Етикетні норми спілкування засобами фразеології в українській мові - курсовая работа

31

Зміст

Вступ

1. Джерела фразеологізмів етнокультуронавчого змісту

2. Реалізація етикетних норм спілкування засобами фразеології

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність. На сучасному етапі розвитку мовознавчої науки та методики навчання української мови в початковій школі актуальним видається саме історичний підхід до організації роботи з фразеологічним матеріалом, зясування заплутаних шляхів народження фразеологізмів. Етимологічний елемент відбиває конкретні історичні факти та події, особливості етнокультури українського народу. Історичний та етимологічний аспекти аналізу фразеологічних одиниць у центрі уваги дослідників В.М. Мокієнка, В.Д. Ужченка, Ф.П. Медведева, Л.Г. Скрипник, В.М. Русанівського, А.П. Коваль, В.В. Коптілова, В.В. Одинцова, М.М. Шанського, З.М. Люстрової, Л.Г. Скворцова.

Метою дослідження в курсовій роботі є освоєння з функціонально-комунікативним методом вивчення фразеології.

Обєктом дослідження є джерела фразеологізмів етнокультурного змісту і реалізація етикетних норм спілкування засобами фразеології.

Предметом дослідження є аналіз джерел фразеологізмів.

Завданням дослідження є:

1. Аналіз етнографічної особливості українського народу.

2. Дослідження етнокультурознавчого аспекту змісту фразеологізмів.

3. Розгляд національної своєрідності у спілкуванні.

4. Дослідження української фразеології як вербальних і невербальних засобів спілкування.

Культура писемної і усної мови (мовлення) всього народу й окремої особи полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми і послідовно дотримуватись їх. Культура мовлення передбачає нормативне, правильне і найбільш умотивоване користування виражальними засобами мови (багатозначними словами, синонімами, омонімами, антонімами, фразеологізмами, іншомовною лексикою, словами із значенням зменшеності, пестливості, збільшеності, згрубілості, реченнями різної структури тощо). Саме нормативним і стилістично найдоцільнішим використанням мовних засобів досягають таких особливостей справжньої культури мовлення, як його правильність, точність, стислість, чистота, доступність, виразність, образність, яскравість тощо.

Культура мовлення щонайтісніше повязана із загальною культурою людини, з культурою її мислення.

Для того щоб літературна мова плідно й розлого розвивалась, необхідно, щоб нею всенародно користувались. Обмеження сфер функціонування національної літературної мови знесилює її, позбавляє основного збагачувального джерела. Це негативно позначається на стані загальної культури народу, знекровлює духовність нації.

1. Джерела фразеологізмів етнокультуронавчого змісту

1.1 Етнографічні особливості українського народу - важлива складова світової культури

Українська мова - складова культури українського народу, і її вивчення тісно повязане з етнокультурознавчими знаннями - сукупністю знань про побут, звичаї, традиції народу.

Звичай - це «загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті, побуті якого-небудь народу, суспільної групи, колективу; уклад суспільного життя нації, народу; культура, побут; традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят, повязаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів», «усталений спосіб дії» [4, 352].

Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають у культурні традиції. Традиція - це «досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління» [4, 1260].

Реалізація лінгвоукраїнознавчої лінії навчання української мови передбачає засвоєння вже молодшими школярами групи слів- назв предметів і реалій матеріальної та духовної культури українського народу, які відображають народний досвід. Учні повинні уміти доречно використовувати у мовленні українські прислівя, приказки з метою його увиразнення [3, 32].

Етнографічні особливості українського народу - важлива складова світової культури. Етнокультура українців є генетичним ґрунтом національних фразеологічних одиниць - етнофразем. «Етнокультурна семантика мовних одиниць - це їхній зміст, який, не маючи чіткого системного та реляційного характеру, стосується особливостей життя, історії, географії, деталей побуту, звичаєвого права, народного календаря, ремесел, професій, обрядів тощо» [11, 39].

Навчально-пізнавальну цінність народних сентенцій - етнофразем доцільно розглядати в двох аспектах: змістовому, що відображає національну історію, культуру, економіку, і лінгвістичному, що дозволяє використовувати етнофраземи як навчально-методичний матеріал у початковій школі.

Пізнання українського народу як етнокультурної спільності має тривалу складну історію і чималий доробок. Саме цей доробок - результат праці багатьох поколінь дослідників традиційно-побутової культури українського народу - і є основою для реалізації змістового аспекту вивчення етнофразем. Учитель початкових класів повинен володіти цими знаннями, оскільки «вивчення етнографії потрібне не тільки для розширення знань про свій народ, повноти уявлень про цілісність його культури, а й для глибшого усвідомлення того, що у винятково складних умовах історичного буття український народ зберігав самобутність, був повноцінним субєктом загальнолюдського цівілізаційного розвитку» [7, 25]. Без таких знань неможливе тлумачення змісту й етимології фразеологічних одиниць, адже корені фразеології заглиблюються у світ матеріальної і духовної культури народу.

Невипадково питаннями історичної фразеології активно займалися етнографи. Важливе значення для активізації інтересу до народної культури у 20-30-ті pp. XIX ст. мали історико-етнографічні та фольклористичні праці Амвросія Метлинського, збирацькі роботи молодого Миколи Костомарова, публікації про українські повіря і звичаї Костянтина Сементовського. Помітними явищами в цей час були «Рускоє весілє» Й. Лозинського, збірники українських пісень М. Цертелєва, М. Максимовича, шість книжок «Запорожської старини» І. Срезневського, збірка українських прислівїв Г. Ількевича.

