9
Демократична консолідація як шлях зміцнення демократії
Демократична консолідація розглядається як процес зміцнення й збереження демократії, що припускає вивчення основних факторів, що визначають стабілізацію демократичних режимів у цих країнах. У компаративній політичній науці одержав подальший розвиток цілий ряд теорій демократичної консолідації, сформульованих на емпіричному рівні. Систематизація літератури по компаративному аналізі процесів консолідації в транзитних демократіях різних регіонів миру дозволяє прийти до висновку про зміцнення в 90-х роках XX в. - початку XXI в. позицій інституціонального підходу (Institutionalism) і ослабленню впливу системно-структурного підходу, заснованого на теоріях модернізації й теорії розвитку (Developmentalism). Разом з тим, нова інституціональність відрізняється явною орієнтацією на включення в інституціональний дослідницький аналіз структурних факторів, насамперед компонентів системи цінностей і системи паттернов поводження, прийнятих у суспільстві, з одного боку, і в посиленні уваги до цих аспектів також й у рамках системно-структурного аналізу, з іншої. Результати проведених на цій основі досліджень становлять інтерес для розуміння співвідношення цивільного суспільства й політичної стабільності в країнах, що вступили на шлях демократизації.
Інтеграція структуралістського й інституціонального підходів супроводжується одночасно розбіжністю цих дослідницьких стратегій, що виражається надалі вдосконалюванні технологій як структуралістського, так й інституціонального компаративних підходів. У рамках структуралістського підходу, зокрема, відбувається й внутрішня диференціація, перерозподіл акцентів на дослідження тієї або іншої групи структурних факторів, що визначають процес демократичної консолідації. Традиційно пріоритет належав тривалий час дослідженню групи суспільно-економічних структурних факторів, повязаних з характеристиками економічного розвитку, тобто модернізації (Modernization), а саме, рівня добробуту країни; рівня індустріалізації; наявності середнього класу й робітничого класу; рівня й поширення утворення й урбанізації в країні. Зміцнення демократії й політичної консолідації звязувалося насамперед у впливом саме цієї групи факторів, значення яких було обґрунтовано першими розроблювачами теорії модернізації. Включення в групу суспільно-економічних факторів консолідації таких показників, як вага середнього класу, рівень утворення й ступінь урбанізації показує інтерес цієї категорії дослідників до питань взаємозвязку демократизації й політичної консолідації з особливостями становлення цивільного суспільства, детермінованими специфікою його соціальної структури.
В 90-і роки XX в. продовжували зміцнювати позиції прихильників іншої традиції структурного аналізу, що дотримується точки зору про домінуючий вплив на процеси цивільного суспільства й процеси політичної консолідації факторів, повязаних з характеристиками політичної культури: толерантності (Tolerance); довіри (Trust); егалітаризму як прихильності нормам і цінностям рівноправності (Egalitarionizm); схильності до компромісу (Willingness to compromise). Більша частина дослідників відносить ці риси цивільної культури до протестантських суспільств у той час як суспільства, у яких переважають норми й цінності католицизму, ісламу або латиноамериканської культури, а також етнічно гетерогенні суспільства вважаються менш схильними до досягнення політичної консолідації. Тим самим політична стабільність і становлення цивільної культури представляються більше досяжними в етнічно гомогенних суспільствах і суспільствах із протестантськими традиціями в політичній культурі.
Представники системно-структурного підходу віддають належне значенню інституціональних і політичних факторів консолідації, думаючи необхідним дослідження цієї проблеми з урахуванням впливу процесів формування політичних інститутів й інститутів цивільного суспільства, а також інших політичних процесів як факторів прямого впливу, що визначають перспективи консолідації суспільств на демократичній основі, з одного боку, і структурних факторів непрямої дії, що опосередковано впливають на процес консолідації через вплив на характер і наслідки інституціональних перетворень і відповідних політичних процесів, з іншої сторони. Прихильників такого інтегрального підходу, проте відрізняє увага насамперед до розробки технологій структурного аналізу й проведенню відповідних досліджень впливу насамперед структурних факторів і детермінант консолідації, що приводить до зменшення значення інституціональних, політичних і культурних факторів консолідації в проведеному ними структурно-системному аналізі. У такому виді, зокрема, виконане компаративне дослідження Газеровські-Пауера, здійснене на матеріалі, представленому даними про 56 випадків (case-study) успішного або неуспішного демократичного транзиту в напрямку політичної консолідації в країнах Латинської Америки, Карибського басейну, Африки, Середнього Сходу, Азії й деяких інших регіонів миру в період 1980 - 1992 р. XX в.
