76
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРНІВЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
Факультет історії, політології та міжнародних відносин
Кафедра політології та соціології
Салахян Анна Михайлівна
Нагірно-Карабахський конфлікт: причини, розвиток, політичні наслідки.
(Кваліфікаційна робота)
До захисту в ДЕК Науковий керівник -
допускається к.і.н., доцент
_______________ підпис Буркут І.Г.
Протокол №___ від ____ травня 2005
Чернівці 2005
ЗМІСТ
Вступ.................................................................................................С. 3
Розділ І. Природа Карабахського конфлікту........................С. 11
Розділ ІІ. Причини та розвиток вірмено-азербайджанського конфлікту:
2.1. Зародження конфлікту.................................................С. 22
2.2. Сучасний період розгортання конфлікту...................С. 34
Розділ ІІІ. Результати та шляхи регулювання Карабахського конфлікту..........................................................................................С.50
Висновки...........................................................................................С. 65
Список використаної літератури.....................................................С. 68
ВСТУП
Світ вступає в пору глобальних змін, відзначених винятково суперечливими тенденціями. Регіональні і континентальні обєднання держав шукають шляхи розширення співробітництва й послаблення деяких спірних моментів, що здебільшого повязані з протистоянням суверенітетів і зіткненням націоналістичних інтересів. Національні кордони в їхньому колишньому понятті зникають під впливом сучасних засобів комунікації і світової торгівлі, а також рішень держав поступитися частиною своїх виняткових прерогатив більш великим політичним обєднанням, у які вони входять. У той же самий час з нестримною силою лунають нові націоналістичні заяви і домагання на суверенітет, а єдності держав загрожують жорстокі етнічні, релігійні, соціальні, культурні чи лінгвістичні звади. Соціальному миру, з одного боку, загрожують нові заяви про дискримінацію і відчуження, а з іншого боку - акти тероризму, спрямовані на те, щоб зірвати процес змін і руху вперед, що здійснюється демократичним шляхом.
У січні 2005 році виповнилося пятнадцять років з початку вірмено-азербайджанського збройного конфлікту, або як його ще називають - Карабахської війни. Війни призупиненої, але все ще незавершеної, тому що мирний договір не підписаний, і територіальні суперечки не вирішені. Актуальність вивчення подій навколо Нагірного Карабаху зумовлена багатьма факторами.
Як і всі подібні конфлікти, де один в одного стріляли ті, хто ще вчора сиділи за однією партою чи працювали разом, Карабахська війна відрізнялася особливою жорстокістю обох сторін. І дуже важко зараз зясувати, хто ж був прав і хто винен у цій братовбивчій війні.
Назва Нагірного Карабаху, цього невеличкого регіону, була ще навіть до недавніх пір мало відомого поза радянським Закавказзям, а вже сьогодні цей регіон сконцентрував у собі запеклі етнополітичні суперечки, що поряд з іншими причинами призвели до дезинтеграцї Радянського Союзу, а потім підсилилися після його розпаду. Битва за Нагірний Карабах є найтривалішою й однією із самих кривавих конфліктів у державах-спадкоємицях Радянського Союзу. Відповідно до останніх оцінок, число смертельних випадків у ньому досягло 15000 чоловік, а загальне число біженців, вигнаних зі своїх будинків, перевищило мільйон. З погляду міжнародного права цей конфлікт являє приклад протиріч між двома фундаментальними принципами: з одного боку, права народу на самовизначення, а з іншого боку, принципу територіальної цілісності, відповідно до якого можлива тільки мирна зміна кордонів за згодою конфліктуючих сторін.
Звичайно, за ступенем людських страждань і матеріальних руйнувань на території колишнього Радянського Союзу найвище місце посідає Чечня. Проте з усіх кавказьких конфліктів карабахський має найбільше стратегічне і загальнорегіональне значення. Цей конфлікт - єдиний на території колишнього Радянського Союзу, у який безпосередньо були втягнуті дві незалежні держави. Більш того, наприкінці 1990-х років нагірно-карабахський конфлікт сприяв формуванню на Кавказі і навкола нього конфронтуючих угруповань держав. Конфлікт відіграє центральну роль у новій геополітиці в Євразії і є джерелом зростаючої загрози регіональної безпеки Кавказу і всього Середнього Сходу. Але незважаючи на своє значення, конфлікт не одержав помітного відображення ні в засобах масової інформації, ні в академічних виданнях і багато практиків, аналітиків і теоретиків міжнародної політики мають про нього досить неоднозначне уявлення.
Взагалі, проблема міжнаціональних, етнополітичних конфліктів на пострадянській території є досить актуальною. Нагірний Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Придністровя, Чечня - це неповний перелік відомих зон етнополітичних конфліктів. За багатьма обєктивними показниками вони мають приблизно однакову природу виникнення і динаміку розвитку, що логічно підказує і відповідні загальні механізми їхнього своєчасного попередження і вирішення.
Крім цілого ряду історичних передумов, етнополітичні конфлікти в країнах СНД свідчать про непідготовленість держави і суспільства до сприйняття і правового вирішення проблем національностей, національних меншостей, що опинилися у різному соціально-психологічному становищі після розпаду Радянського Союзу.
Етнополітичні та міжнаціональні конфлікти сконцентрували в собі весь комплекс пострадянських кризових проблем соціально-економічного і духовно-психологічного характеру. Під етнічними прапорами продовжується боротьба політичних еліт, кланів і груп, що робить часом вирішальний вплив на процес адаптації населення до нових політико-правових і соціально-економічних реалій життєдіяльності держави, етносів і людини.
Нинішній стан міжнаціональних, етнополітичних процесів у країнах СНД може привести до серйозних негативних наслідків. Кожний з конфліктів обернувся масовим кровопролиттям. Приклад Нагірного Карабаху не став винятком.