До важливих видань цього періоду належать «Записки о Южной Руси» П. Куліша, дослідження М. Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян», I. Галька «Народні звичаї і обряди з-над Збруча» та ін.

«Різні спадки стародавнини, що старші від самого Києва, що пережили все-все пережили, що було, що минуло і чому вже не вертатись, - різні примхи, забобони, примхливі оповідання», «що мимо них промигнула не одна сотня поколінь», які «за стільки літ, при таких бучах не загиблі, не пропали», представлені у фольклорно-етнографічних працях А. Свидницького [21, 414].

У нарисі «Відьми, чарівниці і опирі, чи то примхи і примхливі оповідання люду українського» автор описує вірування неписьменних селян у різні фантастичні істоти, у чудодійну силу ворожбитів, осуджує забобонні звичаї. Майстерність А. Свидницького полягає в тому, що легендарні історії оформлені як своєрідні побутові етюди з цікавим сюжетом, чітко окресленими образами, напруженими діалогами, в яких сяє дотепне народне слово: відьми дощ запродали - про посуху, божа земля - степ, чортова земля - гори, яри [21].

Розвідка «Великдень у подолян» написана російською мовою, але в ній часто і природно звучить українська мова, насичена прислівями, приказками, фразеологізмами, які дають можливість зрозуміти народні традиції, вірування, що своїм корінням сягали ще язичницьких часів: доки світа та сонця; вогонь класти; лиса підігнати; хліб від зайця; каші наварити; підтоптати під ноги отця-неньку; врочисті оказії; як на Великдень одягнутися.

Наприкінці XIX - у перших десятиріччях XX ст. винятково продуктивну науково-організаційну, пошуково-збирацьку роботу в сфері дослідження української народної культури розвинули І. Франко, М. Грушевський, М. Сумцов, В. Гнатюк. З-під пера І. Огієнка, відомого богослова, культуролога, філософа і письменника, вийшли фундаментальні праці «Історія української літературної мови», «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу», «Дохристиянські вірування українського народу» та ін. Спостереження за народними звичаями, традиціями, віруваннями, забобонами І. Огієнко ілюструє приказками, фразеологічними зворотами, досліджує їх походження: як курка півнем заспіває; закохався, як чорт у суху грушу; у сорочці народився; святий хліб; жива вода; живий вогонь; всипати бобу та ін.

У 30-ті роки XX ст. виходить ґрунтовна праця «Історія української культури» (1937) за редакцією видатного українського вченого й мистецтвознавця І. Крипякевича. Автори намагаються ввійти у давні часи, коли жили далекі предки українців, які «мали інші погляди на життя, інакше реагували на події, інші відчували потреби, іншим захоплювалися» [8, 7].

На особливу увагу заслуговують роботи 50-х pp. XX ст. українських дослідників у діаспорі В. Плавюка «Приповідки або українсько-народня філософія», С. Килимника «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» та О. Воропая «Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис».

С. Килимник зосереджує увагу на українській ранній культурі, її предісторії, звичаях, українських традиціях, фольклорі, наголошуючи на тому, що «ділянка ранньої культури така багатогранна й так іще не досліджена, що у наш вік, поки хоч дещо збереглося, треба занотувати, треба вивчати, досліджувати; треба дбати про збереження нашої історичної святині - нашої ранньої культури, - задокументувати бодай те, що дійшло до нас, а це допоможе нам пізнати себе» [9, 10]. Праця С. Килимника дозволяє дослідити походження і значення окремих етнофразем: втерти часнику; домашнє вогнище; загасити свічку; до світ сонця; гонити шуляка; після третіх півнів.

О. Воропай розглядає звичаї не як «відокремлене явище в житті народу», а як «втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми», що «безпосередньо впливають на духовну культуру народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості», і «саме тому народна творчість нерозривно звязана з звичаями народу» [5, 9]. Окремі матеріали, що стосуються календарних обрядів різних регіонів, дослідник ілюструє прислівями, приказками, етнофраземами: давати коляду; з роси та з води; не завжди котові масляна; топтати ряст; справляти тризну.

Праця «Народини: Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців» (1992) В. Супруненка відтворює цілісну етнологічну картину України від найдавніших часів, залучає до багатої фразеологічної спадщини українського народу: прислівя, приказки, замовлення, побажання, народні прикмети. Автор розглядає питання громадського побуту та звичаєвості (Не купуй собі дім, а купуй сусіда); впливу природи на формування поезії народної мови (сліпий дощ - сльози відьми; горобина ніч - нічна буря; козацьке сонце - місяць); описує релігійні та народні українські свята (Тріщи, не тріщи, а минули водохрещі); особливу увагу звертає на родинну обрядовість (народний - завязати пупа; весілля - умикнути дівчину; поховання - дзвони за душею) [26].

