2
Зміст
Вступ
І. Соціальне забезпечення та його законодавча база в СРСР
1. Законодавча база соціального забезпечення населення в 1917-1922 рр
2. Законодавчі акти соціального забезпечення, прийняті в період існування СРСР (1922-1991 рр)
ІІ. Аналіз системи соціального забезпечення в СРСР
1. Аналіз системи соціального забезпечення в перше десятиріччя після встановлення Радянської влади в Україні
2. Завершення формування української радянської системи соціального захисту в 30-ті роки
3. Соціальна допомога в роки другої світової війни та повоєнний час
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Перша світова війна, а згодом революції, громадянська війна привнесли в Україну драматичні соціально-економічні зміни. Намагання завоювати державність чи самоврядування (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія, ЗУНР) виявились безрезультатними, і в 1922 р. Україна увійшла до складу Радянського Союзу.
Процеси, що відбувалися в житті суспільства, зумовлювали зміни в соціальній структурі населення. Розвиток народного господарства, зокрема, індустріалізації, супроводжувався зростанням в Україні чисельності робітничого класу. У звязку з колективізацією відбулися глибокі соціальні зрушення в середовищі селянства. На зміну дореволюційному розшаруванню (батраки, бідняки, середняки, куркулі) було сформовано нову соціальну верству - колгоспне селянство. Процес колективізації, який супроводжувався розкуркулюванням, порушив побут і звичаї українського села, воно перестало існувати як особливе соціальне явище, як специфічний феномен. Масова міграція сільського населення у міста спричинила напружене становище з працевлаштуванням та житлом. У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували до Північної і Південної Америк, Австралії.
В умовах нового державного утворення змінилась не тільки структура управління і господарювання та суспільні відносини, а й модель соціальної допомоги. Її попередні форми, а також назви органів і структур були визнані як такі, що не відповідають соціалістичному розумінню завдань соціального забезпечення і є пережитком старого часу, коли соціальна допомога мала характер милостині, благодійності.
У створеній російськими більшовиками державі досить швидко відбувалось ототожнення суспільства і держави, практично країна позбавлялась громадянського суспільства і, як наслідок цього, у системі допомоги і захисту починала домінувати держава. Вона стає головним субєктом допомоги, причому церква і громадські організації, а також приватні особи як партнери були усунені від цієї діяльності.
І. Соціальне забезпечення та його законодавча база в СРСР
1. Законодавча база соціального забезпечення населення в 1917-1922 рр.
Після жовтневого (1917 р.) перевороту більшовики, які прийшли до влади під популістськими гаслами, відмовилися від загальнолюдських цінностей і почали насаджувати цінності одного класу - пролетаріату, який, як показала історія, на мав до них ніякого відношення. Заперечуючи еволюційний шлях розвитку, правляча партія приступила до соціальних експериментів революційними методами. Систему соціального страхування та забезпечення, що склалася в царській Росії, змальовували тільки чорними барвами і в короткі терміни її було повністю зруйновано. Більшовики почали вибудовувати власну державну систему соціального забезпечення.
Братовбивча громадянська війна, розруха, колективізація, голодомори, бездумне втручання в економіку, Друга світова війна, відбудова країни, непосильні військові витрати, допомога країнам соціалістичного табору та третього світу не давали можливості реально взятися до соціального захисту населення. Нормативні акти, що приймалися у сфері соціального забезпечення, як правило, не були економічно обґрунтованими, відзначались декларативністю та ідеологічним нашаруванням. Перша в світі соціалістична держава так і не зуміла створити зразкову систему соціального забезпечення. В СРСР поширеною була практика в нормативних актах видавати бажане за дійсне, і через це вивчення законодавчої бази можливе лише у зіставленні з реальним життям.
Декретом про землю, який було прийнято 8 листопада 1917 р., Зїздом робітничих і солдатських депутатів передбачалося, що землероби, які внаслідок старості або інвалідності назавжди втратили можливість особисто обробляти землю, втрачають право нею користуватися, а замість цього отримують від держави пенсійне забезпечення. У разі непрацездатності терміном до двох років сільська община зобовязувалася прийти на допомогу своєму члену шляхом громадського обробітку землі. Сказане так і залишилося гаслом, яке ніколи не було втілене в життя.
21 листопада 1917 р. Рада народних комісарів (РНК) прийняла Декрет “Про збільшення пенсій робітникам, які постраждали від нещасних випадків”. Він зафіксував наміри більшовиків суттєво змінити закон про страхування робітників від нещасних випадків від 23 червня 1912 р. на засадах робочої страхової програми, а саме: поширення страхування на всіх робітників, відшкодування повного заробітку покаліченому, надання самоврядування застрахованим і передача справи експертизи покалічених у руки лікарів, вибраних від робітничих організацій. Цим же декретом у звязку з дороговизною життя всім пенсіонерам від нещасних випадків до 1917 р. включно з 1 січня 1917 р. пенсію було збільшено на 100% за рахунок пенсійного фонду, який наповнювався впродовж трьох років комітетами із запасного капіталу, вільних залишків від операцій, а в разі недостатності їх - додатковими внесками підприємців.
В іншому Декреті РНК від 22 листопада 1917 р. “Про винагороду відкомандированих на роботу на підприємства військовим чинам, які постраждали від нещасних випадків” зазначалося, що зазначені військові чини підпадають з 19 липня 1914 р. під дію правил від 2 червня 1903 р. і закону про страхування робітників від нещасних випадків від 23 червня 1912 р. Річне утримання військового чина - робітника при нарахуванні йому пенсії за каліцтво визначається відповідно до розцінок, встановлених для інших робітників, зайнятих на таких самих роботах.
Постановою РНК від 16 грудня 1917 р. “Про видачу допомоги” передбачалося відпустити з 10 млн фонду на непередбачені кошторисами термінові потреби 450 тис. руб. у розпорядження Кременчуцької повітової земської управи для видачі допомоги населенню Кременчуцького повіту, яке постраждало від паводку весною поточного року.
РНК своєю постановою від 1 грудня 1917 р. “Про розміри винагороди народних комісарів і вищих службовців та чиновників” доручив Міністерству фінансів і всім окремим комісарам негайно вивчити кошториси міністерств і урізати всі непомірно високі жалування та пенсії.
Згідно з Декретом РНК від 24 грудня 1917 р. “Про припинення видачі пенсій, що перевищують 300 руб.” були знижені щомісячні пенсійні виплати одній особі чи сімї, які перевищували 300 руб. Максимальні пенсії не могли перевищувати 300 руб.
ВЦВК і РНК 24 грудня 1917 р. затвердили “Положення про страхування на випадок безробіття”. Ним уперше в світі в країні було введене соціальне забезпечення безробітних. Воно поширювалося на всіх робітників і службовців, які працювали за наймом, за винятком осіб, заробіток яких перевищував тримісячний заробіток у певній місцевості. Допомога у звязку з безробіттям видавалася, починаючи з четвертого дня безробіття у розмірі середньої поденної заробітної плати для певної місцевості, але не більше того заробітку, який безробітний отримував. Допомогу виплачувала місцева каса безробітних.
Постановою РНК від 20 грудня 1917 р. “Про припинення видачі утримання колишнім членам Державної ради” скасовувалось утримання членів Державної ради, яке їм продовжував видавати Тимчасовий уряд. Не підлягали видачі не отримані суми, а колишнім членам Державної ради пропонувалося на загальних підставах звертатися за призначенням пенсії до Народного комісаріату опіки з наданням відомостей про свій майновий стан.
ЦВК Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 4 січня 1918 р. прийняв Декрет “Про страхування на випадок хвороби”. Страхування поширювалося на всіх осіб, які працювали за наймом. Дія Положення не поширювалася на осіб, які посідали на підприємстві вищі посади, і на всіх осіб вільних професій, які мали заробіток, що втричі перевищував середній заробіток робітників певної місцевості. Предметами страхування визнавалися лікарська (медична) допомога і грошові допомоги. Лікарняні каси видавали грошові допомоги: 1) на випадок хвороби учасників каси, що супроводжувалися втратою працездатності; 2) на випадок пологів учасниць - вагітним і породіллям; 3) на випадок смерті учасників - на їх поховання. Грошові допомоги видавалися з першого дня втрати працездатності до видужання у розмірі повного заробітку. Допомога у звязку з пологами видавалась упродовж 8 тижнів до пологів і 8 тижнів після пологів. Грошова допомога на поховання видавалась у розмірі 30-кратного середнього денного заробітку для певної місцевості. Видами медичної допомоги визнавалися: 1) первинна допомога при раптових захворюваннях і нещасних випадках; 2) амбулаторне лікування; 3) лікування вдома; 4) допомога у разі пологів; 5) лікування у лікарнях з повним утриманням хворих; 6) санаторне і курортне лікування.
З метою точного обліку й планомірного розподілу робочої сили за галузями народного господарства, впорядкування попиту і пропозиції праці, контролю за безробітними, які отримують допомогу відповідно до Положення про біржі праці, що було затверджене Декретом РНК 9 лютого 1918 р., були створені місцеві й обласні біржі праці.
31 жовтня 1918 р. РНК затвердила Положення про соціальне забезпечення трудящих. Воно передбачало такі види соціального забезпечення: 1) забезпечення ліками й надання всіх видів медичної (лікарської) та іншої допомоги, допомоги у випадку пологів усім особам, які її потребують; 2) допомога у звязку з тимчасовою втратою працездатності; 3) пенсії у звязку з постійною втратою працездатності через каліцтво, хворобу чи старість; 4) допомога у звязку з безробіттям; 5) допомога на поховання. До завдань соціального забезпечення належала профілактика захворювань, травм та помякшення їх наслідків. Забезпеченню підлягали всі без винятку, особи, джерелом існування яких є власна праця, без експлуатації чужої, а також члени сімей трудящих.
Влада більшовиків могла утримуватися тільки на штиках її армії. Побудові армії, матеріальному забезпеченню військовослужбовців приділялася велика увага. Про це говорять такі правові акти: 1) постанова РНК від 29 грудня 1917 р. “Про видачу процентних добавок до пенсії військово-понівечених” (офіцерів-інвалідів старої армії позбавляли їхніх пенсій і переводили на пенсію, що встановлювалася для солдатів); 2) Декрет РНК від 28 січня 1918 р. “Про організацію Робітничо-Селянської Червоної Армії” (воїнів РСЧА брали на повне державне забезпечення, і вони отримували 50 руб. щомісяця, а непрацездатних членів сімей солдатів РСЧА забезпечували всім необхідним за місцевими споживчими нормами); 3) Декрет РНК від 11 лютого 1918 року “Про організацію Робітничо-Селянського Червоного Флоту” (передбачав розпуск старого флоту і створення нового, порядок забезпечення службовців флоту та страхування їх за рахунок держави на випадок хвороби, каліцтва, інвалідності, смерті); 4) Декрет РНК від 2 серпня 1918 р. “Про видачу продовольчого пайка сімям солдатів дійсної служби і дострокового призову і про збільшення дитячого пайка” (право на пайок отримали непрацездатні члени сімей солдатів, які не мали засобів до існування, а на дитячий продовольчий пайок - діти (до 5 років) до розміру пайка дорослих); 5) Декрет РНК від 7 серпня 1918 року “Про пенсійне забезпечення солдатів Робітничо-Селянської Червоної Армії і їхніх сімей”; 6) Правила про фонд забезпечення сімей червоноармійців, затверджені постановою РНК від 14 серпня 1918 р.; 7) постанова РНК від 16 листопада 1918р. “Про грошове забезпечення військовополонених та їхніх сімей”; 8) Декрет РНК від 24 грудня 1918 р. “Про забезпечення червоноармійців і їх сімей”; 9) Інструкція про порядок забезпечення сімей червоноармійців допомога ми і квартирами, затверджена постановою РНК від 2 січня 1919 р.; 10) Декрет РНК від 21 січня 1919 р. “Про забезпечення солдатів Робітничо-Селянської Червоної Армії добовим забезпеченням”; 11) Декрет РНК від 21 січня 1919 року “Про поширення дії декретів про пенсійне забезпечення солдатів Червоної Армії і їхніх сімей на інші категорії військовослужбовців”; 12) Положення про соціальне забезпечення інвалідів-червоноармійців і їхніх сімей, затверджене Декретом РНК від 28 квітня 1919 р.; 13) Декрет РНК від 8 травня 1919 р. “Про визнання добровольцями робітників, селян і службовців, призваних у Червону Армію за постановами комітетів РКП(б), професійних спілок і волосних виконавчих комітетів”; 14) Декрет РНК від 8 травня 1919 р. “Про забезпечення добровольців”; 15) Декрет РНК від 27 травня 1919 року “Про збільшення грошової допомоги сімям червоноармійців”; 16) Декрет РНК від 11 вересня 1919 р. “Про збільшення допомоги членам сімей червоноармійців”; 17) Декрет РНК від 16 червня 1920 р. “Про зрівняння грошової допомоги (пайка) сімям військовополонених старої армії з грошовою допомогою сімей червоноармійців”; 18) Декрет РНК від 16 червня 1920 р. “Про збільшення грошової допомоги сімям червоноармійців”; 19) Декрет РНК від 5 серпня 1920 р. “Про видачу одноразової допомоги й іншого забезпечення військовослужбовцям Червоної Армії і Флоту, що повертаються з полону”; 20) Декрет РНК від 14 березня 1921 р. “Про поширення на осіб командного складу й адміністративно-господарської служби на фронті права на забезпечення сімей грошовою допомогою нарівні з сімями червоноармійців”.
Продовжувалось удосконалення та пристосування до умов, що склалися, нормативних актів щодо забезпечення в разі тимчасової непрацездатності. До цих правових актів належали постанова РНК від 23 травня 1919 р. “Про порядок видачі грошових допомог у випадках тимчасової втрати працездатності”, Декрет РНК від 12 серпня 1920 р. “Про видачу допомог у випадку тимчасової втрати працездатності”, Декрет РНК від 14 жовтня 1921 р. “Про забезпечення робітників і службовців у разі тимчасової непрацездатності”.
Приймались акти, що вносили суттєві зміни в соціальне забезпечення окремих категорій осіб. Декретом ВЦВК від 27 квітня 1918 р. “Про скасування спадкування” непрацездатним родичам померлого, які не мали прожиткового мінімуму, замість спадщини дозволялося отримувати утримання з майна померлого. Декрет РНК від 26 квітня 1919 р. “Про скасування старих пенсій і про пенсійне забезпечення старих пенсіонерів” припинив виплату пенсій за старими (царськими) законами і запровадив їх перегляд відповідно до Положення про державне забезпечення трудящих від 31 жовтня 1918 р. відповідно до Декрету РНК від 18 листопада 1919 р. “Про анулювання договорів страхування життя” всі непрацездатні і неповнолітні особи, які страхової винагороди внаслідок анулювання договорів, підлягали соціальному забезпеченню органами Народного комісаріату праці і соціального забезпечення на загальних підставах.
Війна, розруха, ліквідація старої системи опіки змусили державу більше уваги приділити інвалідам. Спільною постановою Народних комісаріатів охорони здоровя, соціального забезпечення й освіти від 26 листопада 1920 р. “Про соціальне забезпечення глухонімих і сліпих” проведено розмежування компетенції цих відомств з опіки глухонімих і сліпих. Враховуючи, що однією з причин інвалідності була старість, нарком праці своєю постановою від 15 червня 1919 р. “Про облік і огляд робітників і службовців, що втратили працездатність внаслідок похилого віку”, запропонував усім державним, громадським і приватним підприємствам, установам здійснити облік усіх робітників і службовців, які втратили працездатність внаслідок похилого віку (60 років) і непридатних до роботи. Вони підлягали огляду бюро лікарської експертизи місцевих підвідділів соціального забезпечення й охорони праці або існуючими лікарськими касами. При втраті робітниками і службовцями 60% працездатності вони звільнилися з роботи після призначення їм пенсії. Декретом РНК від 27 жовтня 1919 р. “Про встановлення одностайних норм соціального забезпечення інвалідів праці і війни” встановлені єдині норми видачі пенсій як для інвалідів праці, так і для інвалідів війни громадянської і імперіалістичної згідно з Положенням від 31 жовтня 1918 р. про соціальне забезпечення трудящих. Постановою РНК від 24 жовтня 1921 р. “Про порядок обліку і розподілу неповної праці інвалідів (праці і війни)” передбачалося право інвалідів праці і війни 4-ї і 5-ї груп на працю через відділи соціального забезпечення виконавчих комітетів. На доступні роботи інвалідів направляли у першу чергу (вони мали переваги перед здоровими безробітними). У разі добровільного залишення роботи інваліди позбавлялись права на соціальне забезпечення.
Декретом РНК від 21 січня 1921 р. “Про соціальне забезпечення робітників і службовців та членів їхніх сімей” внесені зміни і доповнення до діючих декретів і постанов щодо соціального забезпечення. Допомога в разі втрати непрацездатності видавалась одному із працездатних членів сімї, що зайняті доглядом за дітьми до 12 років чи ведуть домашнє господарство. Грошова допомога членам сімї, що перебували на утриманні робітників і службовців в разі їхньої непрацездатності (хвороба, вагітність, пологи) встановлювалась в розмірі середньої тарифної ставки. Одноразова додаткова допомога на предмет догляду за новонародженими встановлювалась у розмірі місячної основної допомоги. Пенсії в разі смерті годувальника встановлювались у таких розмірах: на одну особу - у розмірі найменшої тарифної ставки і на кожну наступну особу - в розмірі половини найменшої тарифної ставки, але не більше двократної найменшої ставки на всю сімю. Безвісна відсутність прирівнювалася до смерті годувальника. Оскільки трудова повинність вводилася з 16 років, то з цього віку встановлювалося соціальне забезпечення. Встановлювалися грошові допомоги членам сімей червоноармійців та мобілізованих за трудовою повинністю.
У Декреті РНК від 15 листопада 1921 р. “Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею”, зазначалося, що на заміну ст. 1-41 і 46 Положення про соціальне забезпечення трудящих від 31 жовтня 1918 р. знову вводиться соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею, які поширюються на всі випадки тимчасової і постійної втрати працездатності, випадки безробіття, а також на випадок смерті, передбачаються відповідні допомоги і пенсії. За цим декретом пенсійне забезпечення почало здійснюватися для робітників і службовців за системою соціального страхування, а для військовослужбовців і інших категорій громадян - за системою соціального забезпечення. Пенсійна система не охоплювала селянства.
9 грудня 1921 р. РНК видала Декрет “Про соціальне забезпечення членів сімей трудящих у разі смерті годувальника сімї”. У ньому перелічене коло непрацездатних осіб, які належать до членів сімї померлого годувальника, а саме: 1) неповнолітні (до 16 років) діти; а також брати і сестри - круглі сироти; 2) дружина в разі непрацездатності чи наявності дітей віком до 8 років; 3) непрацездатні батько і мати, якщо вони перебували на утриманні покійного або безвісно відсутнього, якщо в їхніх сімях немає інших працездатних осіб. Непрацездатними вважалися особи, які віднесені органами лікарської експертизи до перших трьох груп інвалідності.
Проголосивши принцип рівності, більшовики через деякий час приступили до формування спеціального законодавства про персональні (посилені) пенсії, що не підлягало широкому розголосу. Першим нормативним актом у цій сфері можна назвати Декрет РНК від 16 липня 1920 р. “Про пенсії особам, які мають особливі заслуги перед робітничо-селянською революцією”. Встановлення особливих заслуг перед робітничо-селянською революцією було покладено на відповідні центральні органи радянської влади. Пенсія у звязку з інвалідністю, а також пенсія у разі втрати цих осіб як годувальника призначалась у розмірі не більше 4-кратної середньої тарифної ставки з розрахунку: на одного непрацездатного члена сімї в розмірі 2-кратної середньої тарифної ставки, на двох - у розмірі 3-кратної, на трьох і більше членів сімї - 4-кратної середньої тарифної ставки. Пенсію призначав Народний комісаріат соціального забезпечення за рахунок його кредитів. Цей Декрет був доповнений Декретом від 28 жовтня 1920 р.
Декретом РНК від 5 грудня 1921 р. “Про посилені пенсії” було встановлено новий порядок призначення посилених пенсій. Вони призначалися у разі повної втрати працездатності особам: 1) які мають великі заслуги на ниві революційної діяльності або особливо видатні заслуги у сфері науки і мистецтва, літератури і техніки, якщо робота цих осіб має загальнодержавний характер; 2) які своєю революційною, радянською і професійною діяльністю принесли значну користь Республіці або у своїй роботі виявили особливу та виключну вірність службовому обовязку; 3) у разі смерті цих осіб тим неповнолітнім і непрацездатним членам їхніх сімей, які перебували на утриманні цих осіб під час їхнього життя. Пенсії, залежно від категорії осіб, призначали НКСЗ чи його губернські відділи. Посилені пенсії призначалися НКЗС у межах від середньої до максимальної тарифної ставки певної місцевості з частковою або повною натуралізацією, губернськими відділами - не більше середньої тарифної ставки певної місцевості з частковою чи повною натуралізацією, а членам сімей померлих -2/3 посиленої пенсії, що належала або могла належати померлому. Згідно з Декретом РНК від 28 жовтня 1920 р. “Про видачу одноразових допомог сімям осіб, які мали особливі заслуги перед робітничо-селянською революцією”, у разі смерті осіб, що мали особливі заслуги, сімям, крім пенсій, видавали одноразову допомогу в розмірі не більше 15-кратної місячної тарифної ставки. Декретом від 20 січня 1920 р. “Про встановлення посилених пенсій для престарілих і інвалідів-педагогів” РНК встановила для зазначених осіб, які мали заслуги у справі народної освіти, посилені пенсії у подвійному розмірі проти пенсійних норм, встановлених Положенням про соціальне забезпечення трудящих. Особливі заслуги встановлювали губернські виконавчі комітети за поданням губернських відділів народної освіти.
Вживалися заходи щодо реорганізації органів опіки, що діяли за царизму. Декретом РНК від 5 січня 1918 р. “Про скасування комітетів військово-поранених і передачі справи допомоги покаліченим воїнам і їхнім сімям Всеросійській спілці покалічених воїнів” були ліквідовані тимчасовий загальнодержавний і місцеві комітети допомоги військово-покаліченим. Функції, які вони виконували, перейшли до Всеросійської спілки покалічених воїнів. Постановою РНК від 6 березня 1918 р. “Про утворення Народної ради соціального забезпечення й Обліково-позичкового комітету соціального забезпечення” доручено комісаріату опіки прийняти до свого відання облік і врегулювання всіх питань про пенсії і допомоги та створити Народну раду соціального забезпечення. Цією постановою пропонувалося Комісаріату фінансів утворити при національному банку Обліково-позичковий комітет соціального забезпечення. Декретом РНК від 26 квітня 1918 р. Народний комісаріат державної опіки було перейменовано в Народний комісаріат соціального забезпечення. Зміна вивіски пояснювалася тим, що стара назва не відповідає соціалістичним завданням соціального забезпечення і є пережитком старого часу, коли соціальна допомога мала характер милостині і благодійності.
У листопаді 1919 р. НКП і НКСЗ були обєднані в один комісаріат, однак Декретом ВЦВК Рад від 21 квітня 1920 р. знову було розділено на два комісаріати - НКП і НКСЗ. На НКСЗ були покладені всі функції соціального забезпечення, за винятком забезпечення безробітних та питань встановлення загальних норм допомог і пенсій, які залишилися в НКП. За Декретом РНК від 25 листопада 1920 р. забезпечення безробітних передано до відання НКСЗ.
2. Законодавчі акти соціального забезпечення, прийняті в період існування СРСР (1922-1991рр.)
Наприкінці 1922 р. було утворено СРСР, а в 1924 прийнято Конституцію СРСР, за якою творення основних законів про працю й охорону здоровя було віднесено до відання СРСР. Республіканськими органами державного управління соціальним забезпеченням і далі визнавалися республіканські НКСЗ. На союзному рівні органу з такою назвою створено не було, але систему соціального забезпечення на рівні СРСР панівний партії все-таки вдалося створити. На початку 1925 р. при НКП СРСР було створено міжвідомчий орган - Союзна рада соціального страхування (СРСС), при НКП союзних республік - республіканські ради соціального страхування. СРСС здійснювала загальний напрям діяльності Центрального управління соціальним страхуванням, розглядала всі розроблені НКП СРСР та іншими відомствами проекти нормативних актів у сфері соціального страхування, що підлягали внесенню в законодавчі органи СРСР, надавала висновки щодо цих проектів, розглядала розроблені Центральним управлінням соціального страхування на розвиток діючого законодавства загальні правила й інструкції, що стосувалися залучення до страхування окремих категорій працюючих за наймом, розяснювала чинні нормативні акти СРСР у сфері соціального страхування та видані нею розпорядження й інструкції. Уже з 1926 р. нормативні акти з питань застосування законів СРСР і постанов РНК СРСР щодо пенсійного забезпечення робітників, службовців і членів їхніх сімей стала видавати СРСС, її постанови і правила посіли провідне місце в пенсійному законодавстві.
З метою створення єдиних для всієї країни норм і умов забезпечення поширилася практика прийняття загальносоюзних нормативних актів у сфері соціального забезпечення.
28 серпня 1925 р. ЦВК і РНК затвердили перший загальносоюзний закон про пенсії за соціальним страхуванням - Положення про забезпечення в порядку соціального страхування інвалідів праці та членів сімей померлих або безвісно відсутніх застрахованих та інвалідів праці.
Постановою СРСС при НКП СРСР від 5 січня 1928 р. “Про надання пенсійного забезпечення престарілим робітникам підприємств текстильної промисловості” введено страхування у звязку зі старістю для однієї з груп промислових робітників-текстильників. Це перший нормативний акт в СРСР, у якому забезпечення у звязку зі старістю було сконструйовано не як різновид пенсії у звязку з інвалідністю, а як самостійний вид соціального забезпечення. Право на пенсію вже не залежало від втрати працездатності, що обовязково засвідчувалося медичним висновком, а зумовлювалося двома моментами: досягненням певного віку та наявністю відповідного стажу. Встановлювався пенсійний вік: для чоловіків 60 років, а для жінок - 55 років. Для чоловіків і жінок визначався єдиний загальний трудовий стаж - 25 років і спеціальний - не менше одного року безпосередньо перед зверненням щодо пенсії. Розмір пенсії встановлювався на рівні пенсійного забезпечення інвалідів ІІ групи, що втратили працездатність внаслідок загального захворювання, а саме для 1928 р. це склало 2/3 від повної пенсії, яка, в свою чергу, становила 2/3 від середнього заробітку. Умовою виплати пенсії було припинення роботи на підприємстві текстильної промисловості.
У 1928 р. на VIII зїзді профспілок було порушене питання про поширення страхування у звязку зі старістю ще на три категорії робітників: залізничників, металістів і гірників. Це було здійснено постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 травня 1929 р. “Про забезпечення в порядку соціального страхування на випадок старості”. СРСС при НКП СРСР було надане право поширювати страхування у звязку зі старістю на інші галузі промисловості. За постановами СРСС у 1932 р. забезпеченням у звязку зі старістю були охоплені вже всі робітники всіх галузей народного господарства, інженерно-технічні працівники й окремі категорії службовців, учні курсів підвищення кваліфікації за умови, що вони безпосередньо перед вступом на курси працювали робітниками і службовцями. Відповідно до постанови ВЦРПС, затвердженої РНК СРСР 31 липня 1937 р. “Про поліпшення державного соціального страхування для службовців”, забезпечення у звязку зі старістю було поширене на всіх службовців.
14 березня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР затвердили Положення про забезпечення в порядку соціального страхування у звязку з втратою годувальника, що замінило ряд нормативних актів, у тому числі Положення від 28 серпня 1925 р. Цим Положенням встановлювалися умови призначення і розміри пенсій залежно від групи і причини інвалідності, стажу роботи, розміру заробітку. На підставі Положення від 14 березня 1928 р. СРСС видала “Зведені правила забезпечення в порядку соціального страхування у звязку з інвалідністю і в звязку з втратою годувальника”. Вони замінили собою більше 40 нормативних актів і передбачали пенсії у звязку з інвалідністю, пенсії у звязку з втратою годувальника; пенсії у звязку зі старістю; допомоги у звязку з тимчасовою непрацездатністю; допомоги у звязку з народженням дитини; допомога на поховання; допомога в разі безробіття; порядок призначення, видачі і позбавлення пенсій і допомог.
У 1930 р. законодавство про пенсійне забезпечення робітників і службовців було систематизоване в Положення про пенсії і допомоги з соціального страхування, що було затверджене ЦВК і РНК СРСР 13 лютого 1930 р. Воно передбачало переваги пенсійного забезпечення робітників і їхніх сімей порівняно зі службовцями та їхніми сімями. Робітникам пенсія у звязку з інвалідністю від загальних причин призначалася при трудовому стажі від 1 до 8 років, а службовцям - від 1 до 12 років залежно від віку особи, яка звернулася щодо призначення пенсії. У такому ж порядку призначалася пенсія у разі втрати годувальника.
СРСС при НКП СРСР 21 лютого 1929 р. прийняла постанову “Про позбавлення права на пенсію і допомогу у звязку з безробіттям колишніх поміщиків, фабрикантів, жандармів, поліцейських, керівників контрреволюційних банд та інших”. Названі особи отримали право на відповідні види соціального забезпечення тільки після поновлення їх у виборчих правах, тобто з моменту вступу в дію Конституції СРСР 1936 р.
ЦВК і РНК СРСР 3 липня 1929 р. прийняли нову постанову про пенсійне забезпечення вчителів та інших працівників освіти за вислугу років, що розширила коло осіб, які підлягали забезпеченню, і поліпшувала умови виплати пенсії. У 1929 р. було введене пенсійне забезпечення за вислугу років для медичних і ветеринарних працівників, трудова діяльність яких проходила в селі і в робітничих селищах. У 1930 р. встановлена пенсія за вислугу років і для агрономів, які працювали в сільській місцевості.
ЦВК і РНК СРСР 23 квітня 1930 р. затвердили Кодекс про пільги для військовослужбовців і військовозобовязаних та їхніх сімей.
ЦВК СРСР 23 червня 1931 р. прийняв постанову “Про соціальне страхування ”, якою змінено умови і норми забезпечення пенсіями і допомога ми з урахуванням галузей виробництва, стажу роботи та наданням переваг ударникам праці. На виконання її з метою конкретизації деяких положень СРСС при НКП видала 29 лютого 1932 р. за № 47 свою постанову “Про поліпшення пенсійного забезпечення по інвалідності, у звязку з втратою годувальника і по старості”. Пенсії були підвищені, особливо у звязку з інвалідністю від загального захворювання та зі старістю. Розміри пенсій визначалися залежно від галузі народного господарства, у звязку з чим робітники поділялися на три категорії, а службовців (крім зайнятих на виробництві) виділяли в окрему категорію. За роботу понад встановлений мінімум виплачувалася надбавка до пенсії. За кожний рік ударної праці ударнику належала надбавка в розмірі 3% пенсії. Було знижено стаж при виході на пенсію у звязку з інвалідністю. Право на пенсію з настанням старості за цією постановою поширювалося на всіх робітників, де б вони не працювали, і на частину службовців, віднесених до третьої категорії. Пільгові умови виходу на пенсію встановлювалися спеціальними постановами.
Відповідно до постанови ЦВК СРСР і ВЦРПС від 10вересня 1933 р. “Про порядок злиття НКП СРСР і ВЦРПС” відбулася передача функцій з управління соціальним страхуванням від НКП СРСР, що ліквідовувався, до ВЦРПС. На ВЦРПС покладалися такі функції: контроль і керівництво роботою всіх профспілкових органів з соціального страхування; складання і подання на затвердження РНК СРСР зведеного бюджету соціального страхування СРСР, а також законів про соціальне страхування і тарифів страхових внесків; видання інструкцій, правил і розяснень щодо застосування законів про соціальне страхування. Таким чином, за профспілками було закріплене право на прийняття правових нормативних актів з питань соціального страхування. До компетенції профспілкових органів перейшли призначення і виплата пенсій робітникам, службовцям та членам їхніх сімей.
Конституція СРСР, а пізніше Конституція УРСР закріпили право громадян на матеріальне забезпечення в старості, у разі непрацездатності, у випадку хвороби. На підставі рівності прав громадян у сфері пенсійного забезпечення пенсії з настанням старості й інвалідності службовцям, відповідно до постанови ВЦРПС, що була затверджена РНК СРСР 31 липня 1937 р., стали призначатися на тих самих умовах, що й робітникам. Були скасовані обмеження в пенсійному забезпеченні осіб, які раніше позбавлялися виборчих прав через соціальне походження.
28 грудня 1938 р. РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли спільну постанову “Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі”. Нею замість надбавки до пенсії за загальний стаж роботи, що не враховував тривалості роботи на одному підприємстві, встановлювалися надбавки для інвалідів (І та ІІ груп) за стаж безперервної роботи на одному підприємстві, в установі перед зверненням по пенсію. Стаж як необхідна умова для призначення пенсій у звязку з інвалідністю та в разі втрати годувальника мав тепер важливе значення.
У звязку з загостренням міжнародної обстановки більше уваги почали приділяти військовослужбовцям. 16 липня 1940 р. РНК СРСР прийняла постанову “Про пенсії військовослужбовцям рядового і молодшого начальницького складу строкової служби і їхнім сімям”. Розмір пенсії військовослужбовцям строкової служби, які стали інвалідами (незалежно від причин інвалідності) і членам сімей, що втратили годувальника, були значно збільшені. Мінімальні пенсії інвалідам збільшилися приблизно в 2,5 раза, а максимальні - в 4,5 рази. Одночасно збільшувались на 50% і розміри пенсій інвалідам громадянської війни, військової служби в РСЧА, колишнім червоногвардійцям і червоним партизанам, інвалідам імперіалістичної війни, а також членам їхніх сімей. Розміри пенсій диференціювалися залежно від причини інвалідності і від заробітку до призову в армію (робота робітником чи службовцем). Більш високі розміри пенсій встановлювалися для тих, хто втратив працездатність, захищаючи СРСР або виконуючи інші обовязки військової служби, чи внаслідок захворювання на фронті. Пенсійному забезпеченню підлягали й інваліди ІІІ групи.
Уже під час Другої світової війни, участь у якій СРСР була неминучою, 5 червня 1941 р. РНК СРСР прийняла постанову “Про пенсії й допомоги особам вищого, старшого і середнього начальницького складу, особам молодшого начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби і їхнім сімям, у якій збільшилися розміри пенсійного забезпечення зазначених осіб за вислугу років, у звязку з інвалідністю і в разі втрати годувальника. Іншою постановою від 5 червня 1941р. №1475 РНК затвердила Перелік спеціалістів рядового складу надстрокової служби Червоної Армії, Військово-Морського Флоту, прикордонних і внутрішніх військ, які мають право на пенсії та допомоги згідно з постановою РНК СРСР “Про пенсії та допомоги особам вищого, старшого й середнього начальницького складу, особам молодшого начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби та їхнім сімям”. До цього переліку ввійшли: 1) аероакустики; 2) візирними всіх найменувань; 3) водолази всіх найменувань; 4) повітряні стрільці всіх найменувань; 5) гідроакустики; 6) далекомірники; 7) комендори всіх найменувань; 8) майстри всіх найменувань; 9) машиністи всіх найменувань; 10) мінери всіх найменувань; 11) мотористи всіх найменувань; 12) музиканти; 13) обристи; 14) кухарі; 15) підводники берегової оборони; 16) прожектористи; 17) радисти всіх найменувань; 18) стернові; 19) сигнальники; 20) телеграфісти; 21) торпедисті всіх найменувань; 22) хіміки; 23) електрики всіх найменувань.
Таким чином, до початку Великої Вітчизняної війни була створена система соціального забезпечення радянського типу, що охоплювала робітників, службовців, інтелігенцію і членів їхніх сімей у всіх випадках втрати заробітку, але повного відшкодування заробітку не вдалося досягнути, розміри соціальних виплат залишилися низькими. Основні види соціальних послуг надавалися населенню безплатно за рахунок державного бюджету.
Під час війни було встановлено особливий інститут забезпечення державними допомога ми військовослужбовців, які перебували в лавах армії. Система допомог була заново регламентована указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. “Про порядок призначення і виплати допомоги сімям військовослужбовців рядового і молодшого начальницького складу у воєнний час”. Пізніше цей указ був змінений указом від 19 липня 1942 р. Право на допомогу мали сімї військовослужбовців рядового і молодшого начальницького складу, які були мобілізовані, за виключенням військовослужбовців надстрокової служби. Допомога призначалась щомісячно у таких випадках і розмірах: 1) якщо в сімї немає працездатних, то допомога виплачувалась на одного непрацездатного - 100 руб., на двох - 150 руб., трьох і чотирьох - 200 руб., пяти і більше непрацездатних - 250 руб.; 2) якщо в сімї був один працездатний, допомога виплачувалась: на трьох і чотирьох непрацездатних - 150 руб., на пять і більше непрацездатних - 200 руб.; 3) якщо в сімї був один працездатний і двоє дітей, які не досягли 16 років, а стосовно учнів - 18 років - 100 руб.; 4) якщо сімя налічувала двох працездатних при наявності пяти і більше непрацездатних - 150 руб. Сімї, що мешкали у сільській місцевості, отримували допомогу у половинному розмірі.
У воєнний час вживались заходи щодо працевлаштування інвалідів війни і членів сімей військовослужбовців. Серед основних нормативних актів можна назвати постанови РНК СРСР від 6 травня 1942 р. “Про трудове влаштування інвалідів Вітчизняної війни ”; від 20 січня 1943 р. “Про заходи щодо трудового влаштування інвалідів Великої Вітчизняної війни”.
8 липня 1944 р. виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення вищого ступеня відзнаки - звання “Мати-героїня” і встановлення ордена “Материнська слава” і медалі “Медаль материнства”. Цим Указом значно розширене коло матерів, які отримують допомоги, збільшено їх розміри, встановлено державні допомоги одиноким матерям на утримання і виховання дітей, передбачалося розширення мережі установ охорони материнства і дитинства.
У період війни багато категорій робітників і службовців працювали безпосередньо в районах бойових дій. З огляду на специфіку умов їхньої роботи Раднарком СРСР у 1942-1944 рр. поширив на них пенсійне забезпечення, яке було встановлено для військовослужбовців. Таким забезпеченням користувалися, зокрема, моряки суден морського флоту, які плавали в районах воєнно-морських дій, річкових суден річкового флоту, які плавали в районах військових дій та ін.
З 1947 до 1956 р. Урядом СРСР було прийнято низку постанов, згідно з якими періодично збільшувалися розміри соціальних виплат.
Рада Міністрів УРСР 9 квітня 1948 р. затвердила Положення про Міністерство соціального забезпечення Української РСР і місцеві органи соціального забезпечення. Відповідно до п. 10 цього Положення в складі МСЗ УРСР було утворено: 1) пенсійне управління; 2) відділ персональних пенсій; 3) управління трудового та побутового влаштування; 4) управління установ соціального забезпечення; 5) відділ лікарсько-трудової експертизи; 6) відділ протезування; 7) плановий відділ; 8) фінансовий відділ; 9) відділ статистики; 10) відділ кадрів; 11) центральна бухгалтерія; 12) відділ постачання; 13) секретаріат; 14) управління справами. У підпорядкуванні МСЗ також були: 1) редакція інформаційного бюлетеня; 2) вчена рада з протезування, трудового влаштування інвалідів і експертизи працездатності; 3) центральний евакоприйомник; 4) Київська центральна база матеріально-технічного постачання; 5) Одеська школа-інтернат з навчання гри на баяні незрячих інвалідів Вітчизняної війни; 6) Ніжинська школа-інтернат з підготовки до вузів незрячих інвалідів Вітчизняної війни; 7) Одеський санаторій для інвалідів Вітчизняної війни; 8) постійно діючі курси; 9) відомчий арбітраж.
На МСЗ покладалися такі основні завдання:
? керівництво соціальним забезпеченням, контроль за впровадженням у життя законів, а також постанов і розпоряджень РМ СРСР і РМ УРСР про соціальне забезпечення та внесення на розгляд РМ УРСР проектів законів, постанов і розпоряджень з цих питань;
? відання питаннями пенсійного забезпечення робітників, службовців, військовослужбовців рядового, сержантського та старшинського складу, строкової служби, осіб, прирівняних до військовослужбовців, робітників і службовців, а також членів їхніх сімей і питаннями забезпечення допомога ми сімей військовослужбовців рядового, сержантського та старшинського складу, строкової служби;
? здійснення заходів щодо трудового влаштування та матеріально-побутового обслуговування інвалідів, членів сімей загиблих воїнів і пенсіонерів інших категорій, а також членів сімей військовослужбовців;
? здійснення заходів щодо організації в колгоспах громадської взаємодопомоги та матеріально-побутової допомоги колгоспникам;
? здійснення керівництва установами соціального забезпечення (інтернатами для інвалідів Вітчизняної війни, будинками інвалідів та ін.);
? керівництво лікарсько-трудовою експертизою працездатності робітників, службовців і військовослужбовців та членів їхніх сімей;
? здійснення загального керівництва Українською спілкою кас взаємного страхування членів артілей кооперації інвалідів, Українським товариством глухонімих, Українським товариством сліпих і контроль за їхньою діяльністю;
? здійснення загального керівництва кооперацією інвалідів відповідно до ст. 34 і 35 Положення про кооперацію інвалідів, затвердженого постановою РМ УРСР від 16 жовтня 1946 р. №1819.
У 50-ті роки ХХ ст. завершилося створення системи соціального забезпечення робітників і службовців. 5 лютого 1955 р. Президія ВЦРПС затвердила Положення про порядок призначення і виплати допомог за державним соціальним страхуванням.
14 липня 1956 р. Верховною Радою СРСР прийнято Закон СРСР “Про державні пенсії”, який вступив у силу з 1 жовтня 1956 р. Рада Міністрів СРСР своєю постановою від 4 серпня 1956 р. затвердила Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій. Після прийняття їх були визнані як такі, що повністю або частково втратили чинність, близько 1000 попередніх нормативних актів СРСР і союзних республік про пенсійне забезпечення. Закон 1956 р. обєднав усі основні види пенсій і встановив єдині правила і порядок призначення й виплати їх.
За окремими постановами Уряду СРСР призначалися: 1) пенсії за вислугу років для деяких категорій спеціалістів (працівників освіти, охорони здоровя, театрально-видовищних підприємств, льотного складу цивільної авіації); 2) пенсії працівникам науки у звязку зі старістю та інвалідністю, а членам їхніх сімей - у звязку з втратою годувальника; 3) пенсії генералам, адміралам і офіцерському складу Радянської армії та їхнім сімям; 4) персональні пенсії у звязку зі старістю й інвалідністю громадянам, що мають особливі заслуги перед державою, а їхнім сімям у звязку з втратою годувальника. Президія Верховної Ради СРСР встановила для Героїв Радянського союзу і Героїв Соціалістичної Праці з 1 листопада 1967 р. додаткові пільги, в тому числі й персональні пенсії.
Створення колгоспів вимагало з боку держави організації соціального забезпечення колгоспників. У 60-ті роки ХХ ст. було прийнято пакет нормативних актів з питань матеріальної підтримки селян. Основними з них були: 1) Закон СРСР від 15 липня 1964 р. “Про пенсії і допомоги членам колгоспів”; 2) Положення про порядок призначення і виплати пенсій членам колгоспів, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 17 жовтня 1964 р. №859; 3) Положення про порядок призначення і виплати допомог у звязку з вагітністю і пологами жінкам - членам колгоспів, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 4 листопада 1964 р. №915; 4) Положення про центральний союзний фонд соціального забезпечення колгоспників, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 6 листопада 1964 року № 919; 5) Положення про комісію з призначення пенсій і допомог колгоспникам, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 6 листопада 1964 р. №920; 6) Положення про ради соціального забезпечення колгоспників, затверджене постановою Ради Міністрів від 6 листопада 1964 р. № 921; 7) Інструкція про порядок оформлення документів для призначення і виплати допомог у звязку з вагітністю і пологами жінкам - членам колгоспів, затверджена Мінфіном СРСР і Держкомпраці СРСР від 11 грудня 1964 р.; 8) постанова Ради Міністрів СРСР від 3 вересня 1964 р. №746 “Про порядок і розміри відрахувань від доходів колгоспів у централізований союзний фонд соціального забезпечення колгоспників і про організаційні заходи, повязані із здійсненням Закону про пенсії і допомоги членам колгоспів; 9) постанова Ради Міністрів СРСР від 1 квітня 1965 р. № 258 “Про пенсійне забезпечення колишніх членів колгоспів, землі яких передані радгоспам та іншим підприємствам і організаціям”. З прийняттям цих актів завершилося формування соціального забезпечення громадян в СРСР.
19 грудня 1977 р. Рада міністрів СРСР постановою № 1128 затвердила Положення про персональні пенсії, що змінило відповідне положення 1956 р. Одночасно було скасовано 9 постанов РМ СРСР з питань персональних пенсій. Видами персональних пенсій були: 1) пенсії союзного значення - за заслуги перед СРСР; 2) республіканського значення - за заслуги перед союзною республікою; 3) місцевого значення - за заслуги місцевого значення. Пенсії призначалися чоловікам після досягнення 55 років, а жінкам - 50 років або незалежно від віку за наявності інвалідності. У 1977 р. пенсійний вік був збільшений до 60 років, а для жінок - до 55 років. Максимальні розміри персональних пенсій були в 1956 р.: союзного значення - 200 руб., в 1977 р. - 250 руб., республіканського значення відповідно - 120 і 150 руб., місцевого значення - 60 і 110 руб. Комісії зі встановлення персональних пенсій були створені при РМ СРСР, РМ союзних республік та при облвиконкомах рад народних депутатів. Персональним пенсіонерам у разі особливої потреби могла надаватись одноразова допомога. Персональні пенсіонери мали суттєві соціально-побутові пільги. До них належали: 50% знижка в оплаті житлової площі та комунальних послуг; безплатне протезування всіх видів (за винятком протезів з дорогоцінних металів); прикріплення до спеціальних поліклінік; оплата ліків за рецептами лікарів у розмірі 20% їх вартості. Персональним пенсіонерам, які мали тривалий партійний стаж, одночасно надавалися: щорічна безплатна путівка в санаторій чи будинок відпочинку; за бажанням замість путівки видавалася грошова компенсація; безплатний проїзд у міському транспорті; безплатний проїзд один раз у рік (туди і назад) залізничним, водним, повітряним або автомобільним міжнародним транспортом; щорічна грошова допомога в розмірі до двомісячної пенсії. Вони мали й інші соціальні пільги.
На початок 70-х років ХХ ст. в СРСР завершилося формування таких організаційно-правових форм соціального забезпечення: 1) державне соціальне страхування робітників, службовців, членів кооперативів і деяких інших осіб; 2) соціальне страхування колгоспників; 3) соціальне забезпечення колгоспників за рахунок централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників; 4) соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань з державного бюджету; 5) забезпечення за рахунок спеціальних фондів громадських організацій (художній, літературний, музичний ...........
Страницы: [1] | 2 |
|