Навпаки, його можна вважати синонімом конфлікту, який не припиняється, а спроби вирішення котрого залишаються безуспішними. Незадовільність пропонованих дотепер рішень і підходів вимагає радикально переглянути існуючі механізми політичного реагування, але для цього, як перший крок, необхідне зясування характеру самого конфлікту й аналіз наявного досвіду його вирішення.
Вивчення й аналіз цього конфлікту не втратили своєї актуальності й понині, а не втратило тому що питання Нагірного Карабаху не є історією, і воно ще й до сьогодні не знайшло свого офіційного вирішення.
Отже, спробуємо дослідити поставлену проблему. Як відомо, в політології є чимало методів дослідження проблеми. У даній роботі пропонується розглянути поставлену проблему за схемою, яка дозволяє дати обєктивну оцінку вірмено-азербайджанського конфлікту та, по можливості прогноз розгортання або процес врегулювання цього конфлікту.
Схема дослідження конфліктної ситуації буде складатися з таких елементів:
політична ситуація (вірмено-азербайджанський конфлікт) - події (повстання, військові дії, переговорні процеси) - учасники (Вірменія, Азербайджан, Нагірний Карабах, посередники) - інтереси кожного з них, їхні ресурси, взаємозвязки (для Нагірного Карабаху - самовизначення народу, для Азербайджану - збереження цілісності державних кордонів, для міжнародних організацій та посередників - збереження миру) - мета, завдання - критерії успіху - альтернативні вирішення (надання повної незалежності Нагірного Карабаху, передача території Вірменії, збереження цілісності Азербайджану) - прогнози - стратегія дій (в даному випадку стратегія військових дій).
На нашу думку, тільки працюючи за цією схемою, та розглядаючи кожну її складову, можна чітко описати конфлікт, всі його чинники, його передумови, інтереси кожної сторони. Проаналізувавши факти, зможемо дати прогноз.
Отже, мета дослідження - розглянути та проаналізувати вірмено-азербайджанський конфлікт, опрацювати різні погляди на цю проблему, визначити зародження конфлікту, варіанти його врегулювання, по можливості дати прогноз на вирішення конфлікту. Серед завдань нашої кваліфікаційної роботи треба виділити такі: по-перше, визначити характер конфлікту, по-друге - проаналізувати причини та охарактеризувати протікання конфлікту, і, по-третє - розкрити результати та визначити альтернативні варіанти розвязання конфлікту.
Обєктом дослідження виступає комплекс вірмено-азербайджанських суперечностей довкола Нагірного Карабаху, а політика Вірменії та Азербайджану є предметом дослідження.
Нагірно-Карабахському конфлікту присвячено чимало досліджень вірменських, азербайджанських, російських політологів, істориків та спеціалістів з міжнародного права. Цікавить дана проблематика і науковців західних країн, праці яких можна знайти в Інтернеті. Серед праць, які використовувалися з Інтернету, можна виділити працю С. Корнелла “Конфлікт у Нагірному Карабаху: динаміка і перспективи вирішення”11 http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm. Праця Арама Айвазяна (англ. мовою - “Possible Solutions to the Nagorno-Karabagh Problem: a Strategic Perspective”) розкриває можливі перспективи вирішення конфлікту Нагірного Карабаху22 http: //artsakhworld.com/Armen_Aivazian/NK_Problem_Solution/lndex.html. Ці дві праці здебільшого звертають свою увагу на перспективах вирішення вірмено-азербайджанського конфлікту. Різняться ці праці тим, що перша намагається вирішити проблему з точки зору азербайджанської сторони, а друга праця - Айвазяна Арама, відповідно, відштовхується від позицій вірменських лідерів.
Була також використана праця вірменського науковця Сурена Золяна “Нагорный Карабах: проблема и конфликт”, яка була досить корисною для нашого дослідження. Дослідження цього науковця було здійснено в рамках гранта Центрально-Європейського Університету у 1993-1995 рр. та охоплює часові рамки до 1994 року. Але, звичайно, не втратила актуальності праця автора і понині.
Щодо теоретичної основи у даній роботі, то тут використовуються праці М.М. Лєбєдєвої, доктора політичних наук, профессора МДІМВ, “Політичне врегулювання конфліктів: підходи, технології вирішення”. У цій праці М.М. Лєбєдєва розглянула особливості конфліктів ХХ століття, висвітлила сучасні наукові та практичні підходи у врегулюванні конфліктів; багато уваги у дослідженні науковця приділено типам конфліктів та процесу їх вирішення; і, звичайно, конфліктам на території колишнього Радянського Союзу. Тут М.М. Лєбєдєва також намагається подати якомога більше альтернативних варіантів вирішення цих конфліктів, а також часто наголошує на посередництві, вважає, що досить важливою є допомога “третьої сторони”. Розкривається тут також саме поняття та суть переговорів, як засобу врегулювання конфліктів.
Праця А.Г. Здравомислова “Міжнаціональні конфлікти на пострадянському просторі”,11 Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999 - 378с. а також ще одна праця цього дослідника - “Соціологія конфлікту”22 Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. М.: Аспект-пресс, 1996. - 437с. також мали свій вплив на наше дослідження. Здебільшого А. Г. Здравомислов розглядає міжетнічні, міжнаціональні конфлікти на території колишнього Радянського Союзу. Також у всіх конфліктах намагається висвітлити та проаналізувати роль Російської Федерації, її позиції. Так, у своїх працях він неодноразово звертається до проблеми Нагірного Карабаху, і визначає роль РФ у розвязанні цього конфлікту.
