1
2
Реферат з зарубіжної літератури на тему:
Франсуа РаблеПлан
Вступ
2.1 Життєвий і творчий шлях Ф.Рабле
2.2 “Гаргантюа і Пантагрюель”
Висновки
Література
1. Вступ
Про жодну культуру аж до Нового часу не можна було сказати, що стрижнем і основою її розвитку був пошук індивідуальності, прагнення усвідомити й обґрунтувати незалежну гідність особливої індивідуальної думки, смаку, дарування, способу життя, тобто самоцінність індивідуальності. Одержавши перші імпульси в італійському Відродженні, пройшовши через складні перетворення у XVII столітті, лише наприкінці епохи Просвіти ця ідея цілком сформувалася й у минулому сторіччі стала будувати собі дорогу на європейському ґрунті, потроху втрачаючи зухвалу незвичність.
Ідея “індивідуальності”, як це ні здається дивним, була невідома всім традиционалістським суспільствам, включаючи і греко-римську Античність. Саме це слово “індивідуальність”, як і слово “особистість”, зявилося якихось двісті-триста років тому. Специфічне і революціонізуюче представлення про індивідуальність, що по необхідності не могло бути незнайоме будь-якій культурі, оскільки відбивало біосоціальну даність.
Ця фундаментальна надісторична даність вкладається в той простий факт, що людство складається з людей... З цього фундаментального факту робилися наступні два принципових висновки. По-перше, стверджувалося, що людська природа подібно до природи всього живого неоднорідна. Як між тілами індивідів, між їхніми обличчями, голосами, жестами немає повної подібності, так і душі їх, темпераменти, вдачі і схильності зявляються схожими-несхожими. Намагалися оглянути й упорядкувати ця розмаїтість, відносячи кожної людини до відомого різновиду і розряду. Тим самим удавалося не залишити нікого єдиним у своєму роді і пояснити своєрідність, зводячи його до загального.
По-друге, розумність свідомості, совісті, запліднене ідеєю індивідуальності, розумілося як знання (звістка) лише в голові однієї людини. І одночасно як триваючі за межами окремих свідомостей, що перекочується через них і немов би несе їх у своєму вічному потоці. Однак усяка мала дещиця світової розумності вважалася більше всього цілого, тому що вміщала його в собі і часом намагалася додати до нього ще щось - із собою. Будь-яка культура не могла не замислюватися над цією парадоксальністю свідомості, над відношенням до неї загального Духа і відокремленого часткового існування.
У цих рамках і рухалося ренесансне мислення Франції, найвизначнішим представником якого був Франсуа Рабле.
Великий роман Рабле - справжня художня енциклопедія французької культури епохи Відродження: її релігійного, культурного і політичного життя, філософської, педагогічної і наукової думки, суспільного побуту і духовних устремлінь.
Всебічний і нещадний сміх над відживаючим світом сполучається в Рабле з безмежною вірою в відновлення життя, у науковий і соціальний прогрес, приймаючи форму пророкувань, прийдешніх великих відкриттів чи винаходів у формі утопії вільного суспільства (опис Телемского абатства). За неприборканою фантастикою і на вид хаотичною побудовою книги, відчувається чудова тверезість і стрункість універсального гуманістичного світогляду. Сам Рабле визначає свій "пантагрюелізм" (тобто гуманізм) як "...глибоку і незламну життєрадісність, перед якою все минуще безсило..." 4; 75
У світовий литературі Рабле - один з найбільших геніїв комічного. Подібно до сюжету його роману, продовженню народної книги, сміх Рабле за своїми джерелами і прийомами, як і за своїм духом у цілому, уходить коріннями в народну творчість. Жанри фольклору - казки, фабліо, жарти, приказки, прийоми гротеску у мові і образотворчості - усе це ввійшло в роман. Головне джерело сміху Рабле - матеріалізація духовного в дусі народної поезії. В цілому глибоко життєрадісний і різноманітний сміх Рабле - не сатира, до якої він часто близький лише за матеріалом (порокам), а не за тоном, веселим і звеселяючим, що глумиться над злом, але позбавленому страху перед ним, як і тривоги за хід життя і результат комічного конфлікту. Це багатозначний за відтінками, але завжди бадьорий, радісний, "чисто комічний", святковий сміх, як на карнавалі; у його основі споконвічне народне почуття сміху як симптому щастя, достатку, безтурботності, здоровя. Але сміх, відповідно до доктора медицини Рабле, володіє і зворотною силою, що зціляє і що відроджує, розсіюючи скорботу, почуття розладу з життям, хворобливий стан духу. Сміх свідчить про здоровий, ясний духовний зір - і дарує його. "Звільняючи від всяких ефектів", які збаламучують нашу свідомість, сміх грає для пізнання життя "терапевтичну" роль. Вплив комічного у Рабле на наступний розвиток французької літератури - від Лафонтена і Мольера до Р. Ролана ("Кола Брюньон") - величезний.
