Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн світу–Росії та США - магистерская работа

Аналіз дій, які вживали групою AREVA в 2006 році показав, що AREVA справляються з труднощами, що виникають шляхом скорочення видатків на будівництво - при цьому всі труднощі і ускладнення залишаються невиявленими і не вирішеними. На практиці це ставить під сумнів надійність та безпеку ядерної установки і примушує фінську сторону замислитися про доцільність реалізації проекту.

Також, у 2006 році Україна порушила питання про повторне проведення тендеру на будівництво нового саркофагу над ЧАЕС. Причиною недовіри стала діяльність компанії «Framatome ANP», яка входить до групи AREVA. Помилки «Framatome ANP» при створенні другого ядерного сховища на ЧАЕС привели до 7-річного відставання від графіку, замість 2003 року ядерне сховище буде запущене не раніше 2010 року, а на усунення недоліків французи запросили 85 мільйонів доларів. [47]

Ще одна країна - США, яка володіє потужними ядерними технологіями мала тривалу перерву в будівництві реакторів за американськими технологіями у всьому світі. Останній атомний блок в США був пущений в травні 1996 року. Більше того, жодна з американських компаній до цих пір не подала заявки на будівництво хоч би одного нового блоку. Деякі американські фірми купують устаткування для АЕС навіть в Японії! США не побудували жодного реактора за останні десять років. [48]

РОЗДІЛ ІІ

ГОЛОВНІ ФАКТОРИ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ США

2.1. Геополітичні плани США

На початку ХХ століття коли США почали перетворюватися в одну з ведучих держав світу, ідеологи американського гегемонізму заявили про зазіхання США на панування у всьому світі.

Історик Б. Адамс ще в 1901 році в статті "Нова індустріальна революція" писав, що здійснення планів американського світового панування вимагає насамперед встановлення гегемонії і контролю над Євразійським континентом. Адамс безапеляційно заявляв, що "у світі немає місця двом центрам багатства й імперії. Один організм повинний перемогти і знищити інші ... американці повинні зрозуміти, що це буде війна не на життя, а на смерть - боротьба вже не проти окремої нації, але проти цілого континенту". Таким чином США вже з початку ХХ століття розглядали всі інші держави та їх народи як такі, що підлягають тотальному знищенню.

Продовжуючи традиції Адамса й інших ідеологів американського гегемонізму, у 80-і роки XX століття Р. Кохейн і Дж. Най розробили теорію “гегемонічної стабільності”. Під гегемонією Кохейн розумів такий порядок міжнародних відносин, коли одна держава - зрозуміло, Сполучені Штати - “є досить сильною, щоб затверджувати основні правила, які регулюють міждержавні відносини, і має волю діяти таким чином”. Однак у той час на шляху до жаданої світової гегемонії США стояли СРСР і його союзники. Після поразки СРСР у “холодній війні” почався перегляд американського зовнішньополітичного курсу, орієнтованого раніше на стратегію геополітичного “стримування”.

Нову стратегію, у якій США виступили з відвертими претензіями на світове панування, одними з перших, як і випливало очікувати, озвучили Г. Кіссінджер і 3. Бжезинській. Кіссінджер заявив, що після "холодної війни" США залишилися "єдиною наддержавою, яка має можливість втручання в будь-якій частині земної кулі ". Колишній американський держсекретар, щоправда, говорив і про складності, які стоять на шляху американського панування у світі .

Сучасні американські політики йдуть у своїх висновках ще далі. Так, приміром , координатор від США в Комітеті НАТО по Східній Європі і Росії А. Страус у 1997 році опублікував на сторінках журналу "Поліс" статтю , у якій заявляв про однополярний світ як про факт, що здійснився. Страус навіть стверджував , що однополярність є "кінцевою крапкою еволюції", а настання епохи однополярного світу просто "відзначено печаткою неминучості" - гегемонії США.

Йому вторить інший відомий американський політолог Т. Грэхем, який заявив недавно: “У США просто немає суперників по всіх параметрах влади - військовому , економічному, фінансовому, культурному - і таких не видно навіть на обрії. У результаті можливості США формувати мінливий світовий порядок величезні як ніколи”.

У сучасних геополітичних умовах американські політики піддалися спокусі використовувати у своїх корисливих, кланових інтересах обєктивні тенденції глобалізації. На такому тлі досить показово, що лінія на встановлення американської гегемонії на планеті не залежить від того, хто знаходиться в даний момент у Білому домі: демократи або республіканці. Це - консолідована стратегія всієї американської еліти, яка увірувала у своє право безконтрольно розпоряджатися долями інших народів і держав.

Така сумна омана привела до того, що в останні десятиріччя розвиток людства став вкрай однобоким. Досвід показує, що система устрою світу, пропонована Сполученими Штатами, заснована на волаючій соціальній і національній нерівності. Така система свідомо приречена на крах. Однак американці, схоже, вже мають свій рецепт подолання протесту мільйонів “нових пролетарів”, принижених і ображених. Так, відомий гарвардський економіст Т. Фрідман, приміром , пропонує вирішити цю проблему просто, без зайвих сентиментів: світ повинний бути укріплений “наявністю американської моці і бажанням Америки використовувати цю міць проти тих, хто став би загрожувати системі глобалізації... Невидима рука ринку ніколи не буде працювати без невидимого кулака”.

Сьогодні цей кулак, однак, добре видний усім. У військовій області він загрожує непокірливим величезною міццю НАТО. У фінансовій - грозить борговим зашморгом з боку Міжнародного валютного фонду і Всесвітнього банку. Використовуючи ці міжнародні структури як знаряддя своєї експансіоністської політики, США навіть Організацію Обєднаних Націй намагаються перетворити в один з інститутів власної гегемонії, в інструмент “глобалізації по-американськи”.

Криза ООН, підрив основних принципів міжнародного права, зокрема - принципів державного суверенітету, непорушності кордонів і невтручання у внутрішні справи держав, - такі перші злі плоди побудови світу за США. Два факти недавньої світової історії: агресія проти Іраку і Югославії недвозначно свідчать про те, у якому небезпечному напрямку будуть і далі розвиватися події на міжнародній арені, якщо світ піде на поводі в американських ідеологів глобалізму.