Досить змістовною та корисною стала для нас праця відомого російського політика та науковця Р.Г. Абдулатіпова “Етнополітичні конфлікти у країнах СНД: деякі миротворчі та правові механізми вирішення”.33 Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. - 365с. У цій праці розглядається генезис етнічних, етнонаціональних, міжетнічних, етнокультурних відносин у системі соціально-політичних процесів, інститутів. Звертається увага на вплив етнічного та етнонаціонального фактору на політичну владу, ідеї, політико-правові норми, відносини влади, діяльність політичних установ, партій, рухів у сфері етнонаціональних відносин.
Ще одним російським науковцем та дослідником, який розробляв теорії етносу та етнічності є В.А. Тішков. Зокрема, у своїй праці “Рэквием по этносу: Исследования по социально-культурной антропологии”44 Тишков В.А. Рєквием по етносу: Исследования по соціально-культурной антропологи / В.А. Тишков; Ии-т антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. - М.: Наукв, 2003. - 544с. . Автор переглядає пануючу у вітчизняній науці теорію етносу, пропонує нове трактування феномену етнічності. У роботі розглядаються проблеми соціально-культурної еволюції людства, природи державності та влади, антропології соціальних змін в контексті російських трансформації, піднімаються питання щодо природи націоналізму та конфліктів, розкриваються історико-культурні зародки насилля та тероризму.
При дослідженні проблеми буде використовувалися різні джерела та література. Головним джерелом виступали періодичні видання. Так, наприклад, була використана інформація з наступних газет, журналів: “Бакинский рабочий”, “Азербайджан”, “Зеркало”, “Эхо”, “Комсомольская правда”, “Независимая газета”. Важливими джерелами у досліджені виступали електронні сайти, серед них, зокрема: Кавказький Інтернет-портал (Вірменський сайт)11 www.KavkazWeb.com , а також Азербайджанський сайт22 www.kavkaz.memo.ru, який висвітлює усі новини, які стосуються проблеми Нагірного Карабаху, а також тут зібрано багато аналітичних публікацій, документів. Наступний сайт, інформація з якого теж використовувалася - це “Молодіжний сайт Арцаху”33 www.artsakh.net.ru , цей сайт носить більш історичний характер, тут зібрані історичні дані Арцаху. Досить важливим також для нашого дослідження виявився сай Міністерства Закордонних Справ Нагірного Карабаху44 www.nkr.am.
Використовувалися також у нашій роботі публікації документів та матеріалів по Нагірному Карабаху. Так, при аналізі першого етапу розвитку вірмено-азербайджанського конфлікту важливим був збірник документів та матеріалів по 1918-1923 рр.55 Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документво и материалов / Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. - Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. - 756 с. У збірник ввійшли матеріали, виявлені у фондах пяти архівів Єревана, Москви, а також документи, взяті з періодики. Збірник є одним з найбільш повних публікацій, що відображують основні проблеми історії Арцаху 1918-1923 рр. Документи та матеріали доповнюють одне одного та складають цілісну картину, це дає читачу можливість на основі фактів отримати обєктивне уявлення про історію того краю та самостійно судити про неї. Збірник розрахований як для спеціалістів, так і для широкого кола читачів. Щодо сучасного етапу розгортання конфлікту, то треба сказати, що документи, матеріали та статистичні дані вязті з сайту Мінемстерства Закордонних Справ Нагірного Карабаху.11 www.nkr.am
Дана робота складається з трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. У першому розділі йдеться про природу Карабахського конфлікту. Класифікувавши різні види конфліктів, визначимо до якого виду належить вірмено-азербайджанський конфлікт. Це суттєво допоможе нам у подальшому розгляді даної проблеми.
У другому розділі, визначивши тип конфлікту, розглядаються його історичні передумови та причини. Розділ має назву “Причини та розвиток конфлікту”, він буде містити у собі також два підпункти: 1) зародження вірмено-азербайджанського конфлікту і 2) сучасний період розгортання конфлікту.
У третьому розділі мова йде безпосередньо про результати та шляхи врегулювання Карабахського конфлікту. Тут розглядаються альтернативні варіанти вирішення цієї проблеми.
На початку роботи - вступ, у якому викладені мета та завдання дослідження, а також коротка характеристика використаної літератури; наприкінці роботи - висновки та список літератури.
РОЗДІЛ І
Природа Карабахського конфлікту
Термін “конфлікт” (у перекладі з латинської) означає зіткнення, розбіжність, суперечку, що загрожують ускладненнями. У сучасній західній літературі це поняття має багато визначень, з яких найбільш розповсюджене визначення має те, яке дав американський соціолог Л. Козер. Під конфліктом він пропонує розуміти боротьбу за владу і претензії за визначений соціальний статус, за недостатні для всіх матеріальні і духовні блага. Цінність конфліктів Л. Козер бачить у тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. 11 Козер Л. Функции соціального конфликта. М.: Идея-Пресс. - 2000. - С. 34-35
Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій, як окремих особистостей, що володіють достатньою значимістю у сфері політики.
Будь-який конфлікт має свій предмет і обєкт. Він може бути внутрішньополітичним, зовнішньополітичним, він може виникати у сфері економіки, соціальних відносин, політики, культури. Його предметом можуть бути територіальні, міжетнічні, мовні, професійні відносини.
У кожному випадку конфлікт є результатом взаємодії незбіжних елементів системи суспільних відносин. У цьому звязку необхідно розуміти, що конфлікт є норма, а не патологія життя суспільства. Конфлікт - норма, і проблема складається не в тому, щоб виключити його з нашого життя (це все одно неможливо), а в тому, щоб зуміти знаходити його причини, рушійні сили, шляхи вирішення.22 Зеркин Д.П. Основы конфликтологии.: курс лекций. Ростов-н/Д; 1998. - 98с.