2.1 Життєвий і творчий шлях Ф.Рабле
Визначний французький письменник і вчений-гуманіст Франсуа Рабле жив у бурхливий час, коли старі форми феодального світу почали відступати під натиском нового класу -- буржуазії. То була епоха сміливих мореплавців і шукачів пригод, які відкривали невідомі землі, епоха релігійних війн, що потрясали майже всі держави Західної Європи, епоха нового покоління вчених, які, заперечували догмати богословя і схоластики, стали створювати нові науки, основані, з одного боку, на пізнанні навколишнього світу, а з другого -- на вивченні творчості письменників та філософів античної Греції й Давнього Риму. Так почався могутній культурний рух, відомий в історії під назвою «Відродження» (фр. «Ренесанс») - тобто відродження античної науки, літератури, філософії. Зародившись в Італії, цей рух розповсюдився по Європі й тривав з XIV по XVI століття.
Представники Ренесансу -- гуманісти -- прославляли людський розум, саму людину з її складним світом почуттів, прагнули визволити її з-під багатовікового феодально-церковного гніту. Вони стали творцями нової культури, вперше піддали серйозній критиці католицьку релігію на чолі з папою римським.
Франсуа Рабле (прибл. 1494--1553) був найвидатнішим французьким гуманістом. Народився він у квітучому містечку Шіноні провінції Турень. Дитинство його минуло на сільській фермі діда. Початкову освіту здобув у монастирській школі, а 1520 року вступив до францисканського монастиря. Монахам-францисканцям дозволялося вивчати тільки богословські науки й читати, певна річ, лише богословські книги. Однак Рабле потай опанував давньогрецьку мову й захопився читанням творів античних письменників. Зрозумівши, що монастир не для нього, Рабле згодом покинув його і став секретарем у впливового тоді єпископа Жофруа дЕтісака. Спочатку разом із ким, а потім і сам, він обїздив усі провінції Франції, вивчаючи діалекти рідної мови, життя свого народу.
Рабле закінчив медичний факультет університету Монпельє, в університеті Пуатьє вивчав юридичні науки. Працюючи лікарем у Ліоні, написав ряд наукових книжок. Саме в цей час він почав листуватися з відомими гуманістами -- Етьєном Доле, Гільйомом Бюде, Еразмом Роттердамським.
1532 року під впливом щойно видрукованої народної книжки про казкового велетня Гаргантюа Рабле написав свою книжку про Пантагрюеля, сина Гаргантюа, а через два роки -- і про самого Гаргантюа.
Восени 1534 року у Франції розпочався період жорстокої реакції. Король Франціск Перший, наляканий рухом протестантів, що вимагали порвати з католицьким Римом, вирішив розправитися з ними. По всій країні запалали вогнища «святої інквізиції», у них гинули і протестанти, і гуманісти, які їм співчували. Рабле, як і багато інших, змушений був залишити Францію, адже «святі отці», правовірні католики, не могли пробачити вільнодумному письменникові його глузувань з біблійних догм, сатиричних випадів протії своїх представників і давно загрожували йому розправою.