Спробу дати загальну уяву про річний цикл в Україні робить В.Т. Скуратівський у книзі «Український рік». Автор дає змогу ознайомитися з прислівями та приказками, багатьма зразками завбачень погоди, народними й релігійними святами та повязаними з ними обрядовими діями. Дослідник наголошує на тому, що «без знання народного календаря важко уявити духовний світ, характер, побут, мораль, культурний набуток нації», але ми мало знаємо про давні традиції попередніх поколінь, «не маючи спеціальних розвідок, мусимо збирати маленькими крихточками окремі свідчення в періодичній літературі чи послуговуватись експедиційними записами» [23, 6].

1.2 Етнокультурознавчий аспект змісту фразеологізмів

Етнокультурознавчий аспект змісту фразеологізмів розглядає Л.П. Кожуховська у дисертаційному дослідженні «Збагачення мовлення учнів 5-7 класів українською фразеологією». Автор зазначає, що «багато важить використання в навчальному процесі фразеологізмів етнокультурознавчого змісту, які мають велике пізнавальне і виховне значення, є засобом вираження багатства рідної мови», тому «ознайомлення учнів із фразеологічними одиницями має супроводжуватися історико-культурним коментарем» [11, 46].

Перед учителем початкових класів в організації роботи з фразеологічним матеріалом постає багато лінгвістичних, історичних, фольклорних, етнографічних проблем, вирішення яких дає можливість досягти фразеологічних глибин, методично грамотно використовувати фразеологічне багатство української мови з метою увиразнення мовлення молодших школярів.

Основоположник історичної фразеології Б.О. Ларін поклав в основу аналізу фразеологізмів системно-історичний принцип, наголошуючи на необхідності аналізу розвитку фразеології в історико-лінгвістичному розрізі, на звязку фразеології з історичною поетикою, і визначив основні етапи становлення стійких словосполучень: 1) втрата реалії; 2) семантичне збагачення при початковій метафоризації; 3) деформація складу речення; 4) порушення початкової граматичної структури звороту [13, 144-145].

В.М. Мокієнко запропонував метод структурно-семантичного моделювання вивчення джерел походження фразеологізмів, що передбачає: 1) поєднання лінгвістичного й історичного критеріїв оцінки з метою обєктивності аналізу фразеологічної гіпотези; 2) наявність початкового етапу дослідження походження фразеологізму, що базується на вивченні його лінгвістичних особливостей; 3) встановлення приналежності вислову до певної синтаксичної моделі; 4) встановлення етнографічних фактів, що являють собою систему, частиною якої є фразеологізм, утворений від вільного сполучення слів [16].

Особливу увагу дослідник звертає на те, що за фразеологічною глибиною відкривається безкрая товща матеріальної та духовної культури, яку надійно зберігає мова, - найдавніші уявлення про світ, релігійні погляди та звичаї, народні обряди, закони повсякденного життя наших пращурів. І саме ця «позамовна» інформація, на думку дослідника, яку містять у собі фразеологізми, викликає всенародний інтерес до історії фразеології [15, 191].

Пропонуємо класифікацію етнофразем, що тісно повязана з особливостями української духовної і матеріальної культури. Такий підхід дозволить учителю розкрити історію виникнення фразеологізмів. Серед фразеологізмів, які визначають національну самобутність духовної культури українського народу, вчителю початкових класів доречно виділити: 1) фразеологізми, що повязані з громадським побутом і звичаєвістю: держатися купи; хата скраю; їхати з ярмарку; як решетилівська толока; ганяти вітер по вулицях; лихий пастух вовка годує; 2) фразеологізми, що повязані з поняттями сімя, сімейний побут, родинна обрядовість: сімейне вогнище; відбитися від сімї; брати шлюб; з діда-прадіда; батькова стріха; ніхто собі не мачуха; як свекор пелюшки прати; як брат з сестрою; чоловіче діло; жіноче діло; різати пупа; народитися в сорочці; йти за молитвою; мати добре імя; готувати рушники (скриню); як засватана дівка; вернутися з рушниками; давати печеного гарбуза; стояти на рушнику; завязати голову (косу); покрити голову очіпком і наміткою; завязати світ; відтоптати ряст; не поминати лихом; помянути добрим словом; на спомин душі; 3) фразеологізми, що відображають основи народних знань: до світ сонця; денно і вночі; з півнями; глупа північ; доба за добою; рік у рік; міряти на один аршин; за версту почути; гнати гоном; на дві коцюби; міряти кроками; міряти своїм ліктем; ні на пядь не відставати; як снопів на возі; як з лантуха сипатися; міряти однією міркою; як пуд ваги скинути; 4) фразеологізми, що відображають народно-календарні звичаї та уявлення про світ природи: давати коляду (Різдво); з роси та з води (Стрітення); не завжди котові масляна (Масляна); зірка з неба впала (препод. Льва); справляти тризну (Явдохи); сорока на хвості принесла (Сорок святих); як журавлі в небі (Теплого Олекси); топтати ряст (Благовіщення); підколодна гадюка (св. Руфа); не що день Великдень (Великдень); зозуля закувала (св. Петра і Павла); 5) фольклорні елементи в українській фразеології: виплакати очі; хоч конем грай; шума заплітати; камінь котити по сліду нелюба; перстень котити по сліду милого; білі рученьки ламати; роса на косу; роса на очі карі; 6) етикетні формули: не во гнів будь сказано; та й будь по тому; даруйте на слові; у добрий час; з вашої ласки; з роси та води; іди з миром та ін.