Політологія розглядає в першу чергу політичні конфлікти. Вони являють собою вид відносин, де взаємодіють політичні інтереси і їхні носії, а також застосовуються політичні методи вирішення конфліктів у будь-яких інших сферах життя суспільства. Розглядаючи політичні конфлікти на різних рівнях соціальної організації, слід зазначити, що серед них виділяються етнічні та етнополітичні конфлікти. Міжнаціональні або етнополітичні конфлікти - найбільш гострі і болючі. Ці конфлікти - найболючіші та, як показує досвід, - найтриваліші. За своїми масштабами вони деколи перевершують будь-які соціально-політичні конфлікти. Субєктом такого конфлікту є та чи інша етнічна спільність, він розвивається або між корінними націями (наприклад, вірмени й азербайджанці) або корінною нацією і національною меншістю (литовці і поляки у Литві, грузини й осетини у Грузії). У розвитку міжнаціонального конфлікту завжди виявляються дві основні тенденції: одна - до розмежування, інша - до консолідації. Характерною рисою міжнаціональних конфліктів є їх багатоаспектність, тобто, те, що вони стосуються різних сфер життєдіяльності конфронтуючих сторін.11 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. - М.: 1997. - 392с. Найяскравішим прикладом є конфлікт у Нагірному Карабаху, він містить у собі питання про територію автономної області та про її економічний розвиток. Але при всій багатогранності кожен конфлікт має головну причину: у Чечні це питання політичної незалежності, а в Азербайджані - територіальної ідентифікації.22 Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты - причины и пути их разрешения. Питер. - 2004. - 161с.
Отже, щоб розібратися в природі конфлікту в Нагірному Карабаху, треба визначити, по-перше, який характер він носить. Деякі дослідники, які працювали над даною темою, наполягають на тому, що це етнічний конфлікт, інші - етнополітичний. У даній роботі зроблено спробу викласти та аргументувати власний погляд на цю проблему. Для цього варто розглянути поняття цих конфліктів.
Етнополітичний конфлікт - це форма міжгрупового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються за етнічною ознакою. Під етнополітичним розуміється конфлікт із визначеним рівнем організованої політичної дії, суспільних рухів, масових безладь, сепаратистських виступів і навіть громадянської війни, у яких протистояння відбувається за розходженнями в етнічній спільності. 11 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. - М.: 1997. - 394с.
Існує складність у визначенні етнополітичних конфліктів. Справа в тому, що етнополітичний конфлікт у "чистому" вигляді буває рідко. Оскільки територія колишнього СРСР є поліетнічною за складом населення (що характерно і для нових держав, які виникли на цій території), то фактично будь-який внутрішній конфлікт - соціально-економічний чи політичний по суті - знаходить етнічний відтінок. З іншого боку, тут є досить багато підстав для міжетнічних протиріч як на особистісному, так і на груповому рівнях. Тому етнічний фактор генерує багато гострих і кризових ситуацій, що виникають у сфері політики, відносин між державними і внутрішньодержавними утвореннями. 22 Соин Д.Ю. Этнополитические конфликты: аналитический обзор // Социологический журнал, 1998, № 5. - 143с.
От чому межа між соціальними, політичними та етнополітичними конфліктами на території СРСР, досить хитка, важко визначена, а самі конфлікти багатогранні і різноманітні у динаміці розвитку. Варто мати на увазі і те, що етнічний фактор нерідко служить камуфляжем боротьби різних політичних еліт. Бувають випадки зворотнього політичного камуфляжу, коли етнічна природа конфлікту замінюється іншими політичними мотивами.
У такий спосіб термін "етнополітичний конфлікт" у дійсності охоплює широке коло ситуацій. Вони показують, що чисто етнічного конфлікту як такого практично не буває. В основі деяких етнополітичних конфліктів лежать міжетнічні або міжнаціональні суперечності, і конфлікти такого типу виникають як міжнаціональні.
Міжнаціональні конфлікти мають власну динаміку. Найбільш характерні її моменти полягають у наступному:
По-перше, поступове посилення конфлікту за рахунок введення більш активних сил, а також за рахунок нагромадження досвіду боротьби. Так, карабахський конфлікт почався з мітингів і мирних вимог вірменського населення про зміну статусу Нагірного Карабаху. У підтримку цих вимог стали проводитися мітинги і демонстрації в Єревані та інших містах Вірменії. Різка ескалація вірмено-азербайджанського конфлікту наступила після трагедії Сумгаїта.
По-друге, збільшення кількості проблемних ситуацій і поглиблення первинної проблемної ситуації. Це характерно для всіх етнополітичних конфліктів. З розвитком конфлікту відбувається “вишукування” нових претензій, звинувачень, первинна проблемна ситуація обростає новими аргументами і фактами. (Найкращий приклад - Молдова, Придністровє)
По-третє, підвищення конфліктної активності учасників, зміна характеру конфлікту у бік його жорсткості, залучення в конфлікт нових осіб. На нашому прикладі, конфлікті у Нагірному Карабаху, видно, як підсилюється конфронтація, конфлікт із відносно “спокійного” переходить у збройне зіткнення, росте число вбитих і поранених, у конфлікт втягується практично все населення обидвох конфліктуючих сторін. 11 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. - М.: 1997. - 392с.
По-четверте, наростання емоційної напруженості, що супроводжує конфліктні взаємодії, це може вплинути як і на мобілізацію, так і на дезінтеграцію учасників конфлікту. Частіше емоції не зєднують, а розєднують. У міжнаціональному конфлікті в міру його розвитку зростає почуття антипатії чи, навіть, ворожості. Приводи для цього завжди знайдуться. Так, погроми й вбивства безневинних людей вірменської національності в Сумгаїті, а потім у Баку в 1990 році підсилили ворожнечу між вірменами й азербайджанцями. Історичний досівд показує, що подібна ворожість триває, як мінімум, впродовж життя того покоління, яке було втягнуто у криваве протистояння.