Скориставшись запрошенням єпископа, а пізніше кардинала Жана лю Белле, який значною мірою поділяв погляди гуманістів, Рабле став його особистим лікарем і виїхав з ним до Італії, що на той час стала місцем паломництва для багатьох гуманістів. Італія була для них не лише величезним античним музеєм, але й центром нової культури. Багаторічне перебування в Італії Рабле використав для поглиблення своїх знань.
1537 року він повернувся до Монпельє, де дістав учений ступінь доктора медицини. В університеті читав лекції, коментував раці славнозвісного давньогрецького лікаря Гіппократа і писав далі роман. У 1546 році вийшла третя, а в 1552 - четверта книга про Пантагрюеля. Пята книга була видана друзями Рабле в 1564 році, вже після його смерті.
Рабле був не тільки талановитий письменник і відомий лікар. Він чудово знав право, археологію, історію, філософію, досконало володів латинською, давньогрецькою та італійською мовами, йому належало багато наукових праць. Разом із Данте Алігєрі, Бокаччо, Шекспіром, Сервантесом, Еразмом Роттердамським Франсуа Рабле увійшов до цієї могутньої плеяди.
2.2 “Гаргантюа і Пантагрюель”
Перш за все читача “Гаргантюа і Пантагрюеля” вражає ерудиція письменника просто дивовижна. У своєму романі він подає відомості з воєнної науки, мистецтва, географії, навігації, ботаніки, зоології, взаємозвязків людини з природою. Водночас він піддає нищівній, часом убивчій критиці ненависний йому феодально-церковний світ, усі державні установи.
Роман «Гаргантюа і Пантагрюель» написаний у формі казки-сатири. Місце дії - фантастична країна Утопія. Проте Рабле наче забуває про це і в першій книзі роману змальовує рідну Францію, Париж, провінційні міста і села, у яких живуть працьовиті, миролюбні й веселі ремісники, селяни та пастухи, створює багатобарвну картину життя народу.
Однак письменник не обмежується цим, він викладає цілу систему гуманістичних принципів, зокрема, по-новому ставиться до виховання дітей. Спочатку у Гаргантюа вчителем був тупий схоласт Тубал Олоферн; автор нещадно висміює його, а разом з ним і схоластичну літературу та схоластичну шкільну систему, що перетворюють учня на бовдура. Для посилення ефекту Рабле використовує свій улюблений прийом -- гротеск, тобто суперечливе поєднання реального і фантастичного. Він точно вказує, скільки років, місяців, тижнів і днів витратив Гаргантюа, щоб завчити нікому не потрібні трактати й богословські тексти.
Художньо "пантагрюелізм" представлений у двох головних образах роману - у королі-велетні Пантагрюелі ("Усепрагнучому" знань), вічно незворушному перед будь-якими проявами фортуни, перед "усім минущим" (уособлення ідеального майбутнього людства), і в його вірному другові і супутнику, що вічно сумнівається, невгамовному бурлаці Панургові (уособлення реального народу переломної епохи). На цьому як би символічному союзі передової думки гуманізму з неспокійним і на свій лад теж шукаючим народом, матеріальною силою прогресу засновано і сюжет останніх трьох книг роману (після опису виховання і молодості батька Пантагрюеля, велетня Гаргантюа, у першій книзі - знамениті в історії педагогіки глави роману - і дитинства самого Пантагрюеля в другій); алегоричну, але прозору за своїм змістом подорож пантагрюельців до Оракула Божественної Пляшки (до Істини) за відповіддю на питання, що комічно тривожить Панурга - " одружуватись чи не одружуватись", за відповіддю на всі "хворі питання". У багатій на пригоди морській подорожі вони терплять усякого роду негоди, відвідують різні "острови" зі сміховинними мешканцями - уособленнями відсталості, фанатизму, нерозумності,- ці пережитки старого світу служать для "прагнучих" і "шукаючих" пантагрюельців доказами від противного на шляху до істини.
Місце Олоферна заступив учитель-гуманіст Понократ. Його принцип виховання - гармонійний розвиток розумових і фізичних здібностей дитини. Власне, це заклик самого Рабле до людини - активно пізнавати світ, боротися за вільну й творчу науку.