За результатами дослідження авторами обґрунтований висновок про те, що з великої сукупності розглянутих факторів, а саме суспільно-економічних (валовий національний продукт - GOP; показники індустріалізації - валовий національний продукт у процентному співвідношенні й питома вага робочої сили; рівень університетського, загального й початкового утворення; рівень урбанізації; рівень розвитку торговельних звязків); факторів політико-культурного й етнічного характеру (співвідношення представників різних етнолінгвістичних груп, представників ісламу, католицизму, латиноамериканської політичної культури); факторів, що відбивають реальну економічну ситуацію (рівень інфляції, реальний ріст валового національного продукту); факторів інституціонального й політичного характеру (система президентської влади й т.п.) очевидний вплив на консолідацію суспільства здатні робити лише трохи факторів, а саме: а) суспільно-економічні детермінанти розвитку й модернізації, б) рівень інфляції, але лише на ранніх стадіях демократизації, в) зовнішнє оточення, представлене сусідніми демократичними країнами, що здійснюють трансмісію демократичних ідей, норм і властиво політичного тиску на процеси національної демократизації.
Ефект домінуючого впливу обмеженої сукупності структурних факторів отриманий дослідниками за допомогою технологій компаративного аналізу з використанням великої сукупності змінних (multivariate analysis), що корелюють насамперед із групою суспільно-економічних факторів розвитку й іншими зазначеними вище детермінантами політичної консолідації. Дана технологія в порівнянні із процедурами, що передбачають установлення значення окремих змінних з досліджуваної безлічі показників (univariate analysis), розглянутого авторами як має більші переваги, з погляду можливості виявлення певних детермінант консолідації, виключення другорядних й інших, менш значимих факторів. До останнього віднесені всі інші фактори, повязані з політичною культурою й структурою, що формується, демократичних інститутів суспільства. До даної сукупності віднесені компоненти політичної культури, повязані із традиційними інститутами, нормами й цінностями католицизму, ісламу, латиноамериканських традицій, інкорпорованих у політичній культурі (проте, це не віднесено авторами до всієї цілісної структури політичної культури з її загальною системою цінностей).
Відповідно політична стабілізація звязується багато в чому не стільки з характером внутрішньої політичної культури, скільки із впливом норм глобальної цивільної культури, більше того, скоріше з характером політичного тиску з боку глобального співтовариства, здійснюваного в тому числі, через регіональних політичних акторів, що саме по собі означає незначні можливості цивільного суспільства, (що формується) конкретної країни впливати на процеси політичної консолідації в суспільстві. При всій очевидності недосконалості використовуваних технологій й індексу політичної консолідації, заслуговує на увагу установка авторів на проведення інтегральних досліджень, що враховують вплив на процеси політичної консолідації, а також формування цивільного суспільства (як одного зі стабілізуючих детермінантів) - структурних факторів, повязаних з характеристиками конкретних соціальних, економічного й міжнародного політичного контекстів, що впливають на характер і спрямованість консолідації суспільства.
У сучасній компаративній політичній науці в рамках системно-структурного аналізу оформилася ще одна традиція дослідження проблем політичної стабілізації, повязана з вивченням ризиків. У центрі уваги тут перебуває вектор, протилежний консолідації: ризики політичної поляризації (Political Polarization), а також причини виникнення й соціальних і політичних розламів (розбіжності і конфлікти), обумовлених як політичні кліведжі (Political Cleavages).
Політичними кліведжами прийнято вважати відносно стабільні стандарти політичної поляризації (Patterns of Polarization), що виступають, у свою чергу, основою розбіжностей, невідповідностей і конфліктів у співвідношенні преференцій у цивільному суспільстві, що формується.