Показово, що навіть у самих США далеко не всі перебувають у захваті від планів здійснення “глобалізації по-американськи”. Від ілюзій, звязаних з втіленням у життя цього задуму, застерігає, зокрема, впливовий політолог К.Уолтц у своїй статті “Глобалізація й американська міць”.

Економічна і фінансова глобалізація, стверджує він, веде до того , що світова економіка стає усе більш взаємозалежної й інтегрованою. Механізм керування такою системою стає усе складнішим. Деякі американці, пише Уолтц, щиро упевнені, що саме Сполучені Штати покликані виконувати функцію цього глобального механізму керування, а інші держави повинні бути їм за те глибоко вдячні. Один британський дипломат з цього приводу саркастично зауважив, що “про існуюче у світі бажання жити в умовах американського лідерства можна прочитати тільки в Сполучених Штатах. У всіх інших частинах світу можна прочитати про американську зарозумілість і однобічність”.

Дійсно, у світі , населеному 6 мільярдами людей, США є країною з населенням усього лише в 276 мільйонів чоловік, що складає менше 5% усього населення планети.

Усе більш серйозне занепокоєння виявляють і європейські союзники Сполучених Штатів. Не випадково і Бжезинський, і Кіссінджер, і інші архітектори сучасної американської геополітики так багато говорять про необхідність збереження “атлантичної солідарності” після закінчення “холодної війни”. США готові підтримувати єдину Європу тільки в обмін на свою домінуючу роль на континенті. Тому “важливим пунктом трансатлантичного порядку денного є розвиток нових відносин між Євросоюзом і США, що відібють визнання Європою за Сполученими Штатами привілейованого статусу усередині Євросоюзу”...

У сучасній політичній практиці США і НАТО використовується весь перелік закономірностей, виявлених класиками геополітики протягом двох останніх сторіч. Характерно, що все це робиться під шумок лукавих просторікувань про “демократизацію” і «гуманізацію» міжнародних відносин.

Згадаємо: Ф.Ратцель і Р.Челлен ще на початку минулого століття стверджували, що прагнення до територіальної експансії свого військово-політичного впливу є домінантою державної політики. В офіційній американській пропаганді такі погляди називають “проявом відсталості й архаїчності мислення”. Однак, чим можна простіше пояснити завзяте просування НАТО на Схід, окупацію та розчленування Югославії, Іраку, Афганістану, розширення мережі військових баз США на Близькому Сході. Просування у Східну Європу і особливо в Україну - “підчеревя Росії”, оголошення величезних просторів зруйнованої радянської наддержави районами своїх “життєвих інтересів”?

А. Мехен і X. Макіндер уже сто років тому сформулювали вчення про те, що протистояння континентальної і морської держав є головним нервом світової боротьби за перевагу на планеті. Офіційна позиція Вашингтона сьогодні відкидає такий розподіл. Але при бажанні можна без особливої напруги помітити, що США, залишаючись безперечним лідером “океанської”, “атлантичної” цивілізації Заходу, надзвичайно нервово реагують на будь-які ознаки військового або політичного зближення Росії з іншими державами Євразії, чи то Індія, Китай або Іран.

Отже “глобалізація по-американські” - це глобалізм перетворення інших країн світу на військові бази, постачальників ресурсів для потреб США шляхом безпосередньої військової окупації, демодернізації, примітивізації та дебілізації народів всіх інших країн світу, в тому числі і України.

Однак якими б не були вправними ідеологи і практики однополярного світоустрою, у них нічого не вийде. Побудова планетарного Pax Amerіcana - справа згубна. Схоже, навіть Бжезинський і Кіссінджер не вірять у те, що світове панування США протриває довго. Навіть вони вважають американську гегемонію тимчасовим явищем в історії. "Зрештою , - пише Бжезинський, - світовій політиці неодмінно стане усе більше невластива концентрація влади в руках однієї держави".

Факти, які свідчать про те, що Pax Amerіcana вже в цей час знаходиться в останній стадії загибелі і відсутність майбутнього в України у разі обрання США головним стратегічним партнером будуть наведені нижче. [49]

2.2 Економічне становище США

В 2006 року США оголосили дефолт на 40% свого зовнішнього боргу, і ніхто не сказав ні слова, крім рядка в “The Economіst”. На простій мові це означає, що США за допомогою свого саморобного долара проводять всесвітню аферу, засновану на довірі, до якої вони змусили інший світ і отримали від нього, а також означає, що вони несумлінні позичальники, що не платять по рахунках і не повертають отримані гроші. [50]

Борг США вже перевищує третину його річного внутрішнього виробництва і продовжує рости. Вже з одної цієї причини їх борг ніколи не можна буде виплатити ні економічно ні політично, навіть якби США хотіли. Внутрішній борг США, наприклад по кредитних картках, дорівнює майже 100% від валового внутрішнього продукту і споживання, включаючи отримане від Китаю. Федеральний борг США сьогодні дорівнює 7,5 трильйонам доларів, з яких усі, за винятком одного трильйона, нагромадилися за останні три десятиліття, 2 трильйони за минулі 8 років і останній трильйон за минулі два роки. На жаль, це означає більше 300 мільярдів доларів річних відсотків, для порівняння - на NASA витрачається 15 мільярдів доларів на рік. Але не біда: Конгрес підняв боргову стелю до 8,2 трильйонів доларів.