Серед фразеологізмів, що виражають національну самобутність матеріальної культури українського народу, виділяються стійкі словосполучення, етимологічно повязані: 1) з основними галузями господарства населення (землеробство, скотарство); 2) з допоміжними видами господарської діяльності, домашніми промислами; 3) з поселенням та житлом; 4) з народним одягом; 5) з їжею і харчуванням; 6) із засобами пересування.

Висока сільськогосподарська культура, яку протягом століть створював український народ, стала надбанням багатьох народів. Здавна головною галуззю землеробства було рільництво: воно відоме на території України з середини І тис. до н.е. Уже за часів Київської Русі тут вирощували пшеницю, ячмінь, просо, овес, коноплі, льон. Про невибагливу ранню ярову культуру ячмінь в народі говорили: «Кидай мене в грязь, то будеш як князь». Знали українці близько 20 сортів проса - сухостійного злака, який сіяли першим на піднятій цілині та перелозі. Характер стосунків між людьми можна передати сполученнями зі словом просо: до чужого проса не пхай свого носа; не моє просо, не мої горобці. Просо давало один з основних продуктів харчування - пшоно. А.П. Коваль наголошує на тому, що слово пшоно - «це давня форма дієприкметника минулого часу від дієслова пхати - «товкти». Якби відтворити слово пшоно засобами сучасної мови, то це було б «товчене» - зерно, яке потовкли, приготували до вжитку» [10, 80]. Автор вважає, що сьогодні цей звязок між словами пшоно і товкти зовсім втратився, але все ж нагадує про нього фразеологізм потовкти на пшоно.

З найдавніших часів відоме в Україні й городництво. Воно мало переважно присадибний характер. Характерна риса українського городу - розподіл його на плеса, грядки, капусники, обсадження ділянок соняшником, а також квітами. Назва присадибної ділянки «город» внаслідок її поширення набуває узагальненого значення, стає символом, навколо якого утворюються різнопланові фразеологічні сполучення слів. Сама назва починає співвідноситися не з конкретним предметом, а з типовою поведінкою людей: город городити; тикати носа в чужий город; у хаті гульки, а в городі ані цибульки; не лазь у чужі городи, бо наробиш шкоди та ін.

Людина приписувала всім навколишнім предметам властивості й спонукання, притаманні їй самій, судила про невідоме за аналогією з тим, що їй було більш знайоме. Здавна були відомі цілющі властивості часнику та цибулі. Ці чудодійні городні рослини вважалися домашніми оберегами, захисниками від нечистої сили. Залишки такого світосприйняття відклалися у вигляді фразеологізмів: нагодувати цибулькою, втерти часнику. Фразеологізми відображають те, що було у дворі, у господарстві хлібороба: боб - залишатися на бобах; капуста - капустяна голова; гарбуз - гарбуз на вербі; горох - як горох при дорозі; морква - хатня морква; скребти моркву; мак - як маку; не з маком.

За призначенням та циклами сільськогосподарських робіт українці використовували три головні групи землеробських знарядь: для обробітку ґрунту (плуг, рало, соха); для збирання врожаю (серп, коса, граблі, цурка); для обмолоту та переробки зерна (ціп, млинок, млин). Назви цих землеробських знарядь збереглися у фразеологічних зворотах, набувши метафоричного та метонімічного осмислення: різонути серпом; мілко орати; перекувати мечі на орала; ціпом не наженеш; розбити до цурки; розлетітися у цурки та ін.

На території України ще племенами трипільської культури (IV-III тис. до н.е.) застосовувалися камяні та кістяні мотики - ручне знаряддя для обробітку ґрунту; у другій половині І тисячоліття н.е. і за часів Київської Русі панівним землеробським знаряддям стає плуг; і сьогодні для догляду за городніми культурами використовується сапа. Внаслідок подібності за способом і характером дії образ плуга, мотики, сапи, коси легко переноситься на характеристику як хліборобської праці, так і будь-якої узгодженої і неузгодженої діяльності людини: іти з мотикою на сонце; діяти тихою сапою; втрапила коса на камінь; коси, коса, поки роса; держатися плуга; іти за плугом.

Із землеробством в українців було органічно повязане скотарство. Упродовж цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли, починаючи з другої половини XIX ст., волів почали замінювати кіньми. Велика кількість фразеологізмів української мови містить у собі слова віл, кінь, упряжка, хомут, ярмо, стійло, пута, що передають особливості догляду за волами та кіньми, використання їх у сільському господарстві. Метафорично осмислений вислів у ярмі ходити означає зазнавати утисків; попасти в хомут - опинитися в скрутному становищі; іти в одній упряжці - діяти спільно; загнати на стійло - примусити коритися; накладати пута - позбавити волі; як віл перед обухом - приречено; як чорний віл у ярмі робити - дуже важко.

Фразеологізми, за якими стоять реалії утримання худоби, догляду за нею, її випасу, виражають суть досить складних суспільних, моральних, оціночних явищ: як з клоччя батіг - поганий; стадо баранів - натовп, юрба; з-під батога - не по своїй волі; пасти задніх - відставати у чомусь; як свині з череди йтимуть - ніколи такого не буде, як на сало годувати - досита, досхочу.

Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними та мясними продуктами. Невипадково фразеологічний зворот дійна корова означає постійне джерело прибутку, а стійке сполучення слів медові та молочні ріки - повний достаток.