Структуралістський підхід до концептуалізації в країнах, що розвиваються, Африки, зокрема, характеризується акцентом на демографічних і економічних змінних. Сукупність демографічних факторів включає такі параметри, як расова приналежність, віднесеність до категорії сільських або міських жителів; релігійна приналежність, які зявляються основною групою факторів, що визначають характер етнічних розбіжностей й їхній вплив на формування із цими структурними факторами виникнення етнічних, релігійних й інших ліній. Інтенсивно розробляється питання про етнічну ідентифікацію (Ethnicity and Ethnic Identification), його впливу на виникнення етнічних ліній політичної поляризації. У рамках структуралістського підходу зложилося три перспективи в розумінні етнічних аспектів політики в країнах Африки. З позицій інструментального структуралізму (Instrumentalist approach) народність трактувалася як інструмент, застосовуваний у політичній боротьбі за владу й такий який має на увазі активізацію структур, заснованих на етнічній солідарності. Точка зору прімордалиської школи (Primordialist school), що бачила в народності якесь споконвічне, характеризується розумінням народності, що як має відношення до сфери несвідомого. Народність сприймається тут не стільки раціональним, скільки афективним й емоційним фактам агресивного поводження, що може бути використаний при розробці відповідних політичних стратегій. Конструктивістський структуралістський підхід (Constructivist approach) позбавляє народності стабільності, оскільки відносить її до складного і мінливого, багато в чому ментального, утворення, підданого впливу постійно, що змінюється стосовно контексту.
Компаративний аналіз реальних політичних процесів демократизації в країнах Африки дозволив ряду дослідників висловити припущення про допоміжну роль народності, а також тимчасовість етнічних кліведжей, що сприяють процесу поляризації в суспільстві в тих випадках, коли неминучі політичні розбіжності, що виникають через дефіцит наявних ресурсів. Так, Рене Лемарчанд (Lemarchand R.) обґрунтовує висновок про посередницьку роль народності й повязаних з нею патронажних політичних стратегіях як факторах, що роблять, на відміну від самої народності, прямий вплив на характер політичних кліведжей у суспільстві. Народність є основою стабільності й міцності патрональних звязків у суспільстві (Patron - Clietties). Тип звязків "патрон - клієнт" складається між акторами або групою акторів із приводу керування нерівними ресурсами, що передбачають взаємовигідний перерозподіл цих ресурсів. Відповідно, народність як феномен групового характеру, може впливати на патрональні звязки, викликаючи при цьому часом протилежні ефекти. Дослідниками 90-х років виявлені три типи таких ефектів: а) форми етнічної солідарності обумовлюють знищення таких звязків, б) народність може сприяти встановленню твердих культурних або регіональних обмежень в) етнічна солідарність може сприяти формуванню мереж на загальнонаціональному рівні, оскільки структури етнічної солідарності виконують функцію інструмента, за допомогою якого окремі етнічні групи домагаються влади, відтискуючи від її інші групи.
Характер дії інших демографічних факторів має чимало загального з роллю народності. Регіональні розходження громадян й їхня релігійна приналежність, з одного боку, при певних обставинах визначають тенденцію до поляризації суспільства, з іншого боку, політичні процеси й особливості формування цивільних суспільств у постколоніальній Африці вказують на нечисленність випадків політичної поляризації на основі релігійних розбіжностей. Виключення становлять лише невелике число країн, таких як Уганда, Судан, Нігерія.
Результати компаративних досліджень і висунуті на їхній основі теорії встановлюють порівняно більше значення не стільки демографічних, скільки економічних факторів, таких як рівень утворення, соціальний статус і приналежність до інституційних організацій цивільного суспільства. Найбільш помітна роль утворення (Education), що виступає найважливішим фактором входження громадянина в елітарні або статусні групи суспільства, є умовою соціальної мобільності, забезпечуючи доступ до політичної інформації й участі в діяльності інститутів й організацій цивільного суспільства. В африканських суспільствах менш виражений вплив економічного статусу, а відповідно й роль середнього класу в політичних процесах. Політична активність і залучення громадян у більшій мері визначаються перевагами або приналежністю до інституційних структур цивільного суспільства, що є підтвердженням положення С. Верби і її колег про те, що інституціональна приналежність виступає необхідною й важливою умовою політичної активності, незалежно від індивідуального економічного статусу. Проте, література по проблемі ролі класової приналежності громадянина або його суспільно-економічного статусу (більше точної, чим клас дефініції, з погляду фахівців в області компаративної африканістики) як значимого фактора політичних кліведжей, указує на зміцнення тенденцій до формування в цих країнах середнього класу, здатного контролювати використання ресурсів політичної влади державою, що повинне відповідати вимогам громадян по використанню наявних ресурсів (Markovitz I.L., Mazrui A.A., Nzongola G.: Ірвін Маркович, Алі Мазруї, Джордж Нзонгола й ін.).