Згідно з найавторитетнішою людиною в своїй області, головним фінансовим інспектором США Девідом Уокером (David Walker), який проводить аудиторський контроль федерального уряду, рахунок за довгострокові зобовязання, які узяв на себе уряд США по відношенню до кредиторів, пенсіонерів і бідних, досягає 43 трильйонів доларів, 145 000 доларів на кожного мешканця США або 350 000 доларів на кожного, хто працює повний робочий день. [51]

І ці цифри навіть не враховують всі особисті заборгованості, такі як заборгованість по кредитних картах і іпотечному кредиті. При низькій обліковій ставці в 1%, що діє останні три роки підряд, заощадження знизилися до рівня 1,8% у 2005 році, нижче 1% з січня 2006 року і тепер досягли нуля за останньою оцінкою Бюро економічного аналізу (Bureau of Economic Analysis). У 2000-му році сімейна заборгованість вперше за 20 років перевалила за 18% доходу, що залишається після сплати податків. Одна тільки заборгованість по кредитних картах досягає в середньому 7 200 доларів на сімю.

Заборгованість уряду США фінансується таким чином: США сьогодні мають дефіцит торгового балансу на рівні плизько 6,5% свого ВВП, і розрив збільшується щодня. Мешканці США витрачають ще більше грошей на покупку імпортних товарів, і оскільки долар США є міжнародною валютою, уряд США просто друкує гроші, щоб фінансувати свій дефіцит.

В липні 2006 року дослідження професора Лоренса Котлікоффа (одного з ключових представників центрального банку країни), які він проводив для Федерального резервного банку в Сент-Луїсі, показали, що бюджетний дефіцит, який роздувається, у комплекті з бомбою уповільненої дії у виді пенсій і соціальних виплат може привести США до банкрутства. Професор Котлікофф говорить, що за деякими показниками США вже банкрут. “Якщо перефразувати визначення Оксфордского словника англійської мови, чи можна сказати, що США вичерпали свої ресурси, виснажилися, мають потребу в засобах і неплатоспроможні в звязку з неможливістю виплатити борги кредиторам?” - запитує він.

Відповідно до центральної тези в його роботі, “американський уряд дійсно банкрут, оскільки він не зможе розплатитися з кредиторами, що у даному контексті представлені нинішнім і майбутнім поколіннями, яким були обіцяні різні виплати”.

Професор Котлікофф говорить: "Щоб правильно оцінити платоспроможність країни, треба проаналізувати бюджетне навантаження протягом життя теперішнього і майбутнього поколінь. Якщо це навантаження перевершує ресурси цих поколінь, наближається до цьому або навіть просто досягає такого рівня, що перешкоджає повному зборові ресурсів, ситуація в країні буде неадекватної і може привести до національного банкрутства". Чи відповідають США цьому описові? Ніхто не знає напевно, але є вагомі причини вважати, що США можуть наближатися до банкрутства. Експерти підрахували, що в довгостроковій перспективі "бюджетний пролом" між усіма майбутніми витратами уряду і всіма майбутніми надходженнями істотно розшириться, цей пролом може скласти суму в 65,9 трлн доларів, стверджують у своєму дослідженні вчені Гокхейл і Сметтерс.

Це величезна цифра, оскільки президент Джордж Буш в останні роки запровадив великі скорочення податків і оскільки рахунки Medіcare, що забезпечує медичну страховку людям похилого віку, і Medіcaіd, що надає ту ж послугу бідним, унаслідок демографічних умов сильно зростуть.

Професор Котлікофф говорить: “Ця цифра більше ніж у пять разів перевищує ВВП США і майже в два рази - обсяг національного багатства. Єдине , що можна зробити з приводу цих 65,9 трлн доларів, це задати собі питання, які бюджетні реформи необхідні для того, щоб уникнути цієї чорної діри. Відповідь викликає жах. Одним можливим рішенням є негайне і постійне подвоєння прибуткових податків для юридичних і фізичних осіб. Іншим - негайне і постійне урізування на дві третини соціальних пільг і пільг у рамках Medіcare. Третя альтернатива, якщо це можливо, - негайно і надовго скоротити усі федеральні дискреційні витрати на 143%”.

Цей сценарій має важливі наслідки для долара. Якщо інвестори утратять впевненість у майбутньому США і запідозрять, що інфляція в країні може водночас раз розмити її борги, то вони можуть скоротити кількість наявних у них довгострокових казначейських зобовязань США. Професор Котлікофф говорить: "США переживали високу інфляцію в минулому і зараз ведуть таку ж бюджетну політику, що викликала гіперінфляцію в 20 країнах у минулому столітті ".

Пол Эшворт з Capіtal Economіcs більш оптимістичний щодо прийдешнього старіння бебі-бумерів. “Для початку, очікуване збідніння федерального бюджету повязано не стільки з демографією, скільки зі збільшенням витрат на охорону здоровя на душу населення”, - говорить він. [52]

США - найбільш привілейована країна світу, оскільки має монопольний привілей друкувати світову резервну валюту стільки, скільки їй заманеться, і це їй не коштує нічого, крім витрат на папір і фарбу. Більш того, за рахунок цього США можуть експортувати за кордон інфляцію, що і роблять шляхом друкування зайвих доларів, яких у світі обертається вже принаймні в тричі більше, ніж на внутрішньому ринку США. США єдина країна, чий зовнішній борг здебільшого деномінований у його власних доларах-світовій валюті, які США друкують, як захочеться; у той час як борги більшості іноземців теж деноміновані в тих же доларах, але вони повинні купувати їх у США на свою валюту і реальні товари. Отже, вони просто розплачуються з іншими країнами цими доларами, що з самого початку не мають ніякої реальної цінності, крім папера і чорнила. Особливо Китай, який віддає США на сотні мільярдів доларів зроблених у себе реальних товарів. Потім Китай обмінює ці ж самі паперові долари на інший папір - казначейські сертифікати, що навіть ще більш некорисні, за винятком того, що по них нараховують відсотки, оскільки, як уже відзначено, їх ніколи не можна буде предявити до оплати й отримати розрахунок по ним цілком або хоча б частково.

