ЗМІСТ

ВСТУП

I. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В АПК

1.1 Сутність механізму регулювання міжгалузевих відносин

1.2 Методичні засади дослідження економічних відносин в АПК5

II. СУЧАСНИЙ СТАН РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН У ЗЕРНОПРОДУКТОВОМУ ПІДКОМПЛЕКСІ АПК

2.1 Структура економічних відносин у зерногтродуктовому підкомплексі АПК

2.2 Організаційно-виробнича структура зернопродуктового підкомплексу АПК

2.3 Ефективність економічних відносин в сфері виробництва зерна

III. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН У ЗЕРНОПРОДУКТОВОМУ ПІДКОМПЛЕКСІ

3.1 Підвищення ефективності використання виробничого потенціалу переробки зерна

3.2 Удосконалення системи ціноутворення на зерно

3.3 Удосконалення механізму міжгалузевих економічних звязків у зернопродуктовому підкомплексі АПК

3.4 Бізнес-план Тернопільського хлібокомбінату

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Зернове виробництво займає провідне місце в структурі аграрного сектора економіки України. Від рівня та ефективності його розвитку залежить добробут населення, гарантування національної продовольчої безпеки, експортні можливості країни.

Значне скорочення обсягів виробництва зерна протягом останніх років пояснюється негативним впливом комплексу організаційно-економічних та техніко-технологічних чинників. Низький рівень ефективності і конкурентоспроможності зерновиробництва як базової галузі сільського господарства створює перешкоди на шляху формування повнокровного внутрішнього ринку зерна та продуктів його переробки, унеможливлює розширення зовнішніх ринків.

Незважаючи на сприятливий природно-економічний потенціал Бiлогiрського району та зростаюче значення зернового господарства для економіки сільськогосподарських товаровиробників і регіону в цілому, галузь продовжує залишатися у стані стагнації як за кількісними, так і за якісними показниками розвитку. Через недостатню ефективність заходів державного регулювання ринкових процесів поглиблюються диспропорції у співвідношенні попиту і пропозиції на регіональному ринку зерна.

Науково-методологічні основи ефективності зернового виробництва, проблеми теорії й практики інтенсифікації галузі знайшли широке відображення в аграрній економічній літературі. До найбільш комплексних належать праці В.І. Бойка, О.А. Бугуцького, М.Г. Лобаса, І.І. Лукінова, В.П. Мертенса, О.М. Онищенка, П.М. Рибалкіна, П.Т. Саблука, А.І. Степанова, О.О. Сторожука, М.І. Щура та інших. Вагомий внесок у наукове розроблення питань організації й розвитку аграрного ринку, в тому числі формування ринку зерна, зробили В.І. Бойко, Б.Б. Губський, Ю.С. Коваленко, 3.П Піколаєва, П.Т. Саблук, В.П. Ситник, Л.М. Худолій, О.М. Шпичак та інші.

Проте якщо проблеми функціонування зернопродуктового підкомплексу на рівні держави досліджені достатньою мірою, то цілий ряд важливих аспектів підвищення ефективності виробництва та формування ринку зерна в природно-економічних зонах і областях потребують додаткового розгляду. Це стосується насамперед комплексного аналізу факторів, що впливають на рівень і динаміку показників економічної ефективності зерновиробництва, обґрунтування шляхів відновлення конкурентоспроможності галузі, визначення особливостей конюнктури регіонального зернового ринку та напрямків підвищення ефективності його функціонування. Отже, необхідність подальшого вирішення теоретичних і прикладних проблем ефективного розвитку зернового господарства удосконалення економічних відносин та функціонування ринку зерна в регіоні зумовила вибір теми магістерської роботи, визначила її мету, задачі та структурну побудову.

Мета і задачі дослідження. Метою магістерської роботи є уточнення теоретичних положень і розроблення практичних пропозицій щодо удосконалення механізму економічних відносин в зернопродуктовому підкомплексі, комплексної оцінки та обґрунтування напрямків підвищення ефективності виробництва і функціонування ринку зерна в регіоні з урахуванням загальнодержавних тенденцій. Для досягнення поставленої мети забезпечувалося вирішення таких задач:

узагальнити й розвинути науково-теоретичні і методичні основи системної оцінки ефективності виробництва та формування ринку зерна;

дослідити сучасний стан і структурно-динамічні тенденції розвитку зернової галузі в регіоні;

провести економіко-статистичний аналіз факторів варіації показників економічної ефективності виробництва і реалізації зерна, обґрунтувати шляхи підвищення конкурентоспроможності продукції,

зясувати кількісні та якісні ознаки формування ринку зерна в умовах кризового стану галузі;

визначити напрямки удосконалення механізму економічних відносин, системи ціноутворення на зерно та формування інфраструктури зернового ринку.

Предметом дослідження є сукупність теоретичних, методичних і прикладних проблем ефективності виробництва та формування ринку зерна..

Обєктом дослідження обрано підприємства зернопродуктового підкомплексу АПК Бiлогiрського району, зокрема, ЗАТ "Бiлогiрський КХП №1". Окремі розрахунки виконувалися на матеріалах усіх категорій господарств. Для порівняння регіональних особливостей із загальними закономірностями розвитку зернової галузі та функціонування ринку зерна використовувалася також інформація в цілому по Україні й областях зони Лісостепу. Інформаційну базу дослідження становлять матеріали Міністерства аграрної політики України, Державного комітету статистики України, Бiлогiрського районного управління статистики, річні звіти сільськогосподарських підприємств, літературні джерела.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання, системний підхід до вивчення економічних явищ і процесів, закони суспільного розвитку, наукові праці вчених-аграрників з проблем реформування агропродовольчого сектора економіки, ефективності виробництва та функціонування ринку зерна.

Поставлені в магістерській роботі задачі вирішувалися за допомогою таких методів дослідження: монографічного, статистико-економічного, детермінованого аналізу, графічного - оцінка стану і тенденцій розвитку зернової галузі, комплексний аналіз ефективності виробництва і реалізації зерна; абстрактно-логічного, розрахунково-конструктивного, балансового, експертних оцінок - вивчення існуючих ознак формування зернового ринку та обґрунтування напрямків підвищення ефективності його функціонування.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна проведеного дослідження відображена в науково-практичних результатах, які виносяться на захист:

запропонована методична схема комплексного аналізу ефективності виробництва і функціонування ринку зерна;

доведена доцільність і обґрунтована послідовність аналізу факторів формування фінансових результатів від реалізації продукції, показників рентабельності і беззбитковості виробництва зерна;

запропоновані підходи до порівняльної оцінки стану та ефективності використання матеріально-технічної бази зернової галузі;

визначена сукупність кількісних та якісних особливостей формування ринку зерна в регіоні у порівнянні із загальнодержавними тенденціями;

обґрунтований механізм економічних відносин, оцінки ефективності системи ціноутворення на зерно.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки і практичні рекомендації за результатами дослідження можуть слугувати основою при розробленні системи заходів по підвищенню ефективності виробництва зернових культур та удосконаленню економічного механізму функціонування ринку зерна в регіоні. Запропоновані методичні підходи щодо комплексної оцінки ефективності зерновиробництва, маржинального аналізу фінансових результатів, показників рентабельності і беззбитковості можуть бути використані в аналітичній роботі як сільськогосподарських підприємств різних організаційних форм, так і територіальних органів управління АПК.

І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В АПК

1.1 Сутність механізму регулювання міжгалузевих відносин

Принципи побудови системи міжгалузевих відносин є основоположною характеристикою економічної організації агропромислового комплексу. Наявність невирішених проблем у цій сфері зумовлює необхідність певної зміни методологічного підходу до розгляду міжгалузевих відносин: від теоретичної інтерпретації явища необхідно перейти до свідомого проектування заходів, спрямованих на його усунення.

Необхідність реалізації таких заходів зумовлена тим, що еволюційне, поступове подолання проблеми нееквівалентності, можливе в рамках вдосконалення інституційних механізмів вертикальних відносин, є надто повільним і таким, що потребує великої кількості економічних, політичних, технологічних і соціальних передумов.

Недостатня зрілість цих передумов в сучасних умовах і тривалість періоду, потрібного для істотного вдосконалення вертикальної координації навіть при їх наявності, зумовлюють доцільність свідомого втручання у функціонування економічного механізму міжгалузевих відносин.

Існує свідома участь субєктів у процесах як поглиблення нееквівалентності міжгалузевих відносин, так і розвитку вертикальної координації як засобу її подолання. Всі відповідні дії обовязково мотивовані, тобто проходять через свідомість людей. Але для таких дій характерний агрегований характер, що зумовлює формування усередненого результату, який, як правило, не входив до складу мотивів індивідуальних субєктів. Зокрема, нееквівалентність міжгалузевих відносин як проблема національного масштабу навряд чи є метою діяльності навіть тих структур, які виграють від неї, не говорячи про дії товаровиробників.

Усвідомленість дій, у звязку з їх агрегованим характером, можна вважати опосередкованою в тому аспекті, що вони мають стратегічні наслідки, які не були усвідомлені на рівні мотивів індивідуальної поведінки. Класичним прикладом опосередкованої усвідомленості є принцип невидимої руки А.Сміта; але в даному випадку непередбачувані розвязки є позитивними, і свідоме втручання в рамках цієї моделі не потрібне. В той же час очевидно, що не існує апріорної гарантії, що всі непередбачувані наслідки поведінки індивідуальних агентів повинні бути позитивними.

З точки зору системного підходу, агрегований характер дій індивідуальних агентів методологічно повязаний з двома аспектами внутрішньосистемних взаємовідносин: множинністю складових системи і відносинами взаємного заперечення серед них. Дії індивідуального економічного агента методологічно еквівалентні поведінці складової системи, в той час як функціонування централізованого органу відповідає поведінці системи як цілого. Таке розрізнення, яке з певної (феноменологічної) точки зору може видатися тривіальним, дозволить дати важливі пояснення стосовно природи регулятивного процесу як особливого типу взаємодії між системою та її складовою. Всі відмінності, що існують між поведінкою системи в цілому і окремої складової, можна узагальнити через категорію організаційного рівня поведінки, що виражається, зокрема, в організаційному рівні її усвідомлення.

Три аспекти поведінки системи в цілому відносно своїх складових -підвищена цілісність, конфліктна обумовленість і примусовий характер -відповідають сутності регулювання, в тому числі регулювання міжгалузевих відносин. Регулювання виступає як додаток до безпосереднього інтересу економічного агента; воно спонукає його до дій, до яких б він не вдався, виходячи з наявних індивідуальних інтересів.

Можна вважати, що застосування регулюючих засобів означає додавання до безпосереднього індивідуального інтересу агента певного додаткового інтересу, що зумовлює модифікацію його поведінки (поведінка розуміється як функція від інтересу).

Методологічний підхід до розгляду регулювання, яке розуміється як застосування засобів для досягнення результату згідно з метою, можна вважати гносеологічним. Сутність підходу полягає в протиріччі між фактичним і бажаним, обєктивним і субєктивним. Там, де економічний агент відчуває цю різницю, він діє з метою її усунення. В цьому плані будь-яка економічна (і не тільки) поведінка містить регулюючі елементи. Пропонований нами підхід, який дозволяє трактувати регулювання у вужчому значенні, можна вважати онтологічним. Згідно з ним, обєктивною основою регулятивного процесу є невідповідність індивідуальної та системної визначеності предмета (процесу, індивіда). Регулювання повинно існувати настільки, наскільки існує ця різниця.

Якщо з точки зору загальносистемного добробуту, враховуючи однакову функціональну необхідність сільськогосподарських і несільськогосподарських галузей, слід визнати виправданість єдиної норми прибутку в народногосподарському, або, принаймні, в міжгалузевому комплексі, то це є системною характеристикою складових даного комплексу. Індивідуальні характеристики не включають врахування функціональних взаємозвязків і спрямовані передусім на задоволення власних інтересів. Прагнучи до задоволення власного (безпосереднього) інтересу, економічний агент у випадку міжгалузевих відносин (мається на увазі несільськогосподарський бізнес) діє собі на шкоду. Величину цієї шкоди визначає відхилення індивідуальної і системної визначеності, наявність якого зумовлює необхідність свідомого втручання (регулювання). Неминучість примусового характеру регулювання зумовлена невідповідністю оптимальної з загально-системної точки зору поведінки безпосереднім інтересам агентів. Слід зазначити, що поєднання у випадку державного регулювання безпосереднього й опосередкованого iнтересів може бути не-аддитивним, тобто мати непередбачувані мотиваційні наслідки.

Важливим методологічним аспектом, що відрізняє звичайну поведінку

економічних агентів від регулювання, є спрямованість від майбутнього у теперішнє. Йдеться про те, що регулювання, як правило, спрямовується на попередження певних негативних розвязків (або, що в даному випадку те саме, на досягнення позитивних результатів).

Важливим аспектом регулятивного процесу є його спрямованість на інтерналізацію зовнішніх ефектів (екстерналій). Так, у теорії суспільного добробуту екстерналіями можуть виступати, зокрема, викиди промисловим підприємством екологічно небезпечних речовин, що забруднюють середовище. Але витрати, повязані з викидами, несуть люди, що живуть в даній місцевості, а не саме підприємство. За теорією А. Пігу, невідповідність індивідуальних і соціальних витрат, що лежить в основі екстерналії, зумовлює необхідність державного регулювання. Р. Коуз заперечував доцільність державного регулювання, вважаючи, що за умов нульових трансакційних витрат і чітко визначених прав власності всі сторони, що мають відношення до відповідних трансакцій, домовляться між собою таким чином, що суспільний добробут буде максимізовано.

Слід підкреслити, що розвиток міжгалузевих відносин в АПК здійснюється за напрямками, закладених в розробках обох дослідників. Державне регулювання сільськогосподарського виробництва обєктивно необхідне, оскільки без нього наявність екстерналій призведе до руйнівних розходжень між індивідуальними і соціальними витратами. Водночас ринок може автономно вирішити проблему нееквівалентності за рахунок поглиблення вертикальних відносин між товаровиробниками і несільськогосподарськими субєктами. Очевидно, що державне регулюванню виглядає як вимушений захід, оскільки воно спрямоване більше на попередження негативних наслідків, ніж на закладання умов для довгострокового прогресу.

У системі нееквівалентних міжгалузевих відносин екстерналією є втрати товаровиробників внаслідок диспаритету цін. Отже, виправленням цієї ситуації, як і у випадку будь-якої екстерналії, є її інтерналізація, тобто формування такого економічного механізму, який би перетворював зовнішні витрати (тобто не існуючі для підприємства) у внутрішні. Тобто у точному значенні слова інтерналізація втрат від нееквівалентності означає міжгалузевий перерозподіл коштів, оскільки для несільськогосподарських галузей, які отримують зиск від нееквівалентності, відповідні витрати є зовнішніми. Інтерналізація витрат означає зменшення їх доходів на певну частину і передачу останньої товаровиробникам, тому що останні повинні інтерналізувати зиск від пропорцій обміну, що склалися.

Узагальнення характеристик економічної поведінки індивідуальних економічних агентів і держави в процесі формування міжгалузевих відносин представлено в табл. 1.1.

У таблиці 1.1. вертикальна координація займає проміжне місце між звичайними діями (тобто господарською діяльністю товаровиробників) і державним регулюванням, оскільки вона одночасно є ініціативним і регулятивним (з точки зору забезпечення еквівалентних міжгалузевих відносин) процесом. Проміжна позиція вертикальної координації між спрямованістю від майбутнього у теперішнє і від теперішнього до майбутнього полягає в зміні економічних критеріїв розрізнення цих часових горизонтів.

Таблиця 1.1

Концептуальні ознаки економічної поведінки в процесі формування міжгалузевих відносин

Якщо для звичайних дій товаровиробників теперішнє характеризується їх зусиллями щодо організації виробництва продукції, то майбутнє повязане з взаємовідносинами з ринковими агентами, в процесі яких реалізується економічний результат виробництва.

Втрати від нееквівалентності являють собою суму, на яку середні соціальні витрати відрізняються від індивідуальних витрат товаровиробників. Уведення категорій середніх і індивідуальних витрат дозволяє продемонструвати проблему нееквівалентності з погляду співвідношення середніх і граничних величин. Слід зазначити, що існування середніх витрат по міжгалузевому комплексу, незважаючи на всю умовність усередненості в даному випадку, має обєктивні підстави настільки, наскільки цей комплекс виступає як цілісність. Саме як цілісність він взаємодіє з іншими галузями економіки, і ті суми, що витрачаються всередині нього, можуть мати два системні виміри - валовий і середній. Індивідуальні витрати - це не системний, а індивідуальний вимір. Отже, при порівнянні середніх і індивідуальних витрат можна скласти уявлення про розміри втрат від нееквівалентності.

За умов статичної інституційної структури обміну є всі підстави очікувати збільшення розмірів втрат від нееквівалентності у міру зростання обсягів трансакцій (обсягів продукції). З теорії граничного аналізу відомо, що збільшення граничної величини передбачає і зростання середньої величини, але з меншою інтенсивністю. Звідси випливає висновок, що збільшення обсягів виробництва при даній інституційній структурі призводить до збільшення середніх витрат у міжгалузевому комплексі (витрати зростають швидше, ніж економічні результати). Цей висновок є логічним, якщо врахувати зростаючу граничну корисність кожної наступної гривні, що втрачається товаровиробниками внаслідок нееквівалентності.

Якщо взяти до уваги, що агропромисловий комплекс у процесі взаємодії з іншими комплексами виступає як єдине ціле, то середні по комплексу витрати набувають змісту узагальнюючої характеристики. При цьому їх обрахування як таке непотрібно: вони слугують орієнтиром для визначення обсягів виробничої діяльності в комплексі на основі порівняння витрат з ресурсними можливостями економіки. Ресурсні можливості при цьому розуміються широко: до їх складу входить насамперед попит, що зумовлює доцільність виробничої діяльності. Низький рівень попиту свідчить про низький рівень ресурсних можливостей економіки. Ці теоретичні положення графічно представлені на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Ілюстрація втрат від нееквівалентності обміну

Узагальнюючи сутність розвитку регулятивного процесу як особливого

типу взаємодії системи з своїми складовими, можна виділити кілька його логічних етапів. Першим з них, безумовно, має бути такий стан зазначеної взаємодії, коли протиріччя між частиною і цілим ще не реалізувалось належною мірою. Прикладом такого "прихованого" протиріччя може бути функціонування ринкового механізму в умовах досконалої конкуренції. В цих умовах максимально реалізується принцип "невидимої руки", коли безпосередні мотиви поведінки індивідів збігаються з забезпеченням загальносистемного добробуту. Можна вважати, що якби ринки сільськогосподарської і несільськогосподарської продукції, які задіються в міжгалузевому обміні, характеризувались ідентичною структурою (в аспекті концентрації ринкової влади), то, вірогідно, проблема нееквівалентності не виникла б.

Особливістю другого етапу, якого можна вважати логічним запереченням першого, є загострення протиріччя між функціонуванням цілого і частини. Очевидно, що для міжгалузевих відносин це виражається в загостренні нееквівалентності обміну. Внаслідок незбалансованості процесу взаємодії складових частин, загальний добробут системи зменшується.

Третій етап, що являє собою заперечення заперечення, передбачає застосування регулятивних механізмів з метою такої модифікації інтересів індивідуальних агентів, щоб їх поведінка узгоджувалась із загальноси-стемними цілями. Цей етап міг би бути остаточним, але будь-які регулятивні механізми, які зовнішнім чином накладаються на правила поведінки індивідуальних агентів, викликають їх природний опір.

Враховуючи методологічну незавершеність "зовнішнього" регулювання, яке у випадку міжгалузевих відносин набуває форми державного, необхідним є додатковий етап заперечення, що полягає у формуванні протидії регулюючим механізмам. Ця протидія може набувати різноманітних форм, і зумовлена недостатньою інтерналізацією загальносистемних цілей в рамках свідомості індивідуального агента. Так, до її проявів можна віднести: негативні мотиваційні наслідки програм підтримки доходів товаровиробників (необгрунтоване розширення виробництва); відсутність політичного консенсусу щодо доцільності ізоляції сільського господарства від сфери вільних ринкових відносин (в окремих розвинутих країнах це зумовлює орієнтацію аграрної політики на обмеження регулюючих програм); можливий опір несільськогосподарських субєктів, якщо регулювання здійснюватиметься в напрямі міжгалузевого перерозподілу коштів. Можливі акти протидії зумовлюють необхідність наступного логічного етапу (додаткового заперечення заперечення), в рамках якого вказані конфліктні ситуації розвязуються.

Загальним виразом розвязання конфліктних ситуацій є інтерналізація регулювання, тобто перетворення зовнішніх інтересів, що зумовлюються накладанням певних правил гри на функціонування індивідуальних агентів, у внутрішні. В системі міжгалузевих відносин це можливо через поглиблення вертикальних відносин, у процесі якого цілі та інтереси окремих складових міжгалузевого комплексу узгоджуються безпосередньо, без опосередковуючої участі держави. Така послідовність етапів є логічною; конкретний історичний розвиток будь-якої системи може лише приблизно відтворювати її (це випливає з діалектики логічного і історичного). Якщо остаточним етапом з логічної точки зору є інтерналізація регулювання (пятий етап), то залежно від природи конкретного регулятивного процесу та зовнішніх обставин фактичним кінцевим етапом може бути четвертий, третій, або навіть другий.

К.Вельяновський, зокрема, стверджує, що внутрішня (за нашою термінологією) інтерналізація регулювання шляхом вирішення спірних питань у переговорному процесі може бути унеможливлена через високі трансакцию витрати переговорів, особливо в умовах наявності значної кількості сторін та їх "стратегічної поведінки" [116]. В такому випадку ефективна інтерналізація досягається лише через державне регулювання, на що звертають увагу Грюншпехт і Лейв [64]. Водночас завдання забезпечення максимального загальносистемного добробуту вимагає, щоб фактичний остаточний етап збігався з логічним.

В економічній науці напрацьовано чимало підходів до економічного регулювання; до тих, що мають методологічне значення для регулювання міжгалузевих відносин, можна віднести теорію суспільного інтересу і теорію приватного інтересу.

Теорія суспільного інтересу пояснює необхідність регулювання виходячи з міркувань загальносистемного добробуту; логіка в даному випадку видається безперечною. Водночас для її реалізації існують обмежені можливості, що зумовлено складністю визначення конкретних характеристик суспільного інтересу через надзвичайну складність суспільної системи.

Згідно з теорією суспільного інтересу (яку розробляли, зокрема, Ерроу, Шубік, Бейтор та ін.), державне регулювання доцільно застосовувати у випадках недосконалої конкуренції, незбалансованого функціонування ринкового механізму, небажаних ринкових результатів і відсутності ринків на певні товари. З наведених випадків перші три мають очевидне відношення до проблеми міжгалузевих відносин. Так, недосконала конкуренція на ринках виробничих ресурсів для товаровиробників у поєднанні з конкурентною структурою ринків сільськогосподарської продукції дійсно спричиняє поглиблення не-еквівалентності міжгалузевого обміну.

Під незбалансованим функціонуванням ринкового механізму мається на увазі надлишкова конкуренція, усталене використання надлишкових виробничих потужностей, внаслідок чого ціни встановлюються на рівні, нижчому від виробничих витрат. Ці обставини також характерні для сільського господарства в тих умовах, в яких воно нині функціонує.

До небажаних ринкових результатів слід віднести ситуацію можливого підвищення суспільного добробуту внаслідок перерозподілу за допомогою державних винагород, призначених ринковим механізмом економічним агентам.

Обєктивною основою для позитивного впливу цього перерозподілу є нееквівалентність граничної корисності доходів, отримуваних різними субєктами. Економічною наукою визнано, що обгрунтовані між-особистісні порівняння корисності неможливі (одним з перших звернув на це увагу Л.Роббінс), однак у випадку нееквівалентних міжгалузевих відносин такі критерії, на нашу думку, Існують: можна вважати, що гранична корисність доходів по міжгалузевому комплексу зворотно пропорційна рівню прибутковості відповідного галузевого виробництва.

Небажаність деяких результатів функціонування ринкового механізму зумовлена також тим, що останні не враховують необхідність дотримання певних позаекономічних цінностей, повязаних із справедливістю розподілу економічного результату, соціальним захистом тощо. Нееквівалентні міжгалузеві відносини можна охарактеризувати як несправедливі (у звязку з невідповідністю винагороди системою корисності для системи), та такі, що не сприяють соціальному захисту товаровиробників. Отже, міжгалузеве регулювання на основі суспільного інтересу являє собою випадок органічного поєднання економічних і позаекономічних принципів, на потенційну конфліктність яких вказував американський економіст А. Окун.

Слід зазначити, що теорія суспільного інтересу викликала чимало критичних коментарів, які мають методологічне значення для визначення сутності регулювання міжгалузевого обміну. Один з критичних підходів вказує на те, що теорія не враховує здатності ринку до самостійного розвязання окремих проблем (виходу із стану "фіаско ринку"). Так, Далман наголошує, що неефективний розподіл ресурсів у ході ринкового процесу можна вважати ефективним, якщо врахувати позитивні трансакційні витрати.

Монопольне становище може бути результатом підвищеної ефективної виробничої діяльності підприємства, а також результатом конкуренції за ринок (а не конкуренції на ринку), на що звертали увагу Г. Демзец, Баумоль, Панзар, Відліг. Стосовно міжгалузевих відносин це означає, що державне регулювання овинно здійснюватись лише тоді, коли вичерпані можливості автоматичного виправлення диспропорцій обміну, яке здійснюється шляхом поглиблення вертикальних відносин.

Теорія суспільного інтересу також зазнає критики за ігнорування можливої неефективності державного регулювання, повязаної з наявністю бюрократизму і недосконалої інформованості про стан обєкта регулювання. За термінологією Г.Демзеца, для даної теорії характерний "нірванний підхід", тобто припущення відсутності трансакційних і інформаційних витрат діяльності державних органів.

З наявності концептуальних і моніторингових витрат діяльності державного органу стосовно регулювання міжгалузевих відносин випливають два висновки: обгрунтованою з економічної точки зору є політика міжгалузевого розподілу коштів, яка передбачає перенесення основного тягаря (в тому числі фінансового) регулюючої діяльності з держави на субєктів міжгалузевих відносин (представників несільськогосподарського бізнесу). По-друге, враховуючи позитивні витрати з державного регулювання, можливість хоча б часткового автоматичного вирішення проблеми нееквівалентного обміну через ринковий механізм у звязку з обмеженістю ресурсів перетворюється в необхідність.

Водночас окремі критичні концепції щодо теорії суспільного інтересу не відповідають сутності регулювання міжгалузевих відносин. Так, однією з підстав для критики теорії є неможливість підвищення загального добробуту за допомогою будь-якого часткового заходу, якщо останній не спроможний подолати неефективний розподіл ресурсів в інших секторах економіки, на чому наголошує И. Нг. У контексті міжгалузевих відносин з цим не можна погодиіись: забезпечення еквівалентних відносин с частковою метою, але її реалізація, створюючи можливість для розширеного відтворення ськогосподарського виробництва, збільшення його обсягів і підвищення ходів товаровиробників, не може не сприяти підвищенню загальносистемного добробуту.

Проблема державного регулювання сільськогосподарського виробництва є подвійною. По-перше, необхідно подолати невизначеність щодо дійсного змісту суспільного інтересу і розробити заходи, які б максимально сприяли підвищенню суспільного добробуту; по-друге, необхідно організувати чітке виконання запланованих заходів, що є непростим завданням з огляду на позитивні трансакційні витрати ресурсної координації ієрархічного типу.

Іншим напрямом теоретичного трактування економічного регулятивного процесу є теорія приватного інтересу, яка, на наш погляд, виходить із більш реалістичних припущень щодо формування політичних рішень. Ті підходи, які можна віднести до цієї теорії, розглядають в якості основних носіїв політичного процесу заінтересовані групи, якими можуть бути, зокрема, галузі, що звичайно слугують основним обєктом регулювання. Так, теорія "схоплення" (capture theory of regulation) стверджує, що для будь-якої галузі створюється регулятивний орган тоді, коли виявляється факт використання надмірної економічної влади. Проте згодом відносини між галуззю і регулятивним органом гармонізуються, внаслідок чого останній починає представляти її інтереси.

Один з основоположників теорії економічного регулювання Дж. Стіглер відстоював методологічну позицію щодо того, що політичний процес доцільно розглядати як ринок, де є попит (з боку зацікавлених груп - керівників галузевих виробництв, працівників, споживачів) і пропозиція (з боку органів представницької демократії, яким необхідна підтримка електорату). Згідно з теорією Стіглера, економічне регулювання спрямоване не на усунення або попередження фіаско ринку., а на створення схем передам; доходів галузям з сильним політичним представництвом в обмін на політичну підтримку.

Можна розрізняти три типи ефективності процесу регулювання міжгалузевих відносин: економічний, що визначається співвідношенням збільшення добробуту товаровиробників і обсягом коштів, витрачених на забезпечення цього збільшення: соціальний, повязаний з формуванням прийнятних умов життя для товаровиробників; політичний, що залежить від організаційних зусиль, спрямованих на формування необхідного суспільного ставлення до сільського господарства, та організаційно-економічних заходів,, що здійснюються завдяки цим зусиллям. Політична ефективність порівняно з економічною і соціальною має технічне, тобто нецільове значення; вона відображає можливість досягнення соціально-економічних цілей. Важливим в даному випадку є факт її виокремлення як обєктивного детермінанта ефективності регулюючих заходів.

Слід зазначити, що формування позитивного політичного ставлення до аграрного сектора не треба розуміти як основу для надання підвищених пільг порівняно з іншими галузями; стратегічним завданням аграрної політики має бути вирівнювання економічних умов господарювання, що може здійснюватись як за рахунок цільових державних програм, так і шляхом міжгалузевого перерозподілу коштів, який у свою чергу може здійснюватись як через розрахункове посередництво держави, так і ініціативним шляхом через поглиблення вертикальних відносин. На нашу думку, проблему вирівнювання умов слід розглядати не лише в економічному аспекті, а також у соціальному і політичному, які, безумовно, тісно взаємоповязані. Так, забезпечення рівних економічних умов навряд чи можливе, якщо представництво аграрного сектора У сфері політичних відносин також не буде "рівним" відносно інших технологічно повязаних секторів.

Враховуючи потенційну суперечливість інтересів різних груп ринкових агентів, доцільно допустити, що максимальна ефекти анісі ь політичної діяльності досягається шляхом принесення в жертву інтересів однієї групи доти, доки відповідна втрата політичної підтримки не перевищить отриманої підтримки з боку групи з протилежними інтересами. Таким чином, неминучим наслідком будь-якого політичного процесу є задоволення інтересів однієї групи за рахунок пожертвування інтересами іншої, що за економічним терміном означає "крос-субсидизація".

Теоретичні основи крос-субсидизації як оптимальної форми процесу регулювання були розроблені Пельцманом, який сформулював проблему ефективності регулювання: необхідно встановити такий рівень цін на продукцію регульованого виробництва, щоб приріст політичної підтримки як раз дорівнював втраті цієї підтримки від тих, хто постраждав внаслідок встановлення таких цін.

Теорія Пельцмана, на нашу думку, грунтується на особливих методологічних засадах порівняно із стандартними теоріями приватного інтересу, які проявляються в орієнтації не стільки на одну галузь як обєкт регулювання, скільки на процес міжгалузевої взаємодії. До того ж, регулювання застосовується ь разі незбалансованості цього процесу, яка має економічний і політичний вирази. Економічний прояв незбалансованості полягає, очевидно, у нееквівалентності міжгалузевого обміну, внаслідок чого представники однієї з галузей готові прикласти зусилля, щоб змінити ситуацію.

Слід зазначити, що підхід Пельцмана корелює з пропонованою нами концепцією соціогенетичної неоднорідності галузей як основи міжгалузевого регулювання: наявність цієї неоднорідності зумовлює виникнення можливості заробітку рент для політичних підприємців за рахунок здійснення заходів, спрямованих на подолання нееквівалентності обміну.

Теоретична можливість виправлення ситуації зумовлена тим, що виграш цієї галузі в рамках граничної корисності буде вилгтм, ніж втрати іншої галузі. Якщо на заваді регулюючому процесу не стоїть суттєвий дисбаланс економічної і політичної влади, то здійснення міжгалузевого перерозподілу коштів обгрунтоване з точки зору максимізації суспільного добробуту, оскільки воно дійсно збільшить суму граничних корисностей, що будуть отримані в економіці (цьому висновку не суперечить теза Л. Роббінса про неможливість міжособистісного порівняння корисності, оскільки тут йдеться не про порівняння, а сумування). З другого боку, якщо дисбаланс влади існує, то його подолання, як випливає з вищезазначеного, відповідало б інтересам суспільства.

Завершуючи розгляд загальних засад регулювання міжгалузевих відносин, доцільно додатково висвітлити сутність особливого типу регулювання, який відповідає пятому логічному етапу цього процесу -інтерналізованого регулювання. Інтерналізація означає такий стан речей, коли правила, що складають зміст процесу регулювання, являють собою не обмеження, а продовження (додаткову можливість реалізації) інтересів обєкта регулювання. Очевидно, що така ситуація можлива лише тоді, коли субєкт і обєкт регулювання збігаються, тобто система за допомогою регулювання створює сама собі можливості додаткового розвитку.

У вихідному значенні, яке, зокрема, застосовується в психології, саморегулювання означає дії індивіда відповідно до власної волі і бажань, а не як відповідь на зовнішній стимул. В юридичному контексті саморегулювання передбачає добровільне прийняття певних колективних обмежень заради досягнення результатів, які б були недосяжними лише через індивідуальну поведінку [36]. Доречно зауважити, що таке розуміння саморегулювання відповідає пропонованій нами концепції регулювання як реалізації протиріччя між цілим і частиною, причому в нашій концепції поєднуються психологічний (найбільш загальний) та юридичний аспекти.

Дана відповідність проявляється в акцентуванні відсутності зовнішніх стимулів як основи поведінки, адже відсутність зовнішніх обмежень є ознакою цілого (відносно певного організаційного рівня; в абсолютному плані обєкт, що являє собою цілісність, може бути чимось обмежений, але в даному випадку він виступатиме як частина крупнішої системи). До того ж, колективний характер поведінки (в юридичному визначенні саморегулювання) свідчить про застосування інтегрального моменту системи для цілі реалізації інтересів частин.

Слід зазначити, що процес саморегулювання як встановлення певною заінтересованою групою правил власної поведінки теоретично може привести до зловживань владою та ігнорування інтересів інших груп, на що звертали увагу чимало дослідників [40]. На нашу думку, така ситуація може характеризувати взаємовідносини ринкових субєктів, що у вихідній стадії є приблизно рівними.

Звідси випливає, що процес саморегулювання в контексті міжгалузевих відносин може набувати двох форм: по-перше, діяльність саморегулівних організацій товаровиробників, які в ході переговорного процесу більш ефективно, чим це могли б індивідуальні товаровиробники, відстоюють власні інтереси. Зокрема, політичні партії також є (можуть всажатися) саморегулівними організаціями; отже, підвищення політичної активності товаровиробників потенційно є ефективним засобом врегулювання дис-пропоцій міжгалузевого обміну. По-друге, якщо вважати діяльність держави щодо підтримки аграрного сектора регулюванням, то поглиблення вертикальної координація очевидно набуде ознак саморегулювання.

Таким чином, регулювання трактується нами як форма розвязання протиріччя між цілим і частиною, в процесі якого здійснюється коригування індивідуальної визначеності частини до ступеня узгодженості з її системною визначеністю. До характерних ознак регулювання слід віднести: переважання впливу цілого на частину над впливом частини на ціле; спрямованість дій від майбутнього до теперішнього; інтерналізація зовнішніх ефектіь (екстерналій); можливість певного ступеня примусовості. До логічних етапів розвитку регулятивного процесу відносяться: 1) вихідна відсутність протиріччя між частиною і цілим; 2) загострення такого протиріччя; 3) власне регулювання; 4) протидія регулюючим механізмам; 5) інтерналізація регулювання.

Сучасний стан регулятивного процесу в сфері міжгалузевих відносин характеризується переважанням другого етапу, в той час як максимальна ефективність розвитку будь-якої системи досягається на пятому етапі.

Еволюція теоретичного трактування економічного регулювання свідчить про те, що важливе місце в цьому процесі належить його політичним засадам; зміцнення і активізація політичної діяльності товаровиробників є одним з необхідних засобів оптимізації пропорцій міжгалузевого обміну, оскільки фактично процеси регулювання, в тому числі міжгалузевих відносин, здійснюються у компромісному порядку в ході політичної боротьби заінтересованих груп. Отже, ефективне регулювання міжгалузевих відносин можливе лише на засадах всебічно обгрунтованої аграрної політики з двох причин: у звязку з необхідністю адекватного визначення суспільного інтересу як критерію регулюючих заходів та необхідністю забезпечення належного політичного представництва сільськогосподарських товаровиробників як гарантії захисту їх інтересів.

1.2 Методичні засади дослідження економічних відносин в АПK

На різних етапах розвитку ринкових відносин співвідношення ролей держави і ринку закономірно змінюється. Досягнення найвищих рівнів ефективності сільського господарства залежить від оптимальності впливу держави стосовно конкретних сфер і напрямів регулювання, а також "глибини" втручання в ринковий механізм..

Аграрна політика держави як складова економічної політики, спрямована на удосконалення економічних відносин шляхом регулювання функціонування сільського господарства, відіграє дедалі зростаючу роль в розвитку останнього.

Досвід ринкових відносин у розвинутих країнах переконує, що закономірністю розвитку ринкової економіки в аграрній сфері є посилення свідомого цілеспрямованого впливу держави на функціонування ринкового механізму при одночасному підвищенні важливості цього впливу. Про велике значення державного впливу свідчать дані, що субсидії в тій чи іншій формі становлять майже половину вартості сільськогосподарської продукції в Європі і понад 35% - у США. Проте посилення відносної ролі аграрної політики порівняно з ринковим механізмом не слід розглядати як однобічний процес, а швидше як єдність обєктивної трансформації їх функцій у розвитку аграрної економіки.

Розглядаючи розвиток аграрного сектора як результат діалектичної взаємодії двох вказаних детермінантів, слід звернути уваги на одну методологічну особливість аналізу причин сучасної аграрної кризи. Так, серед таких причин вказуються недооцінка важливості своєчасного відпрацювання офіційної аграрної політики держави, нечіткість державної політики стосовно побудови нового суспільного устрою на селі, недосконалість організації державного управління реформуванням аграрних відносин [19].

Узагальнюючи причини такого порядку, можна стверджувати, що одним з факторів кризи є відсутність або неналежна відпрацьованість впливу держави на ринковий механізм. Безпосередньо цей фактор дійсно набуває форми неспроможності окремих посадових осіб здійснити оптимальний, науково обгрунтований вплив на соціально-економічні процеси на селі.

Водночас ситуацію, що склалася з аграрною кризою, можна інтерпретувати і зворотним чином: причиною кризи є недосконала адаптованість сільського господарства до функціонування в ринкових умовах. Про це свідчить багато фактів як в нашій країні, так і в економіці розвинутих країн.

У розвинутих країнах недостатня адаптованість сільського господарства до ринкових умов проявляється в необхідності постійної підтримки цін і доходів товаровиробників, яка, до того ж, дедалі закономірно стає більш обтяжливою для бюджету і такою, що формує неправильну мотивацію товаровиробників стосовно реального попиту на їх продукцію. Отже, загострення кризових явищ у сільському господарстві можна пояснити відсутністю чіткої аграрної політики, але враховуючи подвійну детермінацію ефективності його розвитку, таке пояснення слід доповнити неоптимальністю ринкових відносин стосовно сільського господарства, або недостатньою адаптованістю останнього до ринкових відносин.

Завдання відпрацювання аграрної політики полягає в тому, щоб знайти ту межу функціонування ринкового механізму, за яку недоцільно перетинати. Умовна ілюстрація цієї межі наведена на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Взаємодія ринку і держави як чинники ефективності економічних відносин в АПК

Графік 1.2 демонструє, що перебільшення ролі будь-якого з детермінантів приводить до неефективних розвязків, суть яких полягає у втраті мотивації товаровиробників до здійснення підприємницької діяльності в сільському господарстві.

В рамках пропонованого нами методологічного підходу стосовно "двофакторного" розгляду ефективності функціонування аграрного сектора надмірна централізація господарської діяльності і недостатній захист її субєктів внаслідок поглиблення нееквівалентності міжгалузевого обміну фактично є однорівневими результатами, незважаючи на фундаментальну економічну різницю між ними.

Слід підкреслити, що негативні наслідки неоптимального співвідношення аграрної політики і підприємницької ініціативи проявляються і відчуваються людьми