1
Реферат на тему
Зародження порівняльно-історичного мовознавства
ПЛАН
1. Передвісники порівняльно-історичного мовознавства
2. Основоположники порівняльно-історичного мовознавства
3. Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта
4. Використана література
Поступове накопичення протягом XVI--XVIII ст. багатого фактичного матеріалу різноманітних мов створило передумови для пошуків нових методів лін-гвістичних досліджень. У мовознавстві утверджу-ються принципи порівняння мов й історичного підходу до їх вивчення, що зумовило виникнення нової наукової парадигми -- порівняльно-історичного мово-знавства.
Порівняльно-історичне мовознавство -- один з основних напря-мів лінгвістики, головною метою якого є вивчення споріднених мов з допомогою порівняльно-історичного методу.
1. Передвісники порівняльно-історичного мовознавства
Новий напрям у мовознавстві ніколи не виникає спонтанно. Окремі ідеї, які лягають у його основу, можуть мати довгу історію, тривалий час «носитися в повітрі», визрівати. Не є винятком і порівняльно-істо-ричне мовознавство. Ще на початку XIV ст. італійсь-кий письменник Алігєрі Данте (1265--1321) у трактаті «Про народне красномовство» (1307--1308) писав про спільне походження італійської, провансальської та французької мов. У XVI ст. зявляється праця францу-зького вченого Гівельма Постеллуса (1510--1581) «Про спорідненість мов». Про подібність мов ідеться й у «Роз-праві про європейські мови» Юлія-Цезаря Скалігера (1484--1558). У XVII ст. уже сформувалось уявлення про спорідненість семітських (Етьєн Гішар, Йов Лудольф), германських (Ламберт Кате), романських (Франсуа Рену-ар), словянських (Юрій Крижанич) мов. Особливе зна-чення для порівняльного вивчення мов мали видані Пилипом-Юханом фон Страленбергом у 1730 р. порівняль-ні таблиці мов Північної Європи і Північного Кавказу, завдяки чому було створено класифікацію уральських та алтайських мов, що також сприяло формуванню порівня-льного мовознавства. Вагома роль у цьому процесі нале-жить зібранням лексики різних мов, представленим у «Порівняльних словниках усіх мов та наріч» (1787-- 1789) Петра Палласа й «Мітрідаті» (1806--1817) Йогана-Кристофа Аделунга та Йогана-Северина Фатера, що дава-ло змогу виділити спільну лексику мов, класифікувати мови за спорідненістю і передбачало порівняння мов.
Ідея історичного вивчення мов виразно проступає у праці німецького мовознавця Йогана-Готфріда Гердера (1774--1803) «Дослідження про походження мови» (опублікована в 1772 p.), де висловлено думку, що мова повязана з культурою народу, постійно розвивається і в процесі свого розвитку вдосконалюється. Вважають, що ця думка є підступом до майбутнього історичного мовознавства.
Однак справжнім поштовхом для зародження порі-вняльно-історичного мовознавства, яке передбачає син-тез порівняльного та історичного дослідження мов, ста-ло ознайомлення із санскритом. Перші відомості про санскрит у Європу стали надходити вже в XVI ст. (листи з Індії італійця Філіппо Сассеті, який прожив у Індії з 1583 до 1588 p.). Однак детальне ознайомлен-ня із санскритом почалось наприкінці XVIII ст. завдя-ки працям англійця Ульяма Джонса (1746--1794), який багато років прожив у Індії і вивчав індійську культуру. У 1786 р. він виступив у Королівському азі-атському товаристві (його нерідко називають Інститу-том східних культур) у Калькутті з доповіддю, в якій звернув увагу на регулярний збіг між формами санск-риту і латинської, грецької та англійської мов. На його думку, така велика кількість подібних збігів не може бути випадковістю, а, навпаки, є свідченням походження цих мов від одного спільного предка (прамови). Оскіль-ки санскрит серед названих мов -- найстаріша мова, то, за твердженням Джонса, він і є цією прамовою.