Отже, компаративні дослідження періоду 70-х-80-х рр. XX в. указують на нелінійність впливу суспільно-демографічних кліведжей (Sociodemographic Cleavages) на розгортання політичних кліведжей. Ідентичності, що формуються під впливом цих розбіжностей, нестійкі й мінливі, залежні від змін суспільно-економічного й політичного контекстів. Залежно від змін соціальної ситуації, демографічні кліведжі можуть робити незалежне друг від друга впливи (Explained Variable), можуть підсилювати один одного (Reinforcing), перетинати й придушувати один одного (Cross-cutting).
Дослідження 90-х рр. XX в. підтверджують дані положення, доповнюючи їхніми висновками про те, що політичні кліведжі відбивають у певній мері етнічного, релігійного й статусні (класові) розходження, разом з тим, політизація соціальних розходжень визначається політичними факторами, звязаними насамперед із проведенням державою політики по виключенню спроб тих або інших структур або груп цивільного суспільства контролювати інститути державної влади, у той же час, допускаючи можливість такого контролю з боку інших. Кисангани Емизет у цьому звязку відзначає, що типовою реакцією на таку політику (state policies of exclusion) зявляється активізація сил цивільного суспільства, що припускає "різні стратегії впливу на державу. Ці стратегії включають відхід від ринкових відносин й участь у тіньовій економіці".
Проведення такої політики сполучено з ризиками поширення впливу тіньової економіки (Unofficial Economy), контрабанди (Smuggling) і корупції (Corruption), що сприяють виникненню й посиленню ослаблення цивільного суспільства, що формується, зниженню потенціалу й можливостей впливу на проведену державою політику. У певному змісті це менше стосується контрабандних мереж й організацій, які, вважають деякі автори (Morris M.L., Newman M.D.: Морріс М., Ньюман М.) являють собою структуру, створювану у відповідь на політику державного втручання в економіку, а сама контрабандна діяльність стає засобом акумуляції капіталу, як основи формування середнього класу. Вплив же тіньової економіки й корупції на перспективи становлення цивільного суспільства сучасна компаративістика багато в чому розглядає як деструктивне. Так, Віктор Азарія визначає й ту й іншу форми реакції громадян на політику обмеження контролюючої функції цивільного суспільства як найбільше ймовірних факторів демпінгового ефекту у відношенні й політичних кліведжей, і властиво політичної участі громадян. Тіньова економіка й корупція є стратегіями, що виконують функцію переорієнтації соціальної активності громадян у напрямку, протилежному розширенню політичної участі. Діючі в цих сферах актори багато в чому характеризуються віддаленістю від політики, не втручанням в сферу політичної участі. Тіньова економіка й корупція схильні скоріше мінімізувати політичні кліведжі й конфлікти, знижувати рівень політичної участі, чим підсилювати їх.
Представляється доречним конкретизувати специфіку й потенціал структуралістського теоретичного аналізу політичних кліведжей й особливостей формування в цих умовах цивільного суспільства, розглянувши отримані на цій основі дані компаративних досліджень реальних політичних процесів. Таким прикладом може служити case-study структури політичних кліведжей і політичних конфліктів у Конго (колишній Заїр), проведеної К. Емизетом. Найбільший інтерес представляє розроблена їм універсальна модель політичних кліведжей й індекс, що дозволяє аналізувати дану концепцію в термінах і категоріях теорії політичної участі.
Модель політичних кліведжей відбиває наявність у будь-якому суспільстві декількох ліній, що визначають характер кліведжей. До цієї групи віднесені демографічні кліведжі (Demographic Cleavages), економічні (Socioeconomic Cleavages), корупція (Corruption), кожний з яких може автономно й незалежно детермінувати політичні кліведжі, а також впливати на них через важливий фактор - тіньову або неофіційну економіку (Unnoficial Economy), що виконує функцію мінімізації політичних кливеджей, з одного боку, і ослаблення політичної активності цивільного суспільства, з іншої.
Принципово і важливим представляється теоретичне положення структуралістського підходу про ролі фактора і його впливи на структуру кліведжей. Так, у конголезькому суспільстві домінуючою лінією у визначенні динаміки політичних кліведжей залишається суспільно-демографічна лінія, у рамках якої найбільш помітне вплив етнічного фактора. Підвищення ролі етнічної ідентифікації повязане з тим, що виникаючі в суспільстві етнічні утворення і їх інституалізація представляють громадянам реальну можливість знаходження певних владних повноважень. Збереження постколоніальної традиції в офіційній політиці лідерів африканських держав по заохоченню етнічної ідентичності й підтримки невеликих або локальних етнічних груп як інструмента збереження громадського порядку, сприяє тому, що фактор народності по силі впливу на політичні кліведжі перевершує фактора соціального статусу. Аналогічні випадки застосування стратегій, що передбачають опору на етнічний, а не статусний фактор, на наш погляд, перешкоджають створенню умов для формування середнього класу як основної соціальної бази цивільного суспільства.