Надзвичайно важливий аспект роману - вирішення письменником проблеми війни і миру. Миролюбним велетням-королям автор протиставляє королів агресорів - Пікрохоля і Анарха. Рабле висміює Пікрохоля, змальованого гротескно-карикатурними фарбами, за його прагнення підкорити світ. Сатира Рабле набагато випереджає свій час, вона і в наші дні звучить актуально. Письменник виправдовує лише одну війну -- війну на захист батьківщини, війну визвольну.
У романі багато представників народу, але всіх їх заступає могутня постать брата Жана, одного з найулюбленіших образів письменника. Брат Жан вигідно відрізняється від інших ченців. Сміливий, чесний, благородний, він єдиний серед них стає на захист вітчизни і перемагає всіх ворогів. Брат Жан уособлює в собі здорові фізичні, моральні й життєлюбні сили французького народу. Виходець із народу, він мріє про золотий вік, про нове суспільство, де кожна людина буде вільна і щаслива, кожна знайде собі місце у житті.
Борючись із старим світоглядом, Рабле використовує проти нього подвійну зброю: проповідь гуманістичних ідей і вїдливий народний сміх. Речником цього нищівного сміху в романі виступає міський вільнодумець Панург - хитрун, спритник, сміливець і боягуз водночас. Він жартує, глузує, знущається, дискутує, заперечує, розважається, хоч його витівки іноді бувають жорстокими. Свою ненависть до вищих станів середньовічного суспільства письменник передає саме через образ Панурга. Від Панурга терплять учені-схоласти, сановники, попи, лихварі, астрологи, аристократи, алхіміки, судді, чиновники та багато інших.
Сміливість Рабле вражає. Незважаючи на постійну загрозу розправи, він і в роки реакції лишався незламним відважним борцем. З яким сарказмом змальовує він кожного з представників схоластичної науки Рабле таврує методи, до яких вони вдавалися, вирішуючи те чи інше питання, і, таким чином, дискредитує цю науку, показуючи її цілковиту безпорадність та нікчемність.
Не менш дошкульну критику містять розділи роману, в яких мандрівники відвідують різні острови. Тема подорожей у чудові країни на той час була досить поширена. Рабле широко використовує її для своїх сатиричних алегорій, які інколи змінюються суто фантастичними описами. Так, на острові Сутяг живуть зажерливі й жорстокі чиновники суддівського апарату, які заробляють собі на хліб тим, що дозволяють себе лупцювати, їхню діяльність, основану на хабарях, шпигунстві та доносах, ще з більшою силою викриває письменник у розділі про Пухнастих котів.
Рабле різко засуджував жорстокість і фанатизм як католиків, так і протестантів. Змалювавши острови Папоманію й Папідулію, острів Хиренний, на якому живе злиденний Безскоромець, і ковбасний острів Дикий, він з уїдливою сатирою викрив релігійні чвари. Письменник відверто знущається з самого папи римського, обожнення особи якого переходить усілякі межі й стає дурістю, знущається з його послань - декреталій, що нібито мають чудодійні властивості, і з католицьких ритуалів - посту і сповіді. Острів Дзвінкий населений птахами, кожна порода яких відповідає одній з церковних посад, тому їх називають клирцями, абатцями, кардинцями тощо. А найголовніший серед них -- жирний і бундючний папець, тобто папа римський.
Сатира й гіперболи Рабле -- не абстрактні. Найнесподіваніші форми його уяви стоять на цілком реальному ґрунті. Хоч би які примхливі й дивні були образи, факти й картини його роману, в них незмінне відбивається тогочасна дійсність, чітко вимальовуються цілком певні історичні персонажі й події.
У своїй боротьбі з середньовічною реакцією Франсуа Рабле використав усі можливі форми комічного. Тут і вбивча іронія, і грубий комізм, і нищівна пародія, і сатиричний гротеск. Письменник завжди сміється. Постійний гомеричний сміх -- його випробувана зброя. Сміх цей -- багатоликий і викривальний; він дискредитує, скидає з пєдесталу застарілі святині й авторитети.
Висновки
Відродження -- це справді нова епоха. І усвідомлення того, що народилася нова епоха, у своїх визначних рисах протилежна епосі попередній, -- одна з типових особливостей культури XV і XVI ст.