Це знамените відкриття Джонса в 1808 р. підтвер-див німецький учений Фрідріх фон Шлегель (1772-- 1829) у розвідці «Про мову і мудрість індійців». Він довів близькість санскриту до латинської, грецької, ні-мецької та перської мов як за лексичним складом, так і за граматичною структурою. Важливим є те, що Шле-гель уперше не тільки наголошував на ролі граматич-них елементів для встановлення мовної спорідненості, а й вказував на методологічну важливість порівняння форм дієвідмінювання. Як і Джоне, він уважав санскрит най-давнішою мовою, що нібито є прамовою розглянутих у його праці мов. Основною ідеєю цієї праці є думка про необхідність порівняльного дослідження мов. Уперше в мовознавстві тут вжито термін порівняльна граматика.
Сассеті, Джоне і Шлегель є лише передвісниками порівняльно-історичного мовознавства. Основи порів-няльно-історичного мовознавства було закладено в пе-ршій половині XIX ст.
2. Основоположники порівняльно-історичного мовознавства
Основоположниками порівняльно-історичного мово-знавства вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грім-ма, датчанина Р. Раска і росіянина О. Востокова. У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа (1791--1867) «Про систему дієвідмінювання санскрит-ської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської та германської мов», яка заклала підвалини порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп до-водить спорідненість санскриту з переліченими мова-ми. Його заслугою є те, що він уперше розробив загаль-ну теорію порівняльно-історичного дослідження мов на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов висно-вку про систему їх відповідників у різних мовах. Уче-ний вважав, що на основі порівняння фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Виводячи праформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої. Це було новим у методоло-гії лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп апро-бував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов. Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін індоєвропейські мови (його попередники вжи-вали термін індогерманські мови).
Видатний швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр так оцінив внесок Ф. Боппа до скарбниці світової лін-гвістики: «Заслуга Боппа полягає не в тому, що він від-крив спорідненість санскриту з деякими мовами Євро-пи й Азії, а в тому, що він зрозумів можливість побудо-ви самостійної науки, предметом якої є відношення споріднених мов між собою. Аналіз однієї мови на ос-нові іншої, пояснення форм однієї мови формами ін-шої -- ось що було нового в роботі Боппа» [Соссюр 1977: 40]. А французький мовознавець А. Мейє писав: «Бопп відкрив порівняльну граматику в пошуках індо-європейської прамови подібно до Колумба, який від-крив Америку в пошуках шляху до Індії».
У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Рас-муса Раска (1787--1832) «Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або Походження ісландської мови». У ній Раск доводить наявність споріднених звязків між ісландською, грецькою, латинською і балто-словянськими мовами та відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими мовами, як гренландська, баскська, фінська. Що стосується вико-ристання матеріалу для порівняльно-історичних дос-ліджень, то Раск указав на ненадійність лексичних відповідників, тому, на його думку, слід довіряти гра-матиці: у процесі взаємодії мов лексика може запозичуватися, тоді як відмінкові форми і форми дієвідмі-нювання не запозичуються, а втрачаються. Звукові змі-ни в морфемах мають закономірний характер, через що фонетичні відповідники у споріднених мовах є регуляр-ними. Для порівняльно-історичних досліджень можна використовувати лише ту лексику, яка служить для по-значення найнеобхідніших понять.
Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови, сліди якої зберегла давньогрецька мова. її й слід розглядати як реального предка індоєвропейських мов.
У 1819 р. зявився перший том (із чотирьох) «Німецької граматики» Якоба Грімма (1785--1865). Зміст книжки виходить далеко за межі її назви. На-справді це перша порівняльно-історична граматика гер-манських мов. У ній автор акцентує на історичному під-ході до вивчення споріднених мов і ретельно описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх історичному розвитку, починаючи з найдавніших писем-них памяток. Грімм першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив за-кон пересунення приголосних, за яким система зімкне-них приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь: індоєвропейські [bh], [dh], [gh] змінились у германських мовах у [b], [d], [g]; індоєвропейські [b], [d], [g] -- в германські [р], [t], [k], а індоєвропейські [р], [t], [k] -- в германські [f], [th], [h] (пор. лат. pater -- нім. Vater, лат. cornu -- нім. Horn, лат. duo -- нім. zwei (із twei; див. англ. two). Це був перший зразок фонетичних законів, які є загальновизнаними в сучас-ній лінгвістиці. «Німецька граматика» Грімма мала помітний вплив на написання історії окремих індоєв-ропейських мов.