По-пяте, для міжнаціонального конфлікту характерне формування стійкого образу “зовнішнього ворога”, коли компроміс сприймається тільки як капітуляція супротивника, коли виявляється прагнення кожної зі сторін-учасниць протиборства “здобути перемогу”. Так, у Нагірному Карабаху домінує установка “до переможного кінця”, а пошуки компромісу мирних рішень даються досить важко.
По-шосте, для етнополітичних конфліктів, як правило, характерна їхня інтернаціоналізація, тобто залучення в конфлікт чи його врегулювання третіх сил чи міжнародних організацій.
На розвиток етнополітичного конфлікту в Нагірному Карабаху, безсумнівно, також впливає релігійний фактор. В історії і житті народів національне і релігійне тісно переплітаються, взаємодіють. Релігійний фанатизм і етнонаціоналізм підтримують, стимулюють один одного. Релігійний фактор може підвищити температуру конфлікту, загострити його. Разом з тим, практика етнонаціональних конфліктів останніх років показує, що нерідко етнонаціональний фактор виявляється сильнішим, аніж релігійний.11 Здравомыслов А.Г., Матвеева С.Я. Межнациональные конфликты в России и постсоветском пространстве. (Аналитический доклад) // Исследования по прикладной и неотложной этнологии. Вып. 85.- М.: Ин-т этнологии и антропологии РАН, 1995. - с. 76.
Розглянувши поняття та суть етнополітичного конфлікту та його динаміку, безсумнівно, бачимо, що вірмено-азербайджанський конфлікт має риси та ознаки етнополітичного конфлікту. Але у нашому дослідженні хотілося б зробити деякі зауваження. А саме - вище говорилося про те, що “чисто” етнічного чи етнополітичного конфлікту не має, тому пропонується визначити Нагірно-Карабахський конфлікт, як етнополітичний конфлікт з елементами етно-територіальних суперечок. Нижче наведені докази цієї гіпотези.
Термін “етнотериторіальний конфлікт” трактується в широкому змісті. Будь-яке домагання на територію вже є конфліктом, якщо воно відкидається другою стороною - учасницею суперечки.11 Политология. Краткий словарь. - Ростов н/Д: Феникс, 2001. - 443с.
Етнотериторіальний конфлікт може приймати форми більш і менш гострі, цивілізовані і нецивілізовані, мирні і немирні. Зрозуміло, це не виключає можливості і правомірне використання даного терміну в більш вузькому значенні, коли під “конфліктами” розуміються лише найбільш гострі форми протистоянь і протиборств.
У березні 1991 р. було зафіксовано 76 етнотериторіальних суперечок в межах Радянського Союзу (“Московские Новости”, 17.03.1991), через рік їхнє число зросло до 180 (“Московские Новости”, 29.03.1992). До сьогоднішнього часу зібрана інформація майже по 300 територіальних домаганнях, що висувалися в період 1988-1996 р. як офіційним шляхом (органами влади колишніх союзних республік, автономних і національно-територіальних утворень у їхньому складі), так і головним чином неофіційним - партіями, національними рухами, громадськістю.
До етнотериторіальних конфліктів належать не всі етнополітичні і не всі територіальні конфлікти, але саме ті, які знаходяться на стику двох цих великих груп конфліктів. Вони - одночасно й етнічні, і територіальні, й політичні. Тому говорячи про сутність цих конфліктів, необхідно насамперед осмислити, який зміст вкладається в поняття “етнічний конфлікт” і “територіальний конфлікт” відповідно.
Словосполучення “територіальні конфлікти” - багатозмістовне, і допускає різні трактування. Зокрема, воно нерідко вживається для позначення різнотипних конфліктів, звязаних із забезпеченням специфічних інтересів і запитів конкретних територіальних спільнот людей - економічних, політичних, культурних та ін. Це суперечки щодо державної/ адміністративної приналежності територій чи їхнього адміністративного статусу, або відносно правового статусу тих чи інших груп населення та його прагнення проживати на цих територіях, володіти і розпоряджатися ними. 11 Политология. Краткий словарь. - Ростов н/Д: Феникс, 2001. - 138с.
Що таке етнополітичний конфлікт, визначено вище, а щодо етнічного конфлікту, то варто зазначити, що під цими конфліктами звичайно мають на увазі такі, сторонами яких виступають етнічні спільності (етноси й етнічні групи). Але, по-перше, зовсім не ясно, що їх викликає. По-друге, не зрозуміло, як тут співвідносяться конфлікти та їхні субєкти. Щоб кваліфікувати конфлікт як "етнічний", повинно мати місце протиборство цілих етносів. А якщо конфліктують якісь частини двох етносів, а більшість людей живуть один з одним в мирі та злагоді?
З точки ж зору етноконфліктології, ключовим є питання, якого роду звязок існує між етнічними конфліктами і самим феноменом "етнічності". Між цими двома феноменами існують досить тісні причинно-наслідкові звязки. У самому етнокультурному розмаїтті людства потенційно закладені елементи конфліктності. У взаєминах між народами етнофобія - явище природне. Вірмени й азербайджанці, турки і болгари, араби і євреї - приклади, де нібито є етнічна несумісність народів.22 Алаев Э.Б. Региональные этнические конфликты // “Федерализм”, 1996, - 56c.