Поки відносини з іншими країнами, зокрема з Китаєм, на користь США, вони також допомагають зберігати картину, що вводить в оману. Звернемо увагу:

2-х доларова іграшка, що залишає американську фабрику у Китаї , прибуває до США як 3-х доларовий вантаж. У момент, коли американський споживач купує її за 10 доларів, американська економіка реєструє 10 доларів кінцевого виторгу, і за винятком 3 доларів витрат на імпорт, збільшення до ВВП США в 7 доларів. [53]

Більш того США організували усе так, щоб одержувати 9% зі своїх економічних і фінансових активів за кордоном, у той час як іноземці одержують лише 3% зі своїх активів, і серед них лише 1% реального доходу по казначейських сертифікатах. Ця різниця в 6 відсотків вже вдвічі більше того, що виплачує США, а їх загальна частка в 9% у тричі більша, ніж 3%, що вони повертають. Таким чином, хоча активи іноземців і США сьогодні приблизно рівні, США усе рівно у виграші по чистому доході по відсотках.

Але США непогано наживається і на інших закордонних активах, наприклад, на виплатах іноземних боржників, здебільшого бідних. Залучені до цього суми - далеко не дрібязок і не дрібниці. Прибуток США від одних лише прямих інвестицій в іноземну власність сьогодні дорівнює 50%, а з урахуванням надходжень від інших його закордонних активів складає повні 100% від усіх сукупних доходів від їх власної внутрішньої діяльності. Ці іноземні надходження додають більше 4% до національного внутрішнього виробництва США. Це чимало допомагає компенсувати нездатність внутрішніх прибутків відновитися хоча б до рівня 1972 року, оскільки США не змогли істотно збільшити продуктивність.

Центральні банки країн з активним торговим балансом купують на ці гроші велику частину казначейських облігацій США як валютні запаси.

Японія - найкрупніший кредитор уряду США - і материковий Китай були до сьогоднішнього дня найстараннішими покупцями облігацій США за останні декілька років. Що стосується Гонконгу, то більшість, якщо не всі його запаси є активами, деномінованими в доларах США. Уряд США в свою чергу використовує ці іноземні позикові засоби, щоб фінансувати до 90% свого дефіциту федерального бюджету, який досягав у 2005 році 412 млрд. дол. Зараз дефіцит федерального бюджету зростає близько 2 млрд. дол. на день.

Простіше кажучи, американці живуть далеко не відповідно до своїх достатків і протягом дуже довгого часу. Додатково до всього, адміністрація Буша знижувала податки щонайменше три рази, тоді як вона веде дорогу війну в Іраку, яка вже коштувала країні 700 мільярдів доларів США і зараз на неї йде 5,6 мільярдів доларів США на місяць. Тепер економіка США залежить від центральних банків Японії, Китаю і інших країн. США життєво необхідно, щоб вони інвестували в держоблігації США і підтримували американські облікові ставки низькими. Низькі облікові ставки сприяють тому, що американські споживачі продовжують розкуповувати імпортні товари.

Хвалена продуктивність "нової економіки" президента Білла Клінтона в 90-і роки обмежувалася компютерними й інформаційними технологіями (ІT), і навіть це виявилося блефом, коли лопнув дотком-пухир.

Компанії так званої "нової економіки", тобто корпорації сектора високих технологій, які прийнято вважати авангардом американської економіки. Ситуація тут придбала анекдотичний, не сказати маревний, характер. Цифри просто астрономічні: по ринку NASDAQ капіталізація перевищувала чистий прибуток більше ніж в 200 разів, а для окремих компаній, наприклад, для інтернет-компанії Yahoo!, даний показник складав 1200 і більше разів. Дійсний сенс цієї цифри можна зрозуміти, якщо спробувати уявити собі індивідуального інвестора, охочого придбати компанію цілком за поточною ринковою ціною, іншими словами, такого щоб погодився придбати актив, який окупиться тільки через 1200 років! Абсурдність такого припущення очевидна. Причому для більшості інтернет-компаній названий показник обчислювався виходячи з майбутніх прогнозованих прибутків, тому що вони так і не вийшли на рівень окупності і продовжували зазнавати збитків. На повну відірваність оцінок ринку від реальності указує той факт, що з 1992 по 1999 рік вартість однієї акції інтернет-провайдера America Online зросла в 925 разів. В результаті в 1999 році компанія America Online, не дивлячись на мізерний розмір своїх балансових активів, за капіталізованою вартістю перевершувала весь російський ринок акцій на вищій точці його зльоту і коштувала в чотири рази більше, ніж найбільший світовий виробник автомобілів - корпорація General Motors! Інший приклад: середньорічні темпи зростання котирувань інтернет-компанії Yahoo! складали 165%. Недивно, що тепер темпи падіння котирувань цих акцій багато разів перевищують середньоринкові показники.

Вже до грудня 2000 року сумарна ринкова капіталізація шести гігантів "нової економіки" - Microsoft, Intel, Cisco Systems, WorldCom, Dell Computers і Oracle - впала в порівнянні з максимальним значенням більш ніж на 1,2 трлн доларів. Всього ж в результаті трирічного падіння фондового ринку "згоріло" вже не менше 8,5 трлн доларів фіктивного багатства. Це одне з свідоцтв "повернення, що почалося, до реальності".

Середнє відношення капіталізації компаній до чистого прибутку для ринку NASDAQ, навіть після його драматичного падіння, все ще перевищує 80 разів. При цьому є компанії, для яких співвідношення "ціна/прибуток" як і раніше досягає 400 і більше разів.

Для компаній, що входять до складу індексу S&P-500, відношення поточної капіталізації до прогнозованих прибутків зараз перевищує 25 (а до поточних прибутків - 35), тобто знаходиться навіть на більш високому рівні, ніж перед початком обвалу котирувань. Історично новий "бичий ринок" починався тільки після досягнення цим показником рівня 5-7: саме тоді акції починають здаватися недооціненим активом і на них виникає стійкий попит.

Просте зіставлення динаміки індексу Dow Jones в 1920-1930-х роках і поведінки ринку NASDAQ в останнє десятиліття абсолютно ясно указує на те, що "весняний розпродаж" 2000 року на Уолл-стріт був ні чим іншим, як справжнісіньким біржовим крахом. Таке зіставлення цілком коректне, оскільки компанії, що входять в NASDAQ грають сьогодні роль "двигуна" американської економіки, яким свого часу були компанії, що входили до Dow Jones.