Друге по значимості місце в конголезькому суспільстві займає регіональний фактор і повязане з ним поділ країни на сільськогосподарські або промислові, у цьому випадку міські райони проживання. Специфіка співвідношення фактора народності й регіонального фактора, звязаного в першу чергу з урбанізацією, сприяли активізації в цивільному суспільстві, що формується, Конго асоціацій мігрантів із сільськогосподарських районів, що поєднувалися на основі загальної потреби в адаптації до сучасних інститутів і соціальних ролей з опорою на зміцнення етнічних звязків. Домінуюча роль народності (у співвідношенні цього фактора з регіональним фактором) не була переборена й у ході проведених Мобуту демократичних перетворень періоду 1991-1992 р. XX в., заснованих на застосуванні стратегій зміцнення регіоналізму й ослаблення етнічних груп східних провінцій Конго за допомогою створення мереж з домінуючим впливом етнічних асоціацій його власного регіону. Така політика не тільки віддаліла Мобуту від східного регіону й послабила тим самим його позиції, але й привела до руйнування такого важливого каналу соціальної мобільності як утворення, замінивши його принципом регіоналізму, установленого як основний механізм входження конголезьких громадян у владу й впливи на неї.
В основі індексу політичних кліведжей Емизета - концепція політичної участі (Political Participation), під яким розуміються різновиди цивільної активності, спрямованої на те, щоб вплинути на структуру державного керування, систему виборів представників державної влади, на зміну проведеної державою політики. У цьому випадку є через насамперед політична участь Unconventional Political Participation: UNCOPOPA. Другий елемент індексу - відношення до політичних партій (Party Affiliation: PAf). Третій - політичний патронаж (Political Patronage: PAt).
Перші два елементи індексу UNCOPOPA - PAf - Pat розроблені з урахуванням тези, відповідно до якого політична участь являє собою форму виклику відносно влади з боку цивільного суспільства, що відбиває приватні інтереси громадян, які, уважається, суперечать інтересам правлячого класу. Індекс ураховує й альтернативний аспект співвідношення цих інтересів, а саме залежність інтересів громадян від інтересів влади, що і представлений концепцією політичного патронажу. Патронаж і відповідні звязки відрізняються стабільністю, становлячи альтернативу ситуативному й недовговічному корупційному звязкам. Політичний патронаж виконує функцію уніфікації й обєднання діючих у суспільстві впливових інститутів, обєднань і структур у суспільстві тим, що зєднує їх в "рамках кооперації й взаємодії, які тісно повязані з державною владою".
Результати статистичного аналізу показали, що лише трохи змінних, що характеризують демографічні й суспільно-економічні факторів впливу на політичні кліведжі, не має істотного значення й впливу на UNCOPOPA й Paf. Це означає, що регіональні розходження, релігійний фактор і корупція не визначають політичні кліведжі й розбіжності у взаємодії цивільного суспільства й держави в Конго, у той час як значна група факторів створювала ризики політичної поляризації. Ризики збільшувалися слабістю організаційних утворень цивільного суспільства. Відхід суспільно активних громадян у сферу неофіційної економіки в певній мері міг служити фактором зниження ризиків поглиблення політичних кліведжей тим, що створював у перспективі потенціал для формування автономного й впливового цивільного суспільства, але не міг стати основою політичної поляризації й дестабілізації в Конго, що виявилося в розширенні етнорегіональної поляризації; у протиборстві політичних еліт й опозиційних партій (Союз за демократію й соціальний прогрес: UDPS); у політичній кризі, повязаному з дискредитацією політичних партій у звязку з поширенням корупції; в економічній кризі, занепаді економіки, що спричинило загострення етнічних протиріч, що виникли в боротьбі за ресурси; у колапсі державних інститутів і переході громадян у сферу впливу етнічних асоціацій з метою знаходження соціальної підтримки й ін.