Інша ж точка зору полягає у тому, що корені "етнічних конфліктів" лежать поза власне етнічними реаліями. “Етнічність” цих конфліктів відноситься насправді не до їх сутності, але до форми прояву (саме завдяки характеру прояву, а зовсім не їхнім причинам і рушійним силам, такі конфлікти коректніше було б називати етнічними). Етнокультурний плюралізм сам по собі конфліктів не породжує. Етнічні забобони, стереотипи, етнофобії і т.п. не мають ніякої ні ірраціональної, ні примордіалістської першооснови. Навпаки, вони є наслідоком конкретних соціальних, економічних, політичних умов і процесів, які історично склалися у взаєминах двох народів.
Етнічний конфлікт ніколи не виникає “природно”, сам по собі, без попередньої йому активності “агентів” конфлікту. Це характерно для всіх типів конфліктів - від тих, що розвиваються в цивілізованих рамках, до тих, які свідомо ініціюються. Етнічні конфлікти можуть носити етнокультурний характер, вони обумовлені насамперед, перепонами на шляху функціонування та розвитку національних мов та культур. Бувають етносоціальні конфлікти, в їх основі лежать суперництво між етнічними групами за доступ до економічних доходів чи престижних видів діяльності і представництва у відповідних соціальних колах та елітних прошарках. Але одним з найчастіших та розповсюджених конфліктів за етнічною ознакою є етнотериторіальний конфлікт.11 Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты - причины и пути их разрешения. Питер. - 2004. - с.167.
Щодо природи конфліктів такого типу, то варто зазначити, що тут суперечка ведеться “від імені” етносів і етнічних груп відносно їхніх прав проживати на тій чи іншій території, володіти чи керувати нею. Територіальні суперечки, що виникають у взаєминах між суверенними державами не є класичними етнотериторіальними. Їх логічніше називати територіальними міждержавними (міжнародними) конфліктами, тому що в них втягують не просто етноси, а держави, нації, спільності - нерідко поліетнічні. Однак між типовими етнотериторіальними і територіальними міждержавними суперечками існує найтісніший взаємозвязок. Більшість держав світу формувалися як національні держави з вираженою етнічною домінантою. Спірні територіальні питання між ними неминуче, так чи інакше, здобувають і етнічний аспект.22 Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении, - М.: Аспект-Пресс, 1997. - 303с.
Субєктом територіальних домагань практично ніколи не виступає етнічна група в цілому чи навіть її чисельна більшість. Як правило, вимоги виходять від політичних еліт, національних рухів і партій, їхніх лідерів, діячів культури і т.п. Їхня позиція може не тільки не мати нічого спільного з інтересами народів, від імені яких вони виступають, але і не користуватися підтримкою в масах.
Висування територіальних домагань “від імені” етнічної групи ще не означає солідарності етносу в цілому з подібними вимогами. Набагато небезпечніші ті територіальні конфлікти, у яких активної і найбільш радикальної частини національного руху вдається запалити своїми гаслами більшість населення. Саме це і відбулося в таких етнотериторіальних конфліктах, як вірмено-азербайджанський. Територіальні домагання втягнутих у них сторін ніби грають роль національної ідеї, яка консолідує весь етнос, що робить важчим пошук компромісів. Але небезпеку представляють також етнотериторіальні конфлікти, субєктами яких виступають лише незначні за чисельністю, проте найбільш активні і радикальні угруповання відповідних етносів (таких конфліктів переважна більшість). У перспективі такі етнотериторіальні конфлікти можуть перерости у великомасштабні: “гасити” їх необхідно в зародку. 11 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. - М.: 1997. - 401с.
Є ще одна категорія субєктів територіальних претензій, вона представлена вищими органами влади суверенних держав. Принципи поваги територіальної цілісності держав СНД і непорушності існуючих кордонів зафіксовані в установчих документах Співдружності. Але Азербайджан і Вірменія, тривалий час і після створення СНД, що знаходилися в стані неоголошеної війни один з одним, мають протилежні позиції по карабахському питанню.22 Паин Э.А. Типология этнополитических конфликтов в пост-СССР как введение в изучение их природы. Тезисы доклада в Московском Центре Карнеги. М., 1996, - 27с.
По мірі суверенізації національних республік, наочно виявляється тісний взаємозвязок “неофіційних” і “офіційних” домагань на території, що оскаржуються: національні рухи, одержуючи доступ до важелів влади, стають провідниками територіальних претензій і в державній політиці. 11 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. - М.: 1997. - 394-395с.
Проаналізувавши субєкти вірмено-азербайджанського конфлікту, варто зупинитися на типології етнотериторіального конфлікту і визначити тут позицію Нагірного Карабаху. Класифікація тут визначається за предметом територіальної суперечки (характеру домагань).
У першу чергу, це конфлікти з приводу “спірних” територій, вимоги зміни історично сформованих кордонів (близько 2/3 усіх територіальних домагань). При цьому так чи інакше оскаржуються не тільки міждержавні, але і багато внутрішніх меж. Предметом територіальних суперечок є певні ділянки кордонів між національними республіками, та межі автономних округів. У цьому ряду знаходиться і Нагірний Карабах в Азербайджані.
Проведені в роки радянської влади кордони між союзними республіками в багатьох випадках розсікли цілісні етнокультурні і господарські регіони, а міграційні потоки радянського часу різко підсилили мозаїчність етнічного розселення. З розпадом же СРСР вірмекнський та азербайджанські народи опинилися розділеними державними кордонами, по різні боки яких проживали співвітчизники. Звичайно, особливо небезпечні етнотериторіальні конфлікти, учасники яких вважають спірні землі частиною своєї історичної батьківщини. Нагірний Карабах вважають таким і вірмени, і азербайджанці. І цей факт вилився у великомасштабну війну, що забрала з життя тисячи людей.22 Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты - причины и пути их разрешения. Питер. - 2004. - с.167.