В травні 2000 року Джордж Сорос так висловився з приводу гравців фондового ринку, які зберігають оптимізм: "Музика вже скінчилася, а вони всі танцюють". [54]

Мешканці США все більш підсаджується на споживання і відкладають не більше 0,2% своїх власних доходів. Алан Грінспен, директор Федеральної резервної системи, недавно помітив, що причина цього в тому, що 20% самих багатих американців, єдиних хто відкладає, скоротили свої заощадження до 2%. І навіть ці незначні заощадження (інші, , більш бідні країни відкладають і навіть інвестують 20%, 30% і навіть 40% свого доходу ) переважуються дефіцитною витратою уряду в 6%. От чому середній темп заощаджень дорівнює 0,2%. Таким чином, при дефіциті бюджету більше ніж у 600 мільярдів доларів, найбільш високооплачувані одержувачі і найбільші споживачі катаються як сир в олії за рахунок усього іншого світу.

США поглинають заощадження тих, хто самі найчастіше набагато бідніші, особливо якщо їхні центробанки розміщують більшу частину своїх резервів у долари. Приватні інвестори посилають долари або купують доларові активи на Уолл-Стріт, перебуваючи в упевненості, що вони розміщають свої кошти у “найнадійнішій гавані у світі”.

Тільки на прикладі центральних банків ми бачимо щорічні суми більше ніж на 100 мільярдів доларів з Європи, більше 100 мільярдів доларів з Китаю, більше 140 мільярдів доларів з Японії, і багато десятків мільярдів доларів від багатьох інших країн на всій земній кулі, включаючи країни третього світу.

Виробники нафти також вкладають свої заощадження в долари. Коли сталася нафтова “криза”, що відновила реальну ціну нафти після того, як долар знецінився в 1973 році, Генрі Кіссінджер домовився із Саудівською Аравією, найбільшим світовим експортером нафти, про те, що вона продовжить призначати ціну за нафту в доларах, і ці доходи будуть розміщатися в США і частково компенсуватися постачаннями військової техніки. Ця угода де-факто поширилася на всі країни OPEC і діє до цього дня, з тим виключенням, що Ірак перед війною раптово вийшов з договору, переключившись на євро для оцінки своєї нафти, і те ж саме пригрозив зробити Іран. Північна Корея, третій член “осі зла”, не має нафти, але торгує винятково за євро. (Венесуела - основний постачальник нафти США, також здійснює пільгові бартерні постачання у бідні країни, такі як Куба без використання доларів . Тому США фінансували найманців і спровокували у Венесуелі державний переворот, а коли переворот осягла невдача, продавив референдум з новою спробою “зміни режиму”; і тепер, разом із Бразилією, усі три країни похрещені як ще одна “вісь зла”.)

Становище США хитке. Знецінювання долара знижує приплив необхідних коштів, тому США піднімають процентні ставки, щоб зберегти привабливість для іноземних доларів. Але збільшення ставок загрожує підірвати “житловий пухир”, що виник на основі низьких ставок і відсотків по заставних і перезаставних. Адже саме в нерухомості більшість американців зберігає свої заощадження, якщо вони взагалі є. Ці заощадження, а також ефект уявного багатства, підтримуваний надспоживанням і дефіцитом бюджету, майже рівним ВВП США, а також колапс міхуру цін на нерухомість через зростання процентних ставок, не тільки різко обрушать ціни на нерухомість, це буде мати ефект доміно на величезні борги їхніх власників по заставних і презаставним, на борги по кредитних картах і т.п., їхнє споживання, корпоративні борги і прибутки, і інвестиції. Фактично, цього буде досить, щоб увергнути США в глибокий спад, якщо не депресію, і викликати нове Велике Падіння на фондовому ринку і де-факто інших цінах, що зробить обслуговування їх боргу ще більш важким.

Американський фінансист Джордж Сорос вважає, що в 2007 році економіці США може загрожувати рецесія в звязку з різким обвалом цін на нерухомість. Своя думку він висловив на форумі сінгапурського Інституту з міжнародної взаємодії.

На думку підприємця, існує ризик того, що Федеральна резервна служба США підніме дисконтні ставки до більш високого рівня, ніж це необхідно для стримування інфляції. При цьому результат може виявитися для економіки США жалюгідним .

Як відзначив Джордж Сорос, процентна ставка по короткострокових кредитах зросла з 4,25% до 4,75%. При цьому, на його думку, ФРС усвідомлює небезпеку такого підвищення “майже як неминучість”.

“Вони повинні відстрілятися, тому що не можуть зупинити підвищення дисконтних ставок, доки економіка не подасть ознаки зниження темпів. Згодом вона продемонструє це, але, можливо, буде занадто пізно”, - вважає фінансист.

“Мякому приземленню” американської економіки, за словами Сороса, загрожують обвал цін на ринку нерухомості і падіння курсу долара. На його думку, американський ринок нерухомості досяг своєї межі, і, “якщо він продовжить остигати, тоді можна чекати твердого приземлення”.

“Тому я очікую спаду економіки ... в 2007 році”, - заявив Джордж Сорос. При цьому, за його словами, економіці США не зможуть допомогти ні європейські країни, ні азіатські уряди. [55]

Прогнози Джорджа Сороса почали здійснюватися, про що свідчать наступні відомості:

Найважливіший показник активності в даній області - кількість видаваних дозволів на будівництво нового житла - знизився в 2006 р. дуже різко. У річному виразі число виданих дозволів впало з 2200 тис. до 1570 тис., тобто до мінімального рівня за останні пять років. [56]

У вересні 2006 року ціни на нові будівлі в США знизилися на 9,3%, в порівнянні з серпнем 2006 року, а в порівнянні з вереснем 2005 року падіння склало 9,7%. [57]