Важливу роль у господарстві східних словян відігравало бджільництво, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напій, цінували його за лікувальні якості. Бджіл до купальних свят підгодовували з коритця патокою, розведеною водою, що знайшло відбиток у фразеологізмі липнути, як бджоли до меду. Українські пасічники володіли багатьма способами природного та штучного роїння. Спостереження за поведінкою бджіл відбилися у фразеологічних зворотах як бджіл у вулику; як бджіл по весні; роєм роїтися.

Ще за часів Київської Русі важливу частину господарства становило ремесло.

Велика група фразеологізмів української мови етимологічно повязана з найбільш поширеними в Україні ремісничими видами діяльності: ковальство - як ковальський міх дихати; як молотом ударити; кувати залізо, поки гаряче; ткацтво - тонко прясти; як мотовило крутитися; золотарство - позолотити пілюлю; обробка шкіри - не варта шкірка вичинки; в одну шкуру; чоботарство, кравецьке ремесло - пара чобіт на одну ногу; знати і шите і пороте; як на тебе шитий; шитий білими нитками; гончарство - розбити горщик; заглядати в горшки; макітра розуму; столярство - як з молоточка; гострити сокиру; класти зуби на мисник; бондарство - як з бочки говорити; як у бездонну бочку; як обруч на діжці лопнути; як з цебра лити та ін.

Допоміжними заняттями населення з давніх-давен, а в деяких регіонах навіть й основним засобом для існування, були мисливство та рибальство. Велике значення мало рибальство на землях Запорізької Січі. Щороку тут розподіляли риболовецькі й мисливські угіддя між куренями - кидали ляси. Рибальство й мисливство як види народногосподарської діяльності стали основою для творення фразеологізмів на основі спостережень: 1) за поведінкою, зовнішнім виглядом, життям тварин і риб - собачий нюх; мати храп; скалити зуби; як бобер у салі; як риба в воді почувати; як карась ротом глипає; 2) за умовами та досвідом полювання на них - ловити рибу в каламутній воді; впійматися на гачок; знати, де раки зимують; мати пристріляне око; перехоплювати на льоту; вирвати з пазурів; ділити шкуру невбитого ведмедя.

Транспорт та шляхи сполучення мають винятково важливе значення в житті суспільства. Багато фразеологічних одиниць утворилося на основі назв гужового транспорту, який був основним засобом пересування протягом багатьох віків. Один із найдавніших засобів пересування - сани, прототипом яких були волокуші, про що свідчать фразеологізми сідати не в свої сани, не затягнеш волокушами. Найпоширенішим засобом пересування був віз, назва якого збереглась з часів Київської Русі, про що нагадують фразеологізми: як пяте колесо до воза; пропало, як з воза упало; підвести візка та ін.

Сани й вози були кінські й волові, вони розрізнялися розміром, формою, мали відмінності упряжі, що відбилося у фразеологізмах: закусити вудила; хомут на шиї; попускати віжки; конем не догнати; бути на коні; як волами їхати; закрутилося колесо; вставляти палиці в колеса та ін.

Центром господарського і побутового життя селянства був двір. Уся історія розвитку народної архітектурної творчості свідчить про неабиякий талант її творців, мудрість багатовікового народного досвіду: найдоцільнішими вважалися житла, захищені природою або самою людиною. В Україні всі двори, а також сади були огороджені. Цей досвід знайшов відображення в стійких сполученнях слів: жити тин у тин; як за тином; ні тину, ні двору; ні кола, ні двора; прохідний двір. Огорожа мала вїзні ворота, переважно з суцільних добре підібраних дощок; вхідні двері - хвіртку; перелаз - підвищений над рівнем землі отвір для проходу людини, утруднений для худоби. Ці особливості народної архітектури залишили у фразеологічному мовленні ряд фразем: як собаці на перелазі; ні в тин, ні в ворота; ні в які ворота не лізе.

В.П. Самойлович, І.Ю. Стельмах, Т.В. Косміна, А.Г. Данилюк в етнографічних дослідженнях, присвячених проблемам українського народного житла, особливо наголошують на тому, що народна архітектура є однією з важливих складових частин матеріальної культури, яка створювалася протягом багатьох століть під впливом різних факторів: історичних, природно-географічних, соціально-економічних. Максимально враховуючи природні умови та економічні можливості забудовників, жителі сучасної України широко використовували наземні житла як зі зрубною конструкцією стін, так і каркасною конструкцією та глинобитними стінами. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни деревяні кілки - клинці, у XX ст. почали набивати дранку-решетівку. Відстань між стовпами каркасу вертикальним способом (сторчівка, сторч) закладали тонким деревом - тирчами. Найдавніше населення України будувало заглиблені в землю житла - землянки, стіни яких були складені з деревяних плах іноді зрубної конструкції, та напівземлянки з деревяною обшивкою стін. У ряді районів житло будувалося з природного каменю - ракушняка, солонцю тощо.

Шляхом метафоричного та метонімічного переосмислення вільних сполучень, які відображають давні традиції сільської забудови, виникли фразеологізми: 1) як деревина неотесана; як з-під землі виринути; як з-під землі голос; 2) дати дранки; закладати перший камінь; бити клинці; давати сторчака.