Другий тип етнотериторіальних конфліктів та спорів щодо адміністративного статусу тієї чи іншої території, повязаний з висунутими “від імені” етнічної групи домаганнями на утворення незалежних держав, автономій і інших національно-територіальних утворень, або, навпаки, з вимогами їхнього скасування. Однак автономістські домагання часто наштовхуються на протидію з боку центральної влади.
Інший різновид етнотериторіального конфлікту цього типу - конфлікти щодо статусу вже існуючих національних утворень. Тут і вимоги сецесії аж до державотворення, що і відбувається в Нагірному Карабаху. Також бачимо прагнення Нагірного Карабаху перейти на правах автономії під іншу державну юрисдикцію - Вірменії. Проголошувалися заклики до скасування автономного статусу і навіть починалися практичні кроки в цьому напрямку (скасування Нагірно-Карабахської АО азербайджанською владою).11 Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. - 365с.
Підсумувавши усе вищесказане, можна припустити, що етнотериторіальний конфлікт є наслідоком конкретних соціальних, економічних, політичних та етнічних процесів. Вони ведуться “від імені” етносів та етнічних груп відносно їхніх політичних прав, права проживати на тій чи іншій території, володіти та управляти нею. “Етнічні” ж, у чистому вигляді, конфлікти це - лише форма прояву, “оболонка” (а не суть конфлікту).
Отже, проаналізувавши, та порівнявши три різних за своїм змістом типи конфліктів, можна зробити наступний висновок.
Говорячи про конфлікт в Нагірному Карабаху не можна, на нашу думку, обмежитися тільки поняттям, що це етнічний чи етнополітичний конфлікт. В цьому конфлікті поєдналися три головних групи причин: політичні, територіальні та етнічні. І саме в такому синтезі причин буде доцільніше розглядати передумови та причини конфлікту, що й буде зроблено в наступному розділі.
РОЗДІЛ ІІ
Причини та розвиток вірмено-азербайджанського конфлікту
2.1. Зародження конфлікту;
2.2. Сучасний період розгортання конфлікту.
Нагірно-Карабахська Республіка (НКР) - держава, що не визнана світовим співтовариством, утворилася в процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО) - національно-державного утворення в державному устрої СРСР, та вірменозаселенного Шаумянського району. Столицею Нагірного Карабаху є місто Степанакерт. Нагірно-Карабахська Республіка була проголошена 2 вересня 1991 р.
Нагірний Карабах (вірменська самоназва - Арцах), розташований на північному сході Вірменського нагіря, з давніх-давен був однією з провінцій історичної Вірменії, північно-східним кордоном якої, згідно всім античним джерелам, була Кура. Арцах згадується у творах Страбона, Плінія Старшого, Клавдія Птолемея, Плутарха, Діона Кассія та інших авторів, зокрема ними вказувалося, що по Курі проходив кордон Вірменії із сусідньою Албанією - стародавньою державою, що являла собою конгломерат різномовних кавказьких гірських племен.
Після поділу Вірменії між Візантією та Персією (387 р.) територія Східного Закавказзя (включаючи Нагірний Карабах) перейшла до Персії, що, однак, до пізнього середньовіччя не вплинуло на етнічні кордони в регіоні: правобережжя Кури разом з Карабахом залишалося вірменозаселеним. І тільки в середині XVІІІ століття в північні райони Карабаху почалося проникнення тюркських кочових племен, що поклало початок багаторічним війнам з вірменськими князівствами. 11 Хоренаци М. История Армении. Ер.:Айастан. - 1990. - 167с.
Князівства Нагірного Карабаху, незважаючи на це, зуміли зберегти фактичний суверенітет, будучи змушеними сторіччями відбивати навали військ Османської імперії, набіги кочових племен і часто вороже настроєних сусідніх ханів, а то і військ самих шахів. З метою позбутися цих нападів вірменські лідери почали звертатися за допомогою у ХVІІ-XVІІІ століттях до російських царів, у тому числі до імператорів Петра І, Катерини ІІ і Павла І.
У 1805 році територія історичного Нагірного Карабаху, що фактично одержала назву Карабаського ханства, разом з великими районами Східного Закавказзя “на віка вічні” перейшла до Російської імперії, що було закріплено Гюлістанським (1813 р.) та Туркменчайським (1828 р.) договорами між Росією і Персією.
Почався період мирного життя, який продовжувався до 1917 року. Після розвалу Російської імперії, у процесі формування на Кавказі держав, Нагірний Карабах у 1918-1920 р. перетворився в арену жорстокої війни між Вірменією, що відновила свою незалежність і новоутвореною в умовах турецької інтервенції Азербайджанською Демократичною Республікою, яка з моменту свого утворення висунула територіальні претензії на значні вірменські території Закавказзя. 11 Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку 1991. - 286с.
Регулярні турецькі війська та азербайджанські збройні формування, скориставшись смутою, викликаною світовою війною і розпадом Російської імперії, у продовження геноциду вірмен у Туреччині в 1915 році, у 1918-1920 році знищили сотні вірменських сіл, влаштували різанину вірменів у Баку, Гяндже. І тільки у Нагірному Карабаху ці азербайджанські формування наштовхнулися на серйозний збройний опір, організований Національною Радою НК, хоча Шуша - столиця краю, 23 березня 1920 року була спалена і розграбована, а вірменське населення міста знищене. 11 Хоренаци М. История Армении. Ер.: Айастан. - 1990. - 183с.