Уже в XIII--на початку XIV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які й привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду і які були неможливі в умовах античного або середньовічного суспільства. Вони -- результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Е. Гарен, незаперечно, має рацію, коли говорить про "полемічну свідомість", про "чітке поривання до бунту", про "програму розриву зі старим світом з метою встановити інші форми освіти і спілкування". Нові інтелектуальні інтереси, віра в свої сили несумісні з контролем над діяльністю людини та її способом мислення з боку церкви. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, почала гнітити. "Божественне знання" потроху витіснилось інтелектуальними інтересами, які поки що випадали з офіційної університетської програми.
Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що "універсальні" особистості виникали і через недостатню зрілість нового суспільства, в якому не було ще спеціалізації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосторонність таких майстрів, як Донателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Вона була певною мірою "вимушеною". Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, художники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види творчої праці -- вони були живописцями, архітекторами, інженерами, декораторами.
Чільне місце серед геніїв Відродження займає Франсуа Рабле. “Важко переоцінити значення реалізму Рабле для пізнішої французької літератури. У нього вчилися Скаррон і Бержерак, Мольєр і Лафонтен, Вольтер і Монтескє, Бальзак і Флобер, Франс і Роллан.” 3;230
Гуманіст, глибоко народний письменник, геніальний мислитель і художник-реаліст, невтомний войовник проти мракобісся, борець за нове суспільство -- таким ми сприймаємо великого письменника, титана епохи Відродження Франсуа Рабле.
У світовий литературі Рабле - один з найбільших геніїв комічного. Подібно до сюжету його роману, продовженню народної книги, сміх Рабле за своїми джерелами і прийомами, як і за своїм духом у цілому, уходить коріннями в народну творчість. Жанри фольклору - казки, фабліо, жарти, приказки, прийоми гротеску у мові і образотворчості - усе це ввійшло в роман. Головне джерело сміху Рабле - матеріалізація духовного в смаку народної поезії, гра на двозначному характері "спраги" у його героїв - спраги вина і спраги знань: заперечення середньовічного ідеалу аскетизму і самообмеження, прославляння всебічного, тілесного і духовного, задоволення потреб і безмежного розвитку особистості, "...тому що між тілом і духом існує згода нерушима" ("Гаргантюа і Пантагрюель", с. 181). Улюблений прийом комічного мистецтва Рабле - утрирування пороків ("породжень Антифізиса" - Противоприроди)
У цілому глибоко життєрадісний і різноманітний сміх Рабле - не сатира, до якої він часто близький лише за матеріалом (порокам), а не за тоном, веселим і звеселяючим, що глумиться над злом, але позбавленому страху перед ним, як і тривоги за хід життя і результат комічного конфлікту. Це багатозначний за відтінками, але завжди бадьорий, радісний, "чисто комічний" (без властивих гумору чи смутку розчулення перед слабістю людської) святковий сміх, як на карнавалі; у його основі споконвічне народне почуття сміху як симптому щастя, достатку, безтурботності, здоровя. Але сміх, відповідно до доктора медицини Рабле, володіє і зворотною силою, що зціляє і що відроджує, розсіюючи скорботу, почуття розладу з життям, хворобливий стан духу. Сміх свідчить про здоровий, ясний духовний зір - і дарує його. "Звільняючи від всяких ефектів", які збаламучують нашу свідомість, сміх грає для пізнання життя "терапевтичну" роль. Вплив комічного у Рабле на наступний розвиток французької літератури - від Лафонтена і Мольера до Р. Ролана ("Кола Брюньон") - величезний.
Література.
Бахтин М., Творчество Ф. Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса, М., 1965, С.15-90.
Пинский Л., Смех Рабле, в его кн.: Реализм эпохи Возрождения, М.,1961, С.8-20.
Пащенко В. Титан Відродження.// Ф.Рабле Гаргантюа і Пантагрюель. - К., Веселка, 1990. - С.227-230.
Рабле Ф. Гаргантюа і Пантагрюель. - К., Веселка, 1990. - 246с.
|
Заказать