Житлове помешкання в господарському комплексі мало велике значення, адже в ньому зосереджувалося усе життя родини. Загальнопоширеною житловою спорудою в Україні була хата. Велика група фразеологічних одиниць етимологічно повязана з уявленням про хату як осередок родинного життя, про моральні основи побудови сімї: вертатися до хати; виносити сміття з хати; повна хата; не виходити з хати; не могти й хати перейти; наговорити повну хату; держатися хати; не минати хати та ін.

Внутрішнє планування інтерєру - одна з найстійкіших етнографічних ознак. Особливості внутрішнього планування українського житла знайшли відбиток у фразеологічних одиницях: танцювати від печі; не з одної печі хліб зїсти; червоний кут; святий кут; божій кут; вдивитися вікна та ін.

В інтерєрі старого житла значне місце посідали меблі, які закріплювали назавжди. Лави встановлювалися на стовпчиках, вкопаних у долівку, або на спеціальних виступах у глинобитних стінах. У старому селянському помешканні особливу увагу приділяли скрині, де зберігався посаг та цінний одяг. В інтерєрі старого селянського житла використовували кераміку - миски, глечики тощо. Особливо популярними з усіх видів керамічного посуду були миски, які стояли рядами на відкритих полицях мисника або намисника. У художньому мовленні використовуються фразеологічні одиниці, утворенні в результаті образного переосмислення елементів інтерєру селянського житла: ані печі, ані лавки; лягти на лаву; класти зуби на мисник; розбити глек; заглядати в миску; гарбати собі в скриню; порожня скриня та ін.

Одяг як джерело етнічної історії народу, типологізація основних комплексів одягу та генезис окремих його видів стали предметом спеціальних досліджень П.П. Чубинського, Я.Ф. Головацького, О. Воропая, Л. Нідерле, К.І. Матейко.

Ряди фразеологічних сполучень слів утворилися на основі символічної знаковості одягу: полатати жупан; сіра свита; обібрати до сорочки; сорочку останню скинути і віддати; завязати хустку; як у віночку та ін. [31].

У фразеологічному багатстві української мови відображено мудрість народу, його історичний досвід, світогляд, систему моралі, своєрідність духовної і матеріальної культури, через це фонд етнофразем українців є індивідуальним і неповторним. Доречно вжиті, фразеологізми етнокультурознавчого змісту впливають на слухача або читача, допомагають виразніше передати думку, надають мові емоційного забарвлення.

2. Реалізація етикетних норм спілкування засобами фразеології

2.1 Національна своєрідність у спілкуванні

Кожна нація має не тільки свою мову слів, а й екстралінгвістичні засоби - мову жестів, танцю, музики, архітектурних форм, живопису, скульптурних ліній, пластики сценічного мистецтва, а також свою мову ритуалів, правил поведінки й норм спілкування.

Національна своєрідність будь-якого народу проявляється здебільшого у спілкуванні, в тому, що зветься етикетом (фр. etiquette - прикріплювати) і є установленим порядком поведінки в товаристві, певному оточенні [24, 434].

В етикеті важлива роль відводиться етикетним висловлюванням. Досвід чемності, ґречності, вихованості українського народу збережений і відтворений у живій мові (у вигляді усталених словесних формул, ідіом, зворотів).

Щерба Л.В. підкреслював, що людина в процесі повсякденного спілкування не має часу для особливої мовотворчості й здебільшого користується готовими фразами [34, 131].

Вироблені віками стереотипи ввічливості дослідники називають по-різному: стилістичні формули (М.К. Гудзій, С.К. Богуславський); постійні формули (А.С. Орлов); стилістичні трафарети (Д.С. Лихачов); стійкі формули (І.П. Єрьомін); стереотипні формули (В. Мансика); стилістичні шаблони (Б.А. Ларін); традиційні формули (О.В. Творогов); стійкі словосполучення - фразеологізми (Л.С. Паламарчук); ввічливі форми (А.П. Коваль); вигуки ввічливості, етикетні вигуки, формули етикету (М.М. Шанський), стереотипні формули спілкування (М.П. Білоус), етикетні вирази (С.К. Богдан).

Правила мовленнєвого етикету утверджувалися протягом багатьох століть, вони складають особливу групу стійких формул спілкування, що реалізовуються в одиницях лексичного («добридень!»; «вибачте»; «дякую» тощо), фразеологічного («ні пуху ні пера») й частково морфологічного рівнів (вживання займенникових і дієслівних форм пошанної множини, наприклад: «тато казали» та ін.) [1, 99].

У руслі досліджуваної проблеми розглядаємо стійкі формули спілкування, що реалізуються в одиницях фразеологічного рівня, і користуємося терміном стійкий вислів, під яким розуміємо компактний, постійно відтворюваний у конкретній етикетній ситуації, історично сформований мовний вираз.

Важливим чинником формування та збереження етикетних мовних засобів є естетична традиція. Адресант послання, прагнучи вплинути на почуття адресата, звертаючись з проханням до нього, повинен був ретельно добирати слова та вирази, «і хоч кожен знав, що такі побажання - лише «словесний етикет», проте він допомагав людині відповідно налаштуватися, одухотворитися ще не повністю вивченим нами магнетизмом, який зберігається в «енергії слова» [22, 92]. Вислови мовленнєвого етикету створювали поле доброзичливості та поваги, яке допомагало жити й працювати. Не випадково ще Володимир Мономах у своєму «Повчанні» (1117p.), адресованому власним дітям і широкому загалу, пропагував ідеї гуманізму, миру, справедливості, високої моралі, наполегливої праці, патріотизму, а також ввічливості, чемності, ґречності: «...при старших годиться мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними і молодшими мати згоду і бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати, не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятися багато. Очі тримати донизу, а душу вгору. Найбільше шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов: простий, чи знатний, чи посол; мандруючи далі, прославить вас у всіх землях доброю чи злою людиною. Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте» [14, 258-260].