У 1820 р. відомий російський учений Олександр Христофорович Востоков (1781--1864) у «Розвідці про словянську мову» виявляє й доводить споріднені звязки між словянськими мовами. Це фактично пе-рша праця з історичної фонетики словянської групи індоєвропейських мов. її значення не тільки в конк-ретних висновках щодо словянських мов (історія словянських мов, стосунок давньоруської мови до ста-рословянської, польської та сербської), а й у визначен-ні методів історичного дослідження споріднених мов. На основі зіставлення словянських мов Востокову вда-лося розкрити таємницю юсів -- ж і а. Ці букви позначали відповідно носові голосні [$] та [о], які ко-лись були в усіх словянських мовах, а згодом зник-ли, замінившись на [а] й [у] в усіх мовах, крім поль-ської (пор. старословянське масо, польськ. mipso, укр. мясо; старословянське джбъ, польськ. dqb, укр. дуб). Так, практично одночасно в різних країнах було «відкрито» порівняльно-історичний метод досліджен-ня мов. Бопп на матеріалі відомих йому індоєвропей-ських мов, Раск на матеріалі ісландської, грецької, ла-тинської та балто-словянських мов, Грімм на матері-алі германських, а Востоков -- словянських мов незалежно один від одного дійшли аналогічних, взає-модоповнювальних висновків щодо порівняльно-істо-ричного методу. За ними пішли інші вчені, які опра-цьовували принципи порівняльно-історичного дослі-дження різних груп індоєвропейської мовної родини. Зокрема, німецький учений Фрідріх-Крістіан Діц (1794--1876) створив порівняльно-історичну грама-тику романських мов. Він реконструював низку форм народної латини, не зафіксованих у писемних па-мятках. Згодом його реконструкції було підтвер-джено знайденими під час археологічних розкопок текстами, написаними народною латиною. Німецький мовознавець Йоган-Каспар Цейс (1806--1856) напи-сав порівняльно-історичну граматику кельтських мов, словенський лінгвіст Франко Міклошич (1813-- 1891) -- першу «Порівняльну граматику словянсь-ких мов» у трьох томах, яка вийшла німецькою мовою (перший том «Фонетика» зявився в 1852 p., другий «Морфологія» -- в 1856 p., третій «Синтаксис» -- у 1874 p.).
3. Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта
Відкриття порівняльно-історичного методу в мово-знавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознав-ством.
Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний ма-теріал і результати зроблених до нього наукових дослі-джень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767--1835), німецький учений з різноманітними інтересами (ціка-вився не тільки мовознавством, а й антропологією, етнографією, історією, філософією, естетикою) і з яскраво вираженим філософським складом розуму та праг-ненням до теоретичних узагальнень.
Гумбольдт здобув освіту у Франкфуртському (на Одері) і Геттінгенському університетах. Вивчав право, політику, історію. Працював дипломатом. Належав до передових верств прусської чиновницької аристокра-тії. Його близькими друзями були Гегель, Шиллер і Гете. У 1808--1810 pp. обіймав посаду міністра на-родної освіти Німеччини. У 1810 р. заснував Берлін-ський університет, який нині носить імя його та йо-го брата, природознавця й мандрівника Олександра фон Гумбольдта. В. Гумбольдт зробив вагомий вне-сок у філософію, естетику, юриспруденцію, літерату-рознавство. Однак найбільше він прислужився мово-знавству.
Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта надзви-чайно широке. Цьому сприяло знання багатьох мов -- баскської, санскриту, китайської, семіто-хамітських, малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх пра-цях використовував також матеріали давньоєгипетсь-кої, японської та інших мов. Найбільше його цікави-ли загальнотеоретичні й філософські проблеми мово-знавства.
Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно різ-них епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в Берлін-ській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіаль-ної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загаль-ні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий упер-ше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений розгля-дає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми. За ступенем розвитку мов можна судити про ступінь інтелектуального роз-витку народу: народ, який більше від інших обдаро-ваний природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й най-досконалішу мову». І хоч нині останнє положення Гум-больдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вважають помилковим, сама ідея структурного зіставлен-ня мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, -- лінгвістичної типології. У XX ст. стадіальну теорію відродив і розвивав радян-ський мовознавець М. Я. Марр.
Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта «Про буквене письмо та його звязок з будовою мови» (1824) і «Про двоїну» (1827). Найціннішою є його тритомна пра-ця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг завершити. її було опубліковано посмертно в 1836-- 1840 pp. У теоретичному вступі до неї «Про різнома-нітність будови людської мови та її вплив на духов-ний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоре-тичну концепцію, свою філософію мови. Ця праця стала знаменитою і справила великий вплив на роз-виток мовознавства.
Філософська концепція мови Гумбольдта визнача-ється ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провід-ною думкою концепції, її теоретико-методологічною ос-новою є (антропологічний підхід до мови, за якого ви-вчення мови повинно здійснюватися в тісному звязку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та ду-ховним життям.
Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це по-ложення до визначення мови, він пише:«Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом нерозривно повязана з люд-ською духовною силою, так кожна конкретна мова по-вязана з духом народу -- носія цієї мови.. Мова -- це зовнішній вияв духа народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне». Первинним є дух народу: «[...] ду-ховна сила є найбільш життєвою і самостійною пер-шоосновою, а мова залежить від неї». У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова відо-бражає найсвоєрідніші й найтонші риси народного ду-ха, проникає в його таємниці.
Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мо-ва є надбанням окремого народу, а народ -- це спіль-ність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невід-дільна від культури. Вона тісно повязана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мо-ва закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду.
На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно повязані між собою і що мова -- це той орган, який творить думку. Отже, мис-лення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови -- ор-гани оригінального мислення націй.
Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. Отже, в кожній мові закладено своє світобачення, і вона стає посередником між людиною та зовнішнім світом. Мова ніби описує навколо людини зачароване коло, вийти з якого можливо лише вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. «Вивчення іноземної мови, -- за-уважує Гумбольдт, -- можна було б через те порівняти з набуттям нової точки зору в колишньому світорозу-мінні; до певної міри так воно і є, тому що кожна мова утворює тканину, зіткану з понять та уявлень певної частини людства». Йдеться про те, що мови по-різному членують світ: те, що в одній мові охоплено одним сло-вом, в іншій розподіляється між двома словами, а ще в іншій не має словесного вираження й передається опи-сово словосполученням або реченням. Для Гумбольдта далеко не одне й те саме, коли мова використовує для поняття одне слово чи описовий зворот: «те, що в по-нятті представлене як єдність, не виявляється таким у виразі, і вся реальна дійсність окремого слова пропадає для поняття, якому не вистачає такого вираження». Це положення Гумбольдта донині викликає бурхливі су-перечки. Згодом його розвинули американські вчені Е. Сепір і Б. Уорф, які висунули гіпотезу лінгвальної відносності (її часто називають гіпотезою Сепіра -- Уорфа). Про життєвість гумбольдтівського положення свід-чить той факт, що в наш час надзвичайно популярною в мовознавстві є проблема мовних картин світу.
Прогресивним є положення Гумбольдта про твор-чий характер мови. За своєю суттю мова є щось постій-не і водночас у кожний момент змінне. Формою існу-вання мови є розвиток. Мова -- організм, який вічно себе породжує. Це жива діяльність людського духа, єдина енергія народу, яка виходить із глибин людської сутності й пронизує все її буття. Мову, згідно з Гумбольдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ergon), а як творчий процес, безперервну діяльність (energeia), що перетворює «звук у вираження думки».
Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гум-больдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова [...] уявляється людині на відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею -- невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може від-крити щось ще невідоме, а почуття -- завжди по-ново-му сприйняти щось ще не відчуте [...]* Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і збері-гає їх живе дихання, а покоління ті через звуки мате-ринської мови, які й для нас стають вираженням на-ших почуттів, повязані з нами національними й ро-динними звязками. Ця почасти стійкість, почасти змінність мови створює особливе відношення між мо-вою і поколінням, яке нею розмовляє».
Положення про динаміку мовного розвитку та звязок кожного стану мови з попереднім було реакці-єю на антиісторичну і механістичну концепцію мови XVII--XVIII ст., а також на логічні й універсалістські концепції, в тому числі граматику Пор-Рояля.
Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден із теоретичних напрямів мовознавства не міг не брати до уваги розмежування ergon і energeia, тобто синхро-нії і діахронії.
Із цим положенням повязана ідея Гумбольдта про необхідність розрізнення мови й мовлення: «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих ак-тів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає вивчати живе народне мовлення.
Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Форма -- це «постійне й однакове в дія-льності духа, взяте в усій сукупності своїх звязків і систематичності, що підносить членороздільний звук до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення форми мови не-обхідне її системне вивчення. Це положення Гумбольд-та згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в сенте-нцію «мова -- це форма, а не субстанція».
Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови -- це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії мислення обєктивізуються в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілю-ється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої фор-ми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і в непо-вторних структурах усіх мовних рівнів.
Внутрішня форма є головною в мові порівняно із зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від ін-шої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачен-ня. Поняття внутрішньої форми згодом творчо вико-ристав український мовознавець О. Потебня щодо сло-ва. Під внутрішньою формою він розумів відображені в етимології слова певні ознаки.
У звязку із внутрішньою формою Гумбольдт торка-ється проблеми значення й смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а позначенням того, як той предмет був осмислений мовотворчим актом у конкрет-ний момент винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того самого предмета. Так, у санскриті, де слона називають то таким, який двічі пє, то двозубим, то одноруким, ко-жен раз розуміючи один і той самий предмет, трьома номенами позначені три різні поняття.
Варті уваги типологічні ідеї Гумбольдта. На його дум-ку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть збігатися. Це пояснюється подібністю органів мовлення та спільними (однаковими) законами мислення, які не залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у їхніх мовах реалізуються загальні за-кони мислення. Тому Гумбольдт не сприймає дедуктивності всезагальної граматики, яка підходить до вивчен-ня конкретних мов від готових логічних схем. Грама-тики конкретних мов, за його переконанням, повинні будуватися на індуктивній основі.
Мову Гумбольдт розглядає як «напружене» живе ціле, сукупність протилежних і взаємопередбачуваних першооснов, які перебувають у динамічній рівновазі. У мові він помітив такі антиномії: мови і мислення, мови і мовлення, стійкості і змінності, обєктивного і субєк-тивного, індивідуального і колективного та ін.
Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап у розвитку мовознавства. Учений створив струнку й цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично обґрунту-вав статус порівняльно-історичного мовознавства, за-клав основи загального й теоретичного мовознавства. Його по праву вважають основоположником цих наук. Наукова творчість Гумбольдта справила глибокий вплив на розвиток лінгвістики. На проголошених ним теоре-тичних положеннях ґрунтуються різні сучасні напря-ми у мовознавстві: соціолінгвістика, менталінгвістика, етнолінгвістика, антрополінгвістика та ін.
Використана література
Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві-стичної думки. -- К., 1985. -- С 53--91.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. -- К., 1980. -- С 19--43.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. -- К., 1964. -- С 32--56.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. -- М., 1998. -- С. 54--77.
Звегинцев В. А. История языкознания XIX--XX веков в очерках и из-влечениях. -- М., 1964. -- С. 28--104.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. -- М., 1975. -- С. 31--63.
|