Національна асоціація ріелтерів США повідомила, що в 38 штатах обсяг продажів нерухомості впав і складає на даний момент 6,27 мільйонів одиниць нерухомості за сезон. В порівнянні з показниками попереднього року він впав на 12,7%. Найбільший спад обсягу продажів відмічений в Неваді (на 38%), Арізоні (на 36%), Флоріді (34,2%) і Каліфорнії (28,6%). У 10 штатах обсяг продажів зріс. По двох штатах (Нью-Гемпшир і Вермонт) даних немає. [58]

Згідно з повідомленням екс-глави Федеральної резервної системи США Алана Грінспена за 2006 рік будівництво будинків в США скоротилося на 13 відсотків, що є гіршим показником за останні 15 років. [59]

2.3 Соціально-економічне становище США

В 2006 році New York Times опублікувала сенсаційну для США новину: вперше за історію країни, людина, яка зайнята повний робочий день, але отримує мінімальну зарплату, не в змозі сплатити оренду однокімнатної квартири в будь-якій точці США. Нині подібний робітник заробляє $10,5 тис. на рік. Для порівняння, топ-менеджер найбільшої в світі компанії роздрібної торгівлі Wal-Mart одержує $3,5 тис. за годину, топ-менеджер корпорації Halliburton - $8,3 тис., його колега з Exxon-Mobil - близько $13,7 тис. за годину. За US Census Bureau, за період з 1999 по 2004 рр. продуктивність праці в США зростала на 3% щорічно, в той же час, середній доход на домогосподарство (сімя або група людей - тих, що живуть разом і що мають загальний бюджет) знизився на 3,8%. За даними Economic Policy Institute, вартість житла, медичного обслуговування, освіти і догляду за дітьми (послуги няньок, дитячих садків і ін.) за період з 1991 по 2002 рр. зросла на 46%. [60]

Бюро перепису населення СШАUS Census Bureau опублікувало чергові дані про бідність в країні. У 2005 році 12.6% американців (37 млн. чоловік) знаходилися за офіційною межею бідності.

Річний дохід, що відповідав прожитковому мінімуму в 2005 році, який щорічно встановлюється Державним Офісом Управління і БюджетаUS Office of Management and Budget, дорівнював $19 971 для сімї з чотирьох чоловік, $15 577 - для сімї з трьох чоловік, $12 755 - для сімї з двох чоловік і $9 973 для однієї людини.

Не дивлячись на те, що загальна кількість бідних не змінилася, в порівнянні з попереднім роком, кількість людей, що живуть в глибокій бідності, збільшилася. Під глибокою бідністю розуміється рівень доходу, який на 50% менше прожиткового мінімуму. Інший важливий показник бідності - кількість американців, що не мають медичної страховки, - теж зросла.

Чемпіоном з кількості жителів, що ледве зводять кінці з кінцями, впродовж ряду років залишається Каліфорнія. У 2005 році там проживали більше 4 млн. 673 тис. бідних. На другому місці - штат Техас - трохи менше 4 млн. бідняків. На третьому - Флоріда (2 млн. 214 тис.). Важливою характеристикою цих трьох штатів, що лідирують в списку бідності, є наявність великої кількості іммігрантів, зайнятих на надзвичайно низькооплачуваних і непрестижних роботах у сфері обслуговування. Їх ряди, що швидко зростають, є новим соціальним феноменом США.

Серйозним вогнищем бідності в США був і залишається штат Нью-Йорк, головним чином, за рахунок найбільшого мегаполісу - міста Нью-Йорка. Він вносить найбільший і сумний внесок до розповсюдження бідності в штаті, де живуть близько 2 млн. 556 тис. бідних і де концентрація дитячої бідності теж дуже висока - 19.4%.

У 2005 році витрати на боротьбу з бідністю в США склали $477 млрд. або $12 892 на кожного бідняка, будь то дорослий або дитина. Ці витрати головним чином складаються з фінансування 50-ти державних програм, направлених на допомогу тим, хто має потребу. З моменту приходу до влади президента Джорджа Буша, загальні витрати на ці потреби зросли на 22%, з урахуванням інфляції.

З тих пір, як президент Ліндон Джонсон оголосив війну бідності (програма, прийнята в 1964 році так і називалася, - War on Poverty), американська держава витратила $9 трлн. на допомогу бідним. Проте, не дивлячись на успіхи, досягнуті в 1980-і -1990-і роки, в бідності живе приблизно така ж кількість населення, що і за Ліндоном Джонсоном. [61]

У 2005 р. 20% найзаможніших американських сімей припало на частку 50,4% від сукупного обєму особистих доходів в країні - це найвищий показник з того часу, як Бюро перепису населення почало відстежувати ці дані в 1967 р., - таке повідомлення зявилося в Wall Street Journal за день до того, як міністерство торгівлі оголосило, що в другому кварталі прибутки корпорацій зросли на 20,5% в порівнянні з тим же періодом минулого року, і досягли найвищого рівня за останні 40 років - 12,2% від обсягу ВВП. Додайте до цього повідомлення про масові звільнення в компаніях Ford, General Motors, Intel, а також рішення скоротити пенсії всім службовцям за винятком голів корпорацій і членів правлінь.

Після рецесії в 2001 р. обсяг ВВП збільшився майже на 12%, а «медіанний» дохід американської сімї (умовний показник, що відокремлює 50% сімей з вищими доходами від іншої половини, - з нижчими) за цей же час знизився на 0,5%. У 2005 році реальні заробітки працівників, зайнятих повний день, скоротилися на 1,8% у чоловіків і на 1,3% у жінок.

Заклопотаність нинішньою тенденцією в розподілі доходів висловлюють вже не тільки лівоцентристські аналітичні центри і політики-опозиціонери. Недавно сам голова правління Федеральної резервної системи (Federal Reserve) Бен Бернанке (Ben Bernanke), виступаючи в одному з комітетів Конгресу, відмітив: «Ми хочемо, щоб американська мрія стосувалася кожного в нашому суспільстві. Ми хочемо, щоб у кожного була можливість йти вперед. І той факт, що розрив між доходами і добробутом людей росте, на мій погляд, відображає негативну тенденцію».