Відомий український церковний і суспільний діяч, письменник, учений Феофан Прокопович (1681-1736) царицею мистецтв вважав риторику. У своїй праці «Про користь красномовства» (1706-1707) він «не вилучає з практики ораторського мистецтва» вміння «любязно вітати гостей, на бенкетах складати сердечні побажання друзям або володарям і в святкові дні протягом року сердешне їх вітати». Автор зазначає також, що широке «поле розкривається перед нами при написанні листів» -«треба просити, давати поради, вітати з перемогою, просити допомоги в іноземних володарів та інші цього виду справи» [19, 116-117].

У вихованості проявляється єдність внутрішньої і зовнішньої культури людини, гармонія між ставленням до людей і формами вираження цього ставлення. Як зазначає Коваль А.П., «стриманий, точний і доречний жест, в міру пожвавлене обличчя, доброзичливий і приязний погляд, точно розставлені, ненавязливі наголоси, вдало знайдені інтонації... - все це повинно лише супроводжувати наше мовлення». Найважливішим було, є й завжди залишиться слово, бо «тільки воно здатне відчинити двері і серця», «саме в слові остаточно виявляється характер людини, її ставлення до оточення, вихованість, людяність, чуйність, такт, простота, скромність» [10, 46-47].

Водночас «правила штучної ввічливості завдають шкоди», і часто те, що «називається етикетом, служить для прикриття неввічливості та неправдивості... Справжня ввічливість ґрунтується на щирості. Вона повинна йти від серця...».

Ця істина, перейшовши в народну свідомість, відбилася у прислівях: ангельські слова, а чортівська душа; де слова масні, там пироги пісні; не так то діється, як словом сіється.

О. Корніяка підкреслює: «Щоб взаємини з людьми стали успішними, потрібна неабияка вправність, знання «техніки спілкування», тобто майстерне володіння низкою засобів (прийомів) і тактовне використання їх у процесі спілкування». Усі засоби спілкування дослідниця поділяє на словесні (вербальні) і несловесні (невербальні). До словесної техніки спілкування О. Корніяка відносить засоби організації повідомлення, його форму, риторичні прийоми. Несловесна техніка охоплює міміку, пантоміму (пози, жести), тон, темп та інтонацію мовлення, а також час і місце зустрічі [12, 50].

2.2 Українська фразеологія як вербальні, так і невербальні засоби спілкування

Українська фразеологія відображає як вербальні, так і невербальні засоби спілкування: бувай здоровий (формула прощання); не у гнів будь сказано (формула застереження від образи); вдій ласку (формула прохання); дай Боже здоровя (формула побажання); даруйте на слові (формула вибачення); будь ласка (формула чемного звертання, вираження згоди, відповіді на слова вдячності); мир сьому дому (формула привітання); як ся маєте? (формула шанобливого запитання про самопочуття); з поверненням (формула поздоровлення); ласкаво просимо (формула запрошення або дозволу щось зробити); спасибі за вашу ласку (формула подяки); ходіть здорові (формула відповіді при прощанні і привітанні), ось тобі хрест святий (формула заприсягання, клятви); хто б міг подумати (формула подиву, обурення); цур тобі, пек тобі (формула незадоволення); крізь зуби, справляти галас (тон розмови); розводити руками, кивати головою (жест); кривити губи (міміка); високо нестися, на короткій нозі (манера спілкування) та ін.

Міру ввічливості в українській мові передає група слів на означення цього поняття: ґречний, чемний, шанобливий, обхідливий, приязний, любязний, поштивий, шляхетний, прихильний, доброзичливий, делікатний, поважаний, - навколо яких згрупувалися фразеологізми: дивитися приязним оком (виявляти прихильність); зайти у приязнь (заприятелювати, подружитися); шанування вам моє (усталена форма вітання і проїдання); з повагою (шанобливо, прихильно); моє вам побажання (привітання при зустрічі, у листі); прихиляти до себе (викликати приязнь); замовляти прихильне слово (звернутися із клопотанням про кого-небудь); бути в добрій нагоді (допомагати кому-небудь), добрим словом прислужитися (щиро порадити) та ін.

Український мовленнєвий етикет став обєктом дослідження лінгвістів, починаючи з кінця XIX ст., зокрема О.О. Потебні, І.І. Коровицького, В.І. Сімовича.