Саме тоді міжнародне співтовариство визнало за необхідне втрутитися у конфлікт, що набував більш трагічного характеру. 1 грудня 1920 року на основі доповіді свого третього підкомітету Пятий Комітет Ліги Націй, реагуючи на територіальні домагання Азербайджану і масові антивірменські погроми, одноголосно висловився проти прийняття Азербайджанської Демократичної Республіки в Лігу Націй. Тоді ж Ліга Націй, до остаточного врегулювання конфлікту, визнала Нагірний Карабах спірною територією, і з цим погодилися усі задіяні в конфлікті сторони, у тому числі й Азербайджан. Таким чином, у період виникнення в 1918-1920 роках Азербайджанської Демократичної Республіки її суверенітет не поширювався на Нагірний Карабах (так само як і на Нахічевань).
Встановлення радянської влади у Закавказзі супроводжувалося утвердженням нових політичних порядків. Після проголошення в 1920 р. Радянського Азербайджану частина Червоної Армії, до мирного вирішення питання, відповідно до Договору між Радянською Росією і Республікою Вірменія, тимчасово окупували Нагірний Карабах.
Однак відразу після встановлення радянської влади у Вірменії Ревком (революційний комітет - головний орган влади більшовиків у той час) Азербайджану декларує визнання “спірних територій” - Нагірного Карабаху, Зангезура і Нахічевані - невідємними частинами Вірменії. У момент декларування відмови від домагань на Нагірний Карабах, Зангезур і Нахічевань ці території не входили в Азербайджанську Республіку. 22 Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 - 77с.
На основі відмови Радянського Азербайджану від домагань на “спірні території” і на основі угоди між урядами Вірменії та Азербайджану Вірменія в червні 1921 р. оголосила Нагірний Карабах своєю невідємною частиною. Текст декрету уряду Вірменії був опублікований у пресі як у Вірменії, так і в Азербайджані (“Бакинский рабочий” (орган ЦК Компартії Азербайджану), 22 червня 1921р.). Таким чином це виявився останній у міжнародно-правовому контексті законний акт по Нагірному Карабаху за час комуністичного режиму в Закавказзя. Декрет вітали як міжнародне співтовариство, так і Росія, що зафіксовано в резолюції Асамблеї Ліги Націй (18.XІІ.1920 р.). 11 Кубатьян Г. Мы и наш Арцах //Литературная Армения 1989 №7. - 94с.
Незабаром, однак, більшовицьке керівництво Росії в контексті політики сприяння “світової комуністичної революції”, у якій Туреччині надавалася роль “смолоскипа революції на Сході”, змінює своє ставлення до етнічно їй рідного Азербайджану і до проблеми “спірних” територій, у тому числі до Нагірного Карабаху.
Керівництво Азербайджану за вказівкою Москви відновлює свої претензії на Нагірний Карабах. Пленум Кавбюро РКП(б), нехтуючи рішення Ліги Націй і відкидаючи плебісцит як демократичний механізм встановлення кордонів між Вірменією й Азербайджаном, у 1921 році під безпосереднім тиском Сталіна і всупереч акту, що відбувся, із процедурними порушеннями приймає рішення про відторгнення Нагірного Карабаху від Вірменії з умовою формування на цих вірменських територіях національної автономії із широкими правами у складі Азербайджанської РСР.22 Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 - 79с.
Азербайджан багатьма шляхами відтягував виконання вимоги про надання автономії Нагірному Карабаху. Але після дворічної збройної боротьби карабахців і на настійну вимогу РКП(б) у 1923 р. колишній спірній території був наданий статус автономної області - однієї з конституційних форм національно-державного утворення в державному устрої СРСР. Більш того, Нагірний Карабах, очевидно, з далеким прицілом, був роздроблений - на одній частині сформували автономію, а іншу “розчинили” в адміністративних районах радянського Азербайджану, причому таким чином, щоб ліквідувати фізичний і географічний звязок між вірменською автономією і Вірменією.11 Хоренаци М. История Армении. Ер.: Айстан. - 1990. - 169с.
Таким чином, значна частина території, визнана Лігою Націй як спірна, була прямо анексована, і за межами автономії залишилася велика частина Нагірного Карабаху (Гюлістан, Кельбаджар, Карахат (Дашкесан), Лачін, Шамхор та ін.). Тим самим, карабахська проблема була не вирішена, а заморожена майже на 70 років, хоча і вірменська більшість Нагірного Карабаху неодноразово зверталося з листами та петиціями до центральної влади в Москві, вимагаючи анулювати антиконституційне та неправове рішення 1921 року і розглянути можливість передачі Нагірного Карабаху до складу Вірменії. Навіть у роки сталінських репресій під загрозою висилки усього вірменського народу зі своєї історичної батьківщини не припинялася боротьба вірмен Нагірного Карабаху та Вірменії за вихід краю зі складу Азербайджанської РСР.
У 1988 році розпочався сучасний етап Карабахського руху (руху за воззєднання Нагірно-Карабахської Автономної Області (НКАО) з Вірменією і відновлення прав автономії). Позиція азербайджанської влади наполягає на розгляді цього Руху як спроби захоплення Нагірного Карабаху вірменською владою. Відзначимо, що новий етап руху й у Нагірному Карабаху, й у Вірменії почався з мирних демонстрацій у столиці та районних центрах Нагірно-Карабахської Республіки, зборів підписів під петицією населення республіки союзному керівництву про викорінювання історичної несправедливості щодо вірменського народу, яке стало результатом волюнтаристичного рішення Й. Сталіна про передачу вірменського краю в адміністративне підпорядкування Радянського Азербайджану. На момент ухвалення даного рішення вірмени складали 94,4% населення Нагірного Карабаху.22 Мкртчян Ш. Арцах. Ер.: Айастан. - 1991. - 36с. ...........
Страницы: [1] | 2 | 3 | 4 |
|