Бернанке турбують два явища. По-перше, в суспільстві зріє відчуття, що багаті стають все багатшими - проти чого ніхто, окрім жменьки принципових ліваків ніколи не заперечував, за умови, що життєвий рівень бідняків теж підвищувався.

На сторінках Financial Times професор економіки Жак Містраль (Jacques Mistral), член французької Ради з економічного аналізу (Conceil dAnalyse Economique) і старший науковий співробітник Школи державного управління імені Кенеді (Kennedy School of Government) при Гарвардському університеті, підсумував результати останніх наукових досліджень таким чином: сьогодні майновий стан сина як ніколи часто визначається соціальним статусом батька, а не його власними зусиллями. . . Якщо ваші батьки багаті, ви будете багачем з тією ж вірогідністю, з якою діти успадковують від батьків високий зріст». [62]

За період з 2000 по 2004 рік кількість "ультрабідних" американців збільшилася на 50% або на 3.6 млн. чоловік. "Ультрабіідним" американець вважається у випадку, якщо річний дохід його сімї не дотягує $8 тис. до офіційного рівня бідності (у 2004 році рівень бідності для сімї з чотирьох чоловік вважався річний дохід у розмірі $19 307). При цьому реальні доходи середньостатистичного американського домогосподарства (сімя або група людей, що живуть разом і що мають загальний бюджет) за чотири роки впали на 3.6%. Цей висновок зробили учені з Університету ВірджініїVirginia Commonwealth University. [63]

Тому найбільша реальна світова загроза для США, набагато небезпечніше, ніж Осама-бін-Ладен, аль-Каїда і всі терористи разом узяті, полягає в тому, що приплив доларів вичерпається. Наприклад, іноземні центральні банки і приватні інвестори відмовляються вкладати свої гроші в долар, що падає.

Китай міг би дуже швидко подвоїти свій доход на душу населення, роблячи реальні інвестиції у себе удома, замість фінансових інвестицій в дядька Сема. Центральні банки Європи і інших країн тепер розміщують свої резерви (що ростуть!) в євро або навіть китайських юанях, які скоро буде ревальвовані.

А що, якщо ще задовго до цього експортери нафти просто перестануть призначати ціну на нафту у доларах, що все більше знецінюються, а натомість карбуватимуть нову монету, перемкнувшись на євро, що зростає, і/або корзину східно-азіатських валют? Це одним махом підірве світовий попит на долари і їх вартість, оскільки будь-кому, хто захоче купити нафту, доведеться купувати євро або йєни/юані і підвищувати ціну попиту на них, замість долара. Це обрушить долар і знищить США як супердержаву одним ударом - тому що іноземні і навіть внутрішні власники доларів продаватимуть їх якомога більше і щонайшвидше, і центральні банки інших країн виведуть свої резерви з доларів.

Це знецінить долар ще сильніше і звичайно ж, зупинить приплив доларів від іноземців, що фінансували споживче роздолля США. Оскільки продаж нафти за долари, які падають замість євро, що зростають, - поза сумнівом поганий бізнес, найбільші світові експортери нафти в Росії і країнах OPEC подумують про те, щоб саме це і зробити. Поки, що вони просто збільшили доларову ціну нафти, так що виражена в євро, вона залишилася приблизно незмінною з 2000 р.

Центральні банки багатьох країн також почали розміщувати все більше своїх резервів в євро і інших валютах, замість долара. Зараз навіть центральний банк Китаю, почав купувати євро. Китай також почав використовувати частину своїх доларів - поки їх ще приймають - для покупки реальних товарів в інших країнах Азії і покупку тисяч тонн залізняку і сталі в Бразилії і т.д.

За станом на 24.01.05 року, відповідно до опитування Royal Bank of Scotland, частка доларів у валютних резервах центральних банків світу продовжує знижуватися. Майже 70% з 56 центральних банків, що регулярно публікують дані про свої резерви, повідомили про те, що вони збільшили частку нагромаджень у євро. Лише 11% центральних банків скоротили частку резервів у євро. "Переведення активів з доларів у євро йде набагато більш швидкими темпами, ніж очікувалося", - відзначається в звіті банку. [64]

Перші офіційні дані про  крупну втечу від долара США центральних банків низки країн Азії отримані світовим ринком в 2005 році. За повідомленням базельського Банку міжнародних розрахунків (БМР), останніми роками в оперативних резервах центробанків Китаю та Індії різко впала доларова складова. Якщо в другому кварталі 2001 року доларові фонди цих банків досягали 81% від загальних резервів, то на вересень 2004 року вже 67%. Особливо значне скорочення доларової складової відбулося в ці три роки в Індії від - 68% до 43%. Слід зазначити, що дані БМР стосувалися оперативних резервів готівки і короткострокових облігацій. Вони не торкалися довготермінових облігацій Мінфіну США. [65]

Також БМР повідомив про помітне зниження частки доларових накопичень в резервах країн ОПЕК. В другому кварталі 2006 року частка долару зменшилася з 67% до 65%. Частка євро виросла з 20% до 22%. В середині 2005 року частка доларів складала 70%. Долар, що слабшає, поступово замінюють євро, ієною і фунтом стерлінгів. Флагмани нафтового експорту розуміють, що збільшення обємів європейської валюти в своїх держрезервах ще більше ослабить долар, тому уникають зайве афішувати маніпуляції з валютними рахунками. [66]

15.08.2005 Morgan Stanley повідомила, що згідно його дослідженням динаміки долар/юань частка американської валюти надзвичайно велика і складає близько 85%. Хоча це менше 95% котрі були за два тижні до того. [67]

В Росії стан бівалютної корзини має аналогічну динаміку (згідно з офіційними повідомленнями Центрального банку Росії):

21.03.2005 року Центральний банк встановив наступну структуру бівалютної корзини: частка євро складе 20% (раніше 10%), частка доларів - 80% (раніше 90%).

27.04.2005 року Центральний Банк встановив наступну структуру бівалютної корзини: 30% євро і 70% долари США.

02.12.2005 року Центральний банк встановив наступну структуру бівалютної корзини: 40% євро і 60% долари США.

