтонської адміністрації прискорити передачу самим іракцям відповідальності за хід тутешнього міжусобного конфлікту і відновлення порядку в державі.

Необхідно зазначити, що вартість утримання одного американського солдата в Іраку складає близько 275 тис. доларів на рік). [78]

Збільшення військового контингенту в Іраку викликано тим, що кількість нападів на американських солдатів в Іраку, а також урядових військовослужбовців і мирних жителів досягло в останні місяці найвищого рівня з червня 2004 року. Про це повідомляється в черговому щоквартальному звіті Пентагону під назвою "Оцінюючи ситуацію із стабільністю і безпекою в Іраку", направленому до Конгресу США. У звіті вказано, що з середини серпня до середини листопада 2006 року кожного тижня фіксувалося в середньому до 1 тисячі нападів. Це на 22% більше, ніж в попередні три місяці. Якнайгірша обстановка склалася в Багдаді, а також в західній провінції Анбар, де активність проявляють сунітські бойовики. [79]

Всі ці події змусили США розпочати збільшення кількості сухопутних військ. Так чисельність сухопутних військ США зросла з 482 тисяч в 2001 році до нинішніх 507 тисяч, а найближчим часом складе 512 тисяч чоловік. Командування, проте, вважає необхідне збільшити склад ще на 30 тисяч чоловік, а додатково до цього ще і на 7 тисяч бійців щорічно. Передбачається, що кожні додаткові 10 тисяч солдатів і офіцерів обходитимуться скарбниці в 1,2 млрд. доларів. [80]

Виникає питання, чому керівництво США, яке бачить, що у війні в Іраку США терплять поразку продовжує вкладати величезні грошові та людські ресурси, ще більше підриваючи економіку країни?

Підтвердженням поразки США в Іраку є заява одного з авторів американського вторгнення до Іраку, колишнього держсекретаря США Коліна Пауелла, який заявив, що американські війська програють війну в Іраку. На його думку, збільшення кількості солдатів не допоможе змінити «важку ситуацію», що погіршується, в цій країні. Також новий міністр оборони США Роберт Гейтс заявив, що його країна «не виграє» війну в Іраку. А в звіті Групи вивчення Іраку сказано, що продовжувати колишню політику неможливо, і до початку 2008 року з Іраку потрібно вивести бойові підрозділи. [81]

Тим більше очевидно, що ні про яку боротьбу з тероризмом мова не йде. Так, стало відомо, що французькі спецназівці двічі тримали на мушці ватажка міжнародного терористичного угрупування "Аль-Каїда" Усаму бен Ладена, проте наказ відкрити вогонь не поступив від американського командування, що керувало операцією. Така інформація міститься в документальному фільмі, знятому французькими журналістами Эриком де Лавареном і Эмманюэлем Разаві.

За їх даними, французькі військові виходили на Усаму бен Ладена в 2003 і 2004 роках. Четверо французьких солдатів з особливого підрозділу спецназу, чисельністю в 200 чоловік, які полювали за терористом під керівництвом американців, підтвердили авторам фільму цю інформацію. [82]

Продовження війни в Іраку пояснюється величезними прибутками, які отримують компанії, що працюють на міністерство оборони США.

Результати дослідження про доходи голів корпорацій під назвою «Ексцеси топ-менеджерів», яке щорічно проводить Інститут політичних досліджень (Institute for Policy Studies), - показали, що глави 34 компаній, які працюють на міністерство оборони, з часів терактів 11 вересня 2001 року отримали в цілому майже мільярд доларів.

Поки солдати гинули за батьківщину, різниця між їх зарплатою і платнею глав військово-промислових компаній різко збільшилася. До 11 вересня топ-менеджери «великого бізнесу» отримували в 190 разів більше військових. Сьогодні вони отримують в 308 разів більше. Рядовий сухопутних військ отримує в середньому 25000 доларів на рік, а голова корпорації, що виконує оборонні замовлення, - в середньому 7,7 мільйонів.

Поки решта американців відчували неспокій через терористичні загрози і оплакувала загиблих, топ-менеджери робили різні маневри, щоб їх фірми могли скористатися страхом, що охопив людей, і зміною ситуації з нафтовими постачаннями - причому не тільки для підвищення їх конкурентоспроможності, але і ради особистого збагачення.