У цьому змісті цілком адекватне й обґрунтованими представляються оцінки Емизета, що затверджує, що "політична лібералізація - це процес, для здійснення якого необхідне дотримання цілого ряду умов, крім яких необхідний також консенсус політичної еліти в розумінні суті процесу демократизації. Насамперед, такою умовою є автономне цивільне суспільство, функція якого складається в забезпеченні розвитку довіри (Trust) і взаємодії в рамках процесу демократизації. [Цивільне суспільство] є чинником політичної стабілізації, тією силою, що повинна привнести справедливість (Fairness) і толерантність (Tolerance) у політичні процеси, що відбуваються. Довіра, що відсутній в африканській політичній культурі, забезпечує здійснення демократичних перетворень відповідно до дійсних інтересів суспільства. Демократизація, проведена без обліку [суспільних і культурних реалій] може привести до загострення політичної поляризації, стає контр продуктивною. Саме контр продуктивність, що мали місце в Конго й у країнах Африки в цілому, привели до не лінійності процесу демократизації в цьому регіону миру. Для того, щоб відродити реальний демократичний процес й уникнути при цьому демократичного реверса політичні лідери повинні зосередитися на забезпеченні процесу забезпечення в суспільстві згоди, консенсусу, упевненості, відповідальності й співчуття". Варто лише доповнити, що реалізація стратегії забезпечення перерахованих норм - багато в чому прерогатива цивільного суспільства.
Проблемі політичної консолідації й забезпечення достатнього рівня політичної стабільності в умовах демократичного транзиту присвячено не менше досліджень, виконаних з позицій інституціонального компаративного аналізу. Повернення й зміцнення впливу інституціонального підходу в політичній компаративістиці ставати особливо помітним в 90-і роки XX в. Для інституціонального аналізу властиве підкреслення ролі політичних процесів у детермінації політичної стабільності (або нестабільності) і консолідації в нових демократіях, а також твердження й обґрунтування положення про автономності політичних факторів консолідації, їхньої незалежності від структурних детермінант. Тим самим, нова інституціональна компаративна література містить обґрунтування основного теоретичного принципу інституціонального аналізу консолідації, відповідно до якого остання підтримується переважно розвитком політичних процесів, а також політичних інститутів як вирішальних факторів запобігання кризи політичної влади в умовах демократичного транзиту.
Одержала подальший розвиток інституціональна традиція порівняльного аналізу рівнів політичної стабільності президентської й парламентської демократій. Зявилися нові підходи до цієї проблеми, засновані на виявленні різноманіття інституціональних факторів, що визначають порівняно менша політична стійкість президентських демократій у порівнянні з парламентськими, що свідчить про те, що сучасна компаративістика виходить за рамки аналізу цієї проблеми з позицій одномірного підходу, що відрізняється акцентом на співвідношенні виконавчої й законодавчої галузей влади як фактора політичної консолідації. До таких розробок можна віднести дослідження Жозе Антоніо Чейбуба (Cheibub J.A.), що систематизували дані про процес демократизації в 133 країнах миру за період 1946-1996 р. XX в., у тому числі в 23 країнах Латинської Америки й застосування даного імперативу, що показав недостатність, для пояснення політичної стабільності (нестабільності) у суспільстві. Дана робота, однак, не виходить за рамки інституалізації: її автор як альтернатива пропонує в якості детермінант нестабільності латиноамериканський президентських демократій інші, але всі ті ж інституціональні фактори, зокрема, наявність або відсутність факторів, що дозволяють президентові здійснювати взаємодія з парламентом без легітимної підтримки й ін.
У руслі канонічної інституалізації, але із застосуванням багатофакторного інституціонального аналізу, що виходить за рамки відомого імперативу про поділ влади (як принципу, що пояснює ступінь стабільності президентської влади) ведуться новаційні розробки інших дослідників.
Таким чином, збереженні класичних ліній інституціонального аналізу в компаративістиці 90-х років XX в. усе більше зміцнюють ново інституціональний підхід, заснований на принципі сполучення інституціональних і структуралістських технологій дослідження проблеми політичної консолідації в країнах демократичного транзиту. Ново інституціональні моделі концептуалізації проблеми припускають необхідність ураховувати аспект впливу на досліджувані політичні процеси факторів, повязаних з більше широким контекстом, а самі ново інституціональні теоретичні моделі розробляються як відображення звязку політичної дії й структури (Agency - Structure).
Література
1.В.Н.Лукин Цивільне суспільство й політична консолідація.,- К, 2005.
2.Бромлей В.Ю. Нариси теорії етносу. - К, 2003
3.Фишер Р. Шлях до згоди, К, 2005
4.Голубов С. Політична диспозиція. - К, 2006
5.Наумов Р. Демократія й глобалізація. К, 2005
|