Я. Головацький (1814-1888) у праці «Слова вітання, благословенства, чемности і обичайности у русинів» підкреслював, що ввічливість і ґречність - органічно властиві українцям: «Коли зустрічається один з другим, то запитує завше добрим словом: «Що там доброго скажете? Що там доброго везете? За чим добрим ідете?» - ...Все те, здається, походить із стародавнього віку, із дохристиянської віри; особливо вираження: Соненько святе, земля свята, хліб святий - показують явно, що народ наш колись сим речам Божу честь віддавав» [20, 295]. Я. Головацький наводить зразки етикетних виразів привітань: «Ввійшовши в хату або здибавшись, заодно кажуся: «Слава Богу (слава Icy су Христу)!» - Відповідають: «На віки слава (слава во віки)!» - Або: «Помагай Біг вам!»- Відповідають: «Дай Боже здоровя!» - Перший каже: «Як ся маєте?»- Другий: «Гаразд, Богу дякувати; ви собі як ся маєте?» - Перший: «Гаразд, поки здорові, хвалити Бога» [20, 293].

Питанням українського мовленнєвого етикету присвятили розвідки сучасні вчені, зокрема О.Т. Захарків, Т.І. Панько, Л.М. Полюга, Н.І. Бугай, К.В. Ненець, О.М. Миронюк, А.П. Коваль, С.К. Богдан, Н.П. Плющ, М.П. Білоус, В.Т. Скуратівський. Дидактичне спрямування мають праці О.В. Миртова, Т.О. Ладиженської, М.Г. Стельмаховича, О.М. Миронюк, Т.Ф. Кругляницо, Н.Д. Бабич.

Багаторазова повторюваність етикетних ситуацій сприяла тому, що до кожної з них виробились відповідні мовні стереотипи, які призначаються для маніфестації соціальних стосунків. Фахівці визначають мовленнєвий етикет «як систему стійких формул спілкування, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у вибраній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій відносно один одного в офіційних та неофіційних обстановках» [32, 413].

Дослідники розрізняють специфічні функції мовленнєвого етикету: 1) контактоустановлююча: встановлення, збереження і зміцнення дружніх відносин; встановлення і підтримка офіційних ввічливих відносин; 2) когнітивна - функція орієнтації на адресата, реалізується при спілкуванні через вибір форм звертання; 3) регулятивна - функція регуляції відносин «старший - молодший», «начальник - підлеглий»; 4) емотивна - функція вираження емоційного ставлення до співрозмовника; 5) імперативна - функція впливу; 6) символічна - функція визначення приналежності мовця до певного соціального середовища або групи; 7) інтелектуальна - функція аргументації своєї точки зору, висловлювання власних думок, аналіз позиції співрозмовника.

Роботу з фразеологізмами «ввічливості», розпочату в молодших класах, необхідно продовжувати в середній школі. На влучну думку Мирослава Стельмаховича, «народна педагогіка з допомогою національного мовленнєвого етикету вчить нас формувати щирі й доброзичливі взаємини з людьми» [25, 14]. У прислівях і приказках знайдемо чимало цінних порад: «Красно говорить, а слухати нічого», «Язиком сяк і так, а ділом ніяк», «Базіка - мовний каліка», «Що маєш казати, то наперед обміркуй»,

«Дав слово - тримай його», «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше».

Стійкі сполучення, що визначають основні елементи комунікативних ситуацій, представлені в таблиці, яка допоможе вчителю в організації фразеологічної роботи.

Учні мають усвідомити, що кожна етикетна ситуація обслуговується різними етикетними виразами відповідно до мети й умов спілкування. Перед використанням мовленнєвих етикетних виразів слід зорієнтуватися: 1) для чого потрібне висловлювання (привітатися, звернутися, вибачитися, попрощатися та ін.); 2) кому призначається висловлювання (знайомій чи незнайомій людині; ровесникові, старшому, молодшому; одній особі чи колективу).

Мовленнєву творчість дітей доречно поєднувати з ігровою, що допоможе в умовах, наближених до реальних ситуацій спілкування, практично засвоїти правила мовленнєвої етикетної поведінки, значення етикетного виразу.

Учням пропонуються такі завдання:

1. Прочитайте текст. Випишіть речення, яке передає головну думку тексту. Прочитайте та запамятайте стійкі сполучення слів, якими твердо обіцяють здійснити щось. Заприсягніть товаришу в правдивості своїх слів, дій. Яку із запропонованих форм краще вибрати? Чому?

ВИСОКІ СЛОВА ПРИСЯГИ, СОКРОВЕННІ СЛОВА ЧЕСТІ

Однаково важливими й дорогими вважають українці і високі слова присяги, і сокровенні слова честі. Слово честі, чесне слово - своєрідне мірило людських чеснот. Вони не для слабкодухих, безвідповідальних. Ними не можна легковажити. Дав слово другові, склав присягу рідному народові -будь господарем своїм словам. Так споконвіку вчить твій народ: даю слово честі - урочисто клястися, присягати; слово честі - запевняти в істинності сказаного, обіцяного; чесне слово - запевняти в правдивості сказаного (За С.К. Богдан).

2. Прочитайте дитячу лічилку-присягалочку. Як ви вважаєте, чи доречно так присягатися? Прочитайте і запамятайте традиційні стійкі словосполучення присягання. Потрудіться вдома: складіть з ними речення.

ЛІЧИЛКА-ПРИСЯГАЛОЧКА

Повір -- перепровір!

Якщо я неправду кажу,

То нехай вберуся в сажу,

Нехай стану кособока,

Кривовяза, кривоока,

І гладка, і лупата,

Ще й ніс як лопата!

А як брешеш, далебі,

То так буде і тобі!

Запамятайте! Вважається, що присяга - це водночас і самозакляття, відоме українцям з давніх часів. В ...........