В період після 11 вересня нажилися глави United Technologies (200 мільйонів доларів), General Dynamics (65 мільйонів), Lockheed Martin (50 мільйонів), і Halliburton (49 мільйонів). Інші корпорації, де топ-менеджери за останні чотири роки отримали надбавку від 25 до 45 мільйонів доларів - Textron, Engineered Support Systems, Computer Sciences, Alliant Techsystems, Armor Holding, Boeing, Health Net, ITT Industries, Northrop Grumman, Oshkosh Truck, URS, і Raytheon.

Девід Брукс, колишній глава фірми DHB, що виробляє бронежилети, які користується поганою славою через дефектну продукцію - в 2004 р. заробив 192 мільйони доларів на продажі акцій своєї фірми. В 2005 р. сукупна винагорода, отримана Девідом Лезаром (David Lesar), главою Halliburton - фірмою, що стала символом повязаних з окупацією нецільових витрат, завищення розцінок і фіктивних виплат по невиконаних контрактах - склала, за оцінками авторів доповіді, що вивчили облікові документи федеральної Комісії з цінних паперів і бірж, 26 мільйонів доларів.

Це наочні приклади, особливо тому, що доходи всіх цих людей повязані виключно з державними підрядами - тобто грошима платників податків.

Використавши дані дослідження про винагороду, що отримують топ-менеджери, проведеного в 2006 р. Wall Street Journal, автори доповіді проаналізували і доходи голів нафтових корпорацій, які одержують в ході іракської війни рекордні прибутки. Сьогодні глава нафтової або газової корпорації отримує в середньому в 518 разів більше, ніж простий робітник нафтогазової галузі. Для порівняння: в середньому по країні глава фірми отримує в 411 разів більше за робітника. У доповіді наголошується, що середньостатистичному будівельникові, який споруджує нафтові обєкти, довелося б пропрацювати 4279 років, щоб отримати 95 мільйонів доларів, які минулого року заробив глава Valero Energy Уїльям Гріхи. [83]

Так яка ж доля чекає США? А чекає те, що фінансова піраміда США обрушиться, що викличе фундаментальне перетворення світової політичної економії.

Зворотний відлік вже пішов, і ніхто не може зупинити його будь-якими короткостроковими заходами податкової і грошово-кредитної політики, або за допомогою довгострокової реформи податкової політики, програм соціальної допомоги або навіть всього федерального бюджету.

Розділ № ІІІ

ГОЛОВНІ ФАКТОРИ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ РОСІЇ

3.1 Внутрішньополітична стратегія Росії

Щоб зрозуміти геополітичні плани Росії та шляхи їх реалізації, необхідно звернутися до російської історії. Вся історія свідчить, що Росія неодноразова знаходилася на межі знищення в результаті військової поразки, економічної відсталості або громадянської війни, але кожного разу з кожної смути Росія виходила окріплою економічно, політично, військово та розширивши межі Імперії будь то монархічна або соціалістична держава.

150 років тому князь Олександр Горчаков, який очолив міністерство закордонних справ після програшу Росії в Кримській війні, розіслав в російські посольства циркуляр. У ньому він виклав своє бачення внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Нащадки запамятали з циркуляра фразу "Росія не сердиться. Росія збирається з силами”.

Ситуація як в Росії, так і навколо неї була украй складною. За умовами підписаного після програшу в Кримській війні так званого Паризького миру Росія не мала права мати у Чорному морі флот. Англія вимагала від союзників продовжити війну, щоб "остаточно поставити Росію на коліна". У самій Росії спалахували селянські бунти, а настрій у деяких представників еліти були настільки капітулянтськими, що колишній міністр закордонних справ граф Нессельрод пропонував ліквідовувати своє відомство. У цій ситуації Горчаков в своєму циркулярі написав: "Імператор вирішив переважно присвятити свої турботи благополуччю своїх підданих і зосередитися на розвитку внутрішніх ресурсів країни, і активізувати свою діяльність, яка буде направлена на зовнішні справи лише тоді, коли інтереси Росії зажадають цього беззастережно".

Через 150 років історія повторилася.

В грудні 1999 року - тоді ще премєр-міністр Росії Володимир Путін - опублікував свою першу програмну статтю "Росія на рубежі століть". Там він прямо написав: "Росія переживає один з найважчих періодів в своїй багатовіковій історії. Мабуть, вперше за останні 200-300 років вона стоїть перед лицем реальної небезпеки опинитися в другому, а то і в третьому ешелоні держав світу". Путін не перебільшував. Через день після виходу статті Єльцин пішов у відставку.