08.02.2007 року Центральний банк встановив наступну структуру бівалютної корзин.: 45% євро і 55% долари США.

За перші шість місяців 2006 росіяни обміняли 5,1 млрд. доларів проти 1,7 млрд., обміняних у 2005 році, відзначив віце-президент Центрального банку Росії Олексій Улюкаєв.

Уряд США веде подвійну бухгалтерію і приховує справжні масштаби фінансових проблем в країні. До таких висновків прийшли аналітики, що вивчили методики бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності в уряді. У діловому світі чиновників з адміністрації Буша звинуватили б у веденні подвійної бухгалтерії. Реальний дефіцит бюджету США за 2005 рік більше декларованого більш ніж в два рази.

Дії американських властей не можна назвати протизаконними, обмовляються американські юристи. Обидва види бухгалтерії - для властей і для ділового світу - затверджені законами, і, відповідно, ніяких формальних порушень в діях уряду немає. «Але реальні проблеми бюджету Америки значно серйозніші, ніж може показатися з аналізу статистики Міністерства економіки», - роблять висновок фінансисти, яких цитує USA Today.

Дефіцит федерального бюджету США в 2005 році офіційно складав 318 млрд. доларів. Але за комерційними правилами бухобліку, завіреними аудиторами, ця сума може досягти 760 млрд. доларів. Якщо до цього додати зобовязання уряду за системою соціального забезпечення і програмою медичної допомоги неімущим, то дефіцит збільшується до 3,5 трлн. доларів. Але адміністрація Джорджа Буша заявляє, що Конгрес може урізувати ці програми у будь-який момент і тому витрати на них не входять в сферу відповідальності уряду.

Конгрес США встановив свої власні правила бухгалтерії. Стосовно корпорацій такі методи складання фінансової звітності контрольні органи визнали б незаконними, оскільки вони не враховують такі важливі показники, як, наприклад, зростаюча вартість вихідної допомоги для службовців.

Крім допомоги, згідно із законом уряд не включає до своїх витрат і витрати на утримання військових. Це величезні витрати, і замість профіциту бюджету уряду, про який воно повідомляло в другій половині 1990-х років, насправді мав місце дефіцит.

Адміністрація екс-президента США Білла Клінтона відрапортувала про профіцит бюджету в 559 млрд. доларів. Але незалежний аудиторський аналіз показав дефіцит в 484 млрд. доларів. [68]

Конгресмен Девід Скотт повідомив, що адміністрація за останні 5 років взяла у, борг у іноземних урядів 1,05 трлн доларів - більше, ніж всі попередні 42 президенти США з своїми адміністраціями разом узяті. Конгресмен Денніс Мур змусив міністра фінансів визнати, що дефіцит федерального бюджету США за 2005 рік, що офіційно оцінювався в грудні 2005 року в 319 млрд долл, при оцінці наростаючим підсумком досяг 760 млрд дол. Дж.Сноу довелося погодитися і з тим, що саме такий метод оцінки є загальноприйнятим в корпоративній звітності в США. [69]

Також, в бюджеті приховуються реальні витрати на оборону.

Так у 2006 році США витратять на захист державних інтересів приблизно 670 мільярдів доларів, повідомляє Defense News. Це на 217 мільярдів більше, ніж цифра, яка міститься у військовому бюджеті, затвердженому Конгресом.

Проте експерт Центру оборонної інформації Уїнслоу Уїллер вважає, що реальний розмір бюджету значно більший, оскільки багато витрат було проведено по інших статтях.

Зокрема, до військового бюджету формально не потрапили такі статті як військове будівництво, фінансування соціальних програм ветеранів, війна в Іраку і Афганістані, обслуговування ядерного арсеналу, військові витрати по лінії Держдепартаменту, а також витрати на забезпечення безпеки території США.

"Що називати військовими витратами, залежить від точки зору кожної людини. Якщо брати тільки витрати, повязані із зброєю безпосередньо, то це треба назвати "національний військовий бюджет", але якщо ви враховуєте і міжнародну безпеку, то будьте любязні включити туди і частина бюджету Міністерства національної безпеки, і зарубіжні витрати Держдепартаменту", - сказав він.

Наприклад, витрати на утримання ядерного арсеналу проходять через Міністерство енергетики. У 2006 році вони складуть 16,4 мільярда доларів США. На військове будівництво виділене 12,2 мільярда. На операції в Іраку і Афганістані Пентагон планує запросити у Конгреса додаткові 50 мільярдів доларів плюс до тих 50 мільярдам, які вже закладені до бюджету. Ще 4,7 мільярда будуть проведені через Адміністрацію загальних служб. Вони підуть на фінансування деяких військових програм.

Витрати на національну безпеку складають 41 мільярд доларів, на міжнародну - 23 мільярди. На соціальні програми ветеранів Пентагон витратить 68 мільярдів доларів. Якщо скласти всі ці витрати, заявляє Уїллер, то вийде, що військові витрати США в 2006 році складуть 669,8 мільярдів доларів. [70]

Для характеристик стану США доцільно навести наступні відомості [71]:

США щоб функціонувати повинні займати 2 мільярди доларів на день.

США займають 49 місце в світі з письменності населення

США займають 28 місце в світі з грамотності в області математичних наук (при 40 країнах-учасниках).

20% американців вважають, що Сонце обертається навколо Землі. 17% вірять, що Земля здійснює оберт навколо Сонця за один день.

В ході Міжнародного Дослідження Письменності Дорослих (International Adult Literacy Survey) встановлено, що ... американці, які присвятили освіті менше 9 років, показують гірші результати, ніж опитані практично в всіх інших країн.

Працівники у США настільки безграмотні, що у них відсутня така велика кількість простих навиків, що американські фірми витрачають 30 мільярдів доларів на рік на коректуюче навчання.

У 2003 році іноземні заявки в аспірантури США скоротилися на 28%. Вперше за 30 років скоротилося надходження іноземних студентів на всіх рівнях, тоді як в Європі і Китаї воно значно зросло. У 2003 році в США число китайців-випускників ...........