Путін опинився в стані спадкоємця, який по заповіту виявляє, що успадкував мільйонні борги. На його плечі лягла країна, що втратила за вісім років половину економіки і тільки, що пережила страшний дефолт. Країна з відсталим бюджетом, як у одного крупного американського міста, більше половини населення - за межею бідності. Місяцями люди не отримували заробітну плату і пенсії.

При цьому економіка була обтяжена таким обємом успадкованих соціальних зобовязань (які могла потягти тільки така країна як СРСР), які не витримає ніяка сучасна, навіть найбагатша країна. Крупний бізнес, що отримав багатомільярдну власність за кремлівською рознарядкою, через «єльцинську сімю» керував країною, призначав міністрів, приймав для себе закони, обирав губернаторів на "вотчинних" територіях, користувався широким доступом до державних ресурсів, не плативши податки.

Росія була практично не керованою. Демократією її можна було назвати тільки за великої фантазії - режим був химерною сумішшю анархії і олігархії з окремими демократичними вкрапленнями. Єдиний правовий простір був відсутній, у величезній кількості регіонів не було і натяку на економічні реформи, демократію, зате неозброєним оком були помітні некомпетентність, безвідповідальність, крадіжки.

Суспільство, що пережило "синдром втраченої країни", було абсолютно дезорієнтованим. Люди були настроєні жорстко антиреформаторськи і бажали тільки одного: щоб влада навела лад.

У Росії йшла війна, оголошена ваххабитськими прихильниками ідеї халіфату від Чорного до Каспійського морів. Як мінімум з 1999 року в Чечні воювали вже не арабські найманці, а арабські командири. Прямим погрозам безпеці Росії без великого успіху намагалися протистояти дезорганізовані численними реформами і убогі спецслужби, обірвана і деморалізована армія. Іржавіли в портах підводні човни з ядерними реакторами, загрозливо зношувалися стратегічні ядерні сили. Йшлося фактично про те, щоб наново зібрати державу, що знаходиться в розібраному стані.

Загальний задум

Звичайно, в основі початкової стратегії Путіна лежав прагматизм: вирішувати питання виживання країни. Це було первинно по відношенню до будь-яких ідеологічних конструкцій. З самого початку Путін прекрасно усвідомлював необхідність серйозного модернізаційного прориву. Головна стратегічна мета Росії - становлення її як сучасної великої держави, економічно сильної, технологічно просунутої, соціально розвиненої і політично впливової.

Реалізація цієї стратегічної лінії була можлива лише за умови:

- політичної стабілізації;

- створення субєкта в особі державної влади, здатного здійснювати необхідні перетворення;

- формування нормального економічного середовища, здатного забезпечити довготривале економічне зростання;

- забезпечення сприятливих міжнародних умов для внутрішнього розвитку;

- консолідації російської нації.

Путін не запропонував нову національну ідею; він запропонував суспільству шукати точки опори нової ідентичності у всій історії. З Російської імперії часів монархії в життя увійшли двоглавий орел, державний триколор Петра Великого а від Російський імперії радянської епохи узятий гімн - мелодія Александрова з пострадянськими словами. Набагато більший упор, ніж його попередники, Путін робить на традиційні суспільні цінності: патріотизм, мораль, сімю, релігію. Зразком для наслідування Путіну служить Петро Великий, чий портрет висить в його кабінеті. Петро Великий утягнув відсталу Росію в сучасність, використовуючи західні технології, створивши грізний флот, реформуючи при цьому економіку і розширюючи кордони країни.

У світлі цього цікавими є Квітневі тези Солженіцина про Путіна, демократію і Росію: "При Горбачові було відкинуто саме поняття і свідомість державності. При Єльцині по суті та ж лінія була продовжена, але ще обтяжена безмірним майновим пограбуванням", - упевнений Солженіцин. А при Путіні, на його думку, навпаки, намагаються врятувати "провалену державність".

Конкурентноздатна економіка.

Путін чудово розумів, що його надзадача - якісний ривок в економічному розвитку. Його економічна програма наскільки проста, настільки і амбітна. Зробити Росію сумісною зі світовим господарством, створивши нормальне, загальноприйняте в світі економічне середовище, викликавши приплив необхідних внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Це повинно забезпечити прискорене економічне зростання, здатне привести до збільшення ВВП удвічі за десять років. Економічне зростання - головне в стратегії Путіна.

Росія повернула контроль над крупними секторами економіки, зокрема автомобільною, авіаційною, металургійною і добувною галузями. Росія створює супердержаву, потужність якої в контролі за світовою енергетикою підкріплена сучасним озброєнням. Стратегія Путіна передбачає подальше посилення державного контролю за стратегічними галузями. Тільки за 2005 рік Кремль витратив більше 17 мільярдів доларів на скупку підприємств. Що, згідно з даними Європейського банку реконструкції і розвитку (ЕБРР), збільшило частку державних підприємств у ВВП Росії з 30 до 35 відсотків.

Із самого початку президент направив великому бізнесу декілька однозначних "послань". Перше - платіть податки і проявляйте соціальну відповідальність. Друге - федеральна політика - справа Кремля. Третє - серед олігархів святих немає. Всі вони були так чи інакше "призначені" владою, причому часто з порушеннями. А тому можуть бути і звільнені, якщо проігнорують перше і друге послання. Саме у цьому причини опали Березовського, Гусинського, Ходорковського. Вони робили відверті спроби дестабілізувати владу з метою посилення власного впливу та збагачення за рахунок держави.

Вертикаль.

Прагнення запобігти самій можливості розпаду держави лежить в основі стратегії Путіна в області федеральних відносин. Основним компонентом цієї стратегії спочатку було приведення нормативної бази регіонів у відповідність з федеральними законами і Конституцією. Це було ефективно зроблено за допомогою нового владного інституту - повноважних представників президента в семи федеральних округах. Через повпредів також вдалося знов замкнути на Москву діючі на місцях органи федеральної виконавчої влади, які в 90-і роки опинилися під прямим контролем губернаторів. Був запущений процес укрупнення субєктів Федерації, абсолютно виправданий з управлінської і економічної точок зору. Останній етап федеральної реформи - перехід від прямих виборів губернаторів до їх обрання законодавчими зборами субєктів Федерації за представленням президента.

Керованість.

За часів Єльцина такий позаінституціональний центр влади, як "сімя", грав куди більшу роль, ніж всі передбачені Конституцією інститути, разом узяті. Путін відновив керованість країною з опорою саме на державні інститути, які в той же час втратили ступень автономності.

У Федеральних Зборах вперше за весь пострадянський час вдалося забезпечити в обох палатах працюючу пропрезидентську більшість, здатну проводити закони реформістів. Саме завдяки цьому зявилися в Росії право власності на землю, чи не найліберальніша в світі податкова система з плоскою 13-процентною шкалою прибуткового оподаткування, почала створюватися нормальна соціальна інфраструктура.

Розмежування повноважень між тими органами, які встановлюють право і чисто виконавчими відомствами, відчутне скорочення кількості їх керівників дозволили наблизитися до реалізації мети розбюрокрачування економіки, яку не раз ставив президент.

Безпека країни.

Путіна відрізняє очевидний акцент на зміцнення безпосередніх атрибутів сили держави - армії, спецслужб, правоохоронних органів. У військовій реформі покладено в основу професіоналізацію збройних сил, що розуміється як збільшення чисельності і якості професійних частин постійної боєготовності.

Від загрози терору і оргзлочинності можуть захистити тільки зібрані спецслужби і правоохоронні органи. Для них значно збільшено фінансування, проводиться технічне переоснащення, поліпшується міжвідомча координація, проводиться внутрішнє очищення від корупції. Арешти "перевертнів у погонах", які багато хто розцінив як кампанійщину, на ділі відображають довготривалу лінію.

Найгострішою проблемою залишається і ще якийсь час залишатиметься Чечня. Стратегія полягає в поєднанні заходів по знищенню терористів із створенням і розширенням сфери впливу легітимної влади, посиленням координації під егідою керівництва Південного федерального округу, відновленням зруйнованого житлового фонду, створенням робочих місць для розореного війною населення. Вторгнення до Інгушетії, Беслан та “Норд-ост” добре нагадали, як далеко від завершення контртерористичної операції і дійсного миру. Але і прогрес в наявності. Цього року правозахисники зафіксували в десятки разів менше порушень прав громадян в Чечні. Це свідчить в першу чергу про те, що життя там стає все більш спокійним. Операція в Чечні буде продовжена до переможного кінця, що б це не означало і якими б не були заперечення Заходу. Ніякого нового Хасавюрта точно не буде. Хоча Захід (особливо США) вживає можливі заходи щодо дестабілізації Росії та заохочує діяльність терористів на її території. Так у цьому році МЗС РФ вручив послові США в Москві ноту протесту у звязку з проведенням у Вашингтоні семінару із закликами до нових терактів на території Росії. Як повідомив департамент інформації і друку МЗС РФ, посол США Уїльям Бернс у вівторок був запрошений до МЗС. Заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Кисляк вручив йому ноту протесту з приводу проведення у Вашингтоні 14 квітня під егідою американської неурядової організації "Джеймстаунський фонд" семінару під назвою "Кавказький фронт А.Х.Садуллаева і перспективи нового Нальчика", в ході якого надавалася трибуна для закликів до проведення нових терактів на території Росії. "Послові було підкреслено, що проведення подібного роду заходів на території США суперечить міжнародним зобовязанням Сполучених Штатів у сфері боротьби з тероризмом, зокрема, за резолюцією 1624 Ради Безпеки ООН і Конвенції Ради Європи про попередження тероризму, в розробці якої США взяли найактивнішу участь", - мовиться в повідомленні. Велика Британія відмовляється видати Росії емісара чеченських терористів Ахмада Закаєва тощо.

Партійне будівництво.

Нинішню політичну систему в Росії часто називають керованою демократією, в умовах якої, парламент виступає в ролі слухняного інструменту в руках президента Владимира Путіна і його уряду.

У Росії з кінця минулого століття діяли десятки партій, а за останні роки виникли ще й нові. Партії, прагнучи будь-якими, іноді і непередбачуваними шляхами добитися підтримки виборців, є з погляду керівництва країни, чинником ризику. Їх кількість обмежується останнім часом шляхом введення в практику голосування високих процентних барєрів.

На думку нинішніх господарів Кремля, найкраща демократична модель - це така система, за якою правляча верхівка спирається на одну національну проурядову партію впродовж десятків років, як це видно на прикладі Японії. Такою стає в Росії партія, що сповідає в ідеологічному плані так званий соціальний консерватизм.

В демократичних країнах завжди існує опозиція - альтернатива існуючому уряду. В умовах російської керованої демократії альтернативна сила також повинна користуватися довірою Кремля. І така “ліва” альтернатива є: йде створення нової сили - асоціації трьох невеликих партій. Це “Російська партія життя” (РПЖ), і “Батьківщина”.

3.2 Зовнішньополітична стратегія Росії

Росія після обрання В.В. Путіна президентом почала проводити незалежну, активну, багатовекторну, прагматичну політику. Бачачи головну загрозу безпеці країни в її слабкості, Путін розглядав зовнішню політику перш за все як інструмент для створення сприятливих умов для економічного розвитку, поліпшення інвестиційного клімату і просування інтересів російського бізнесу за кордоном. Його підкреслений прагматизм припускав постановку тих зовнішньополітичних завдань, які країна може потягнути. Росія хоча і “сердилася”, але зовні намагалася це не проявляти. Росія «збиралася з силами», здійснювала економічну, соціальну, адміністративну та військову реформи.

Путін виявив нову парадигму, якою призначено було визначити собою його другий термін, - енергетична наддержава з найсучаснішим стратегічним озброєнням та космічними силами. Саме у цій області він розігрує свої карти, повертаючи Росію в коло світових держав.

На сьогоднішній день Росія “зібралася з силами” на стільки, що вже майже не приховує свої наміри. У Посланні Федеральнім Зборам у 2006 році президент Путін заявив: “Крах Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою століття. Для російського ж народу він став справжньою драмою. Десятки мільйонів наших співгромадян і співвітчизників опинилися за межами російської території...”. Як відомо з катастрофами борються, а їх наслідки усуваються.

Президент Путін 2 червня 2006 року на зустрічі з журналістами з країн «Великої вісімки» заявив, що “в плани Росії ніколи не входило і сьогодні не входить приєднання територій, що знаходяться за її межами”. При цьому Путін не уточнював, які він мав на увазі межі Росії: на теперішній час чи на час розвалу СРСР або території, які коли-небудь належали Російській імперії.

Сучасна Росія надзвичайно сильна в економічному, політичному та військовому плані і веде активну економічну та територіальну експансії, пріоритетом яких є відродження Російської імперії як мінімум у межах до 1991 року і наступне економічне та політичне домінування в світі.

В цей час Росією офіційно проводиться політика про приєднання (економічними засобами) Республіки Білорусь.

Політику Росії відносно Білорусії охарактеризував 3 квітня 2006 року в ході прес-конференції, присвяченої Дню єднання Росії і Білорусії, держсекретар Союзу Росії і Білорусії П.Бородін: "Є 3 способи побудови держави, перший - ввести танки до Іраку, і ось тобі нова держава; другий - це коли збирається політбюро ЦК КПРС і вирішує будувати державу. Є ще і третій спосіб побудови держави, коли бал править економіка”. "Я думаю, що єдина валюта, яка є неодмінним атрибутом єдиної держави і єдиної економіки, буде введена в Союзній державі Росії і Білорусії до кінця цього року", - відзначив він. [84]

Ще не встиг Олександр Лукашенко нарадуватися своєму переобранню на третій термін, як кредитор - Росія нагадав, що час сплачувати за рахунки і безкоштовних цукерок не буває. 12 травня 2006 року стало відомо, що Кремль віддав розпорядження держкомпаніям "припинити датування білоруської економіки за рахунок низьких цін на російські енергоносії". Масштаби наслідків в разі виконання цього рішення цілком порівнянні з економічним завоюванням республіки Білорусь її чекають дуже тяжкі економічні наслідки - добробут народу і "економічне диво", створене Лукашенко, розвалиться". [85]

Бородін 21.09.2006 року зробив заяву на прес-конференції: «Референдум про перспективи будівництва Союзної держави Росії і Білорусії відбудеться в грудні». Він також відзначив, що Володимир Путін "поставив питання про обєднання наших країн ребром" і референдум "про перспективи будівництва Союзної держави" повинен пройти в грудні. [86]

Як відомо референдум не відбувся і Союзна держава створена не була.

Росія почала економічне знищення режиму президента Лукашенка.

Російський газовий концерн "Газпром" за дві хвилини до настання Нового року підписав з Білорусією пятирічні контракти на постачання газу в республіку і транзит "блакитного палива" до Європи по її території. Було вирішено і питання про те, яким чином "Газпром" отримає 50% акцій "Белтрансгаза" - з розстрочкою на 4 роки за гроші, а не в рахунок оплати за газ.

В 2007 році Білорусія отримає російський газ по $100 за 1 тис. кубометрів проти $46,68 в 2006 році. Надалі ціна на російський газ для Білорусії визначатиметься виходячи з формули ціни, привязаної до ціни на газ на європейському ринку. Так, в 2008 році ціна на газ складе 67% від ціни газу на європейському ринку за вирахуванням транспортних витрат (net back), в 2009 році - 80%, в 2010 році - 90%, в 2011 році - 100%.

Ставка транзиту газу по мережах "Белтрансгаза" підвищиться з $0,75 до $1,45 за транспортування 1 тис. кубометрів на 100 км.

Пізніше перший віце-премєр уряду Білорусії Володимир Семашко додав, що плата за транзит може мінятися залежно від ціни на газ.

На 2007 рік, вартість транзиту підвищена з $0,75 до $1,45 за 1 тис. кубометрів газу. Це додатково $110-120 млн. доходів білоруської сторони. Ставка транзиту зафіксована на 5 років.

Російський концерн заплатить $2,5 млрд за 50% акцій "Белтрансгаза" грошовими коштами з розстрочкою на 4 роки.

СП буде створено до 1 червня 2007 року. "Газпром" вноситиме свою частку - 50% - рівними частинами протягом чотирьох років, по $625 млн. на рік. Таким чином, до 1 червня поточного року він буде власником 12,5% акцій, і лише до 1 червня 2010 року "Газпром" володітиме 50% акцій СП. Проте необхідно зазначити, що в час написання цієї роботи жодних кроків по створенню СП зроблено не було, що після 1 червня 2006 року може привести до сплати за спожитий газ виключно у грошовій формі.

Відразу ж після підписання контракту премєр РБ Сергій Сидорській назвав його умови невигідними для своєї країни: "В умовах сьогоднішньої економіки країни збільшення в два рази ціни на газ для Білорусії, до $100, - ця ціна для економіки дуже складна, а можна сказати, непідйомна. Уряду і всім, хто сьогодні працює в реальній економіці, доведеться дуже багато працювати, щоб забезпечити належну рентабельність, собівартість".

Премєр додав, що у разі браку коштів для розрахунків за російський газ республіка проситиме у "Газпрому" розстрочки.

Ще до завершення переговорів по газу російські парламентери із здивуванням повідомляли, що білоруська сторона предявляє вимоги, не повязані з газом. "Ми абсолютно повязуємо ці два питання - ціна газу і постачання нафти", - не приховував В.Семашко.

Білорусія, що отримувала російську нафту безмитно, повинна була перераховувати Росії 85% від свого мита на експорт нафтопродуктів, вироблених з російської нафти, що дешево дісталася. Після більш ніж 10-літнього невиконання цієї умови білоруською стороною Російська Федерація обклала експорт нафти до Білорусії експортним митом. У відповідь Білорусія ввела збір за транзит російської нафти у розмірі $45 за тонну. [87]

Надалі події розвивалися наступним чином [88]:

8 грудня 2006 року Уряд РФ встановив з 1 січня 2007 року мито при ввезенні на територію Білорусі нафти у розмірі 180,7 USD/т.

1 січня 2007 року Білорусь оголосила, що встановлює своє мито -- за транзит по своїй території російської нафти у розмірі 45 USD/т.

8 січня глава “Транснефти” С. Вайншток заявив, що “білоруська сторона з 6 січня в односторонньому порядку, нікого ні про що не попереджаючи, почала незаконний відбір нафти з нафтопроводу ”Дружба". За його словами, всього з 6 січня незаконно вилучено 79 тис. т нафти. “Транснефть” припиняє поставляти сировину до нафтопроводу “Дружба”.

Російська сторона трактує ситуацію з припиненням транзиту нафти через територію Білорусі як форс-мажор, заявив увечері 8 січня в ефірі телеканалу “Вести” замглави Мінекономрозвитку РФ А. Шаронов. Він відзначив, що переговори з Білоруссю почнуться тільки після відміни незаконного митного збору на транзит російської нафти, введеної Мінськом.

9 січня в Москві поновилися переговори білоруської делегації з представниками МЕРТ РФ. Білоруську делегацію на переговорах очолив віце-премєр Андрій Кобяков, російську -- глава Мінекономрозвитку Герман Греф.

Увечері 9 січня на прес-конференції в Москві Г. Греф заявив, що сьогоднішні переговори про транзит російської нафти закінчилися, фактично не почавшись.

В. Путін 9 січня доручив уряду “виробити комплекс заходів, направлених на захист національної економіки” і продовжити переговори з Білоруссю про постачаннях нафти і її транзиті.

Росія повідомила про намір вжити жорсткі економічні заходи, які привели б до економічного краху країни - введення мит для білоруських товарів, що ввозяться зараз по нульовій ставці. Обмеження вже торкнулися білоруського цукру, на ввезення якого до Росії за розпорядженням уряду 29 грудня встановлений митний збір. З лютого до цукру можуть додатися мясо і субпродукти (до Росії йде 99,9% експорту), молоко і молокопродукти (більше 90%), телевізори (близько 90%), меблі (понад 80%). Митами буде обкладена продукція, що складає понад половину білоруського експорту до Росії (6 млрд. доларів в грошовому виразі). Не витрачати час на антидемпінгові розслідування і інші формальності дозволяє підписаний Путіним за день до нового року закон "Про спеціальні економічні заходи", що дозволяє главі держави вводити санкції, якщо необхідна "невідкладна реакція на міжнародно-протиправні діяння або недружні дії іноземної держави або її органів і посадовців". За цим законом президент може тимчасово заморожувати економічні програми і військово-технічну співпрацю, згортати зовнішньоекономічні і фінансові операції, змінювати митні збори. [89]

Вдень 10 січня за ініціативою А. Лукашенка відбулася телефонна розмова президентів двох країн, за підсумками якого премєр-міністрам доручено протягом двох днів виробити конкретні пропозиції по вирішенню всіх проблемних питань.

10 січня на позачерговому засіданні президії Ради міністрів уряд Білорусі прийняло рішення відмінити мито на транзит російської нафти.

Вранці 11 січня російська компанія відновила прокачування сировини по нафтопроводу “Дружба”. Премєр-міністр Білорусі Сергій Сидорській прибув до Москви з дводенним робочим візитом.

Увечері 12 січня відбулася телефонна розмова А. Лукашенка і В. Путіна. Услід за цим було підписано міжурядову угоду про заходи з розвитку торговельно-економічної співпраці в області експорту нафти і нафтопродуктів.

Відповідно до домовленостей Білорусь в 2007 році платитиме замість 180 доларів експортний митний збір у розмірі 53 долари за кожну тонну російської нафти. На сиру нафту, що поставляється з Росії до Білорусі, стягуватиметься експортне мито по ставкою, рівною відповідній частці експортного мита на нафтопродукти, що поставляються з Республіки Білорусь, які вироблені з російської нафти. Наступного року пропорції будуть 70% - Росії, 30% - Білорусі, в 2008 році - 80 і 20% відповідно, і в 2009 - 85% піде Росії і 15 - Білорусі". У свою чергу білоруська сторона запевнила, що підписана угода встановлює жорсткі умови і механізми контролю. "Сторони погодилися, що встановлюються жорсткі параметри відповідальності за дотримання цієї угоди протягом трьох років її дії, - уточнив премєр-міністр Білорусі Сергій Сидорській, - Кожна сторона залишає за собою право встановлювати жорсткий контроль з метою забезпечення тих гарантій, про які ми сьогодні домовилися". Як пояснив міністр фінансів РФ Олексій Кудрін, для Білорусі застосовуватиметься коефіцієнт у розмірі 0,293 до ставки загального експортного мита на нафту, що становить близько $180 за тонну. При цьому ставка загального мита перераховується раз на два місяці, але коефіцієнт 0,293 на 2007 рік залишиться незмінним. У 2008 році цей коефіцієнт складе 0,335, в 2009 році - 0,356. На зовнішньому кордоні Білорусі вивізне мито на нафту відповідатиме загальному російському експортному миту - $180. Відповідно до підписаної угоди про заходи з врегулювання торговельно-економічної співпраці в області експорту нафти і нафтопродуктів, в 2007 році Росія отримуватиме 70% мита, а Білорусія - 30%, в 2008 році - відповідно 80% і 20%, в 2009 році - 85% і 15%. Якщо Білорусія захоче реекспортувати російську сиру нафту, а не переробити її в республіці для своїх потреб, то їй доведеться заплатити 180 доларів, як тільки ця тонна сирої нафти перетне кордон Союзної держави. Це ж поширюється і на 2 мільйони тонн нафти, яка здобувається в самій Білорусії. Вона оподатковуватиметься тим же митом - 180 доларів, якщо піде на експорт". За оцінкою міністра фінансів РФ, останні демарші Мінська обійдуться йому в "3,5-4 млрд. доларів за вирахуванням 1,58 млрд. доларів у вигляді експортного митного збору, про який ми домовилися сьогодні". Кудрін вважає, що Білорусі "зроблено попередження". "В укладеній сьогодні угоді фіксується, що у разі порушень російська сторона зможе ввести мита в повному обсязі, не 53, а 180 доларів за тонну. [90]

На нараді з членами російського уряду президент Росії сказав, що пряма або прихована підтримка білоруської економіки Росією продовжуватиметься впродовж тривалого часу, хоча, починаючи з цього року, вона значно скорочується. Путін уточнив, що по газу ця підтримка вимірюватиметься цифрою приблизно $3,3 мільярда, по нафті і нафтопродуктам ця цифра складе $2,5 мільярда. При цьому він зазначив, що друга цифра порахована точно і узгоджена з білоруською стороною. Президент уточнив, що $5,8 мільярда - це тільки по енергоносіях підтримка російською економікою в 2007 році. Посилаючись на дані російського Мінфіну, президент нагадав, що весь бюджет Білорусі на 2007 рік в доларовому еквіваленті складає близько $14 мільярдів. За його словами, відповідно, російська підтримка виражається в цифрі приблизно 41%. Путін сказав, що це плата Росії за спокійний, мякий, союзницький спосіб переходу до ринкових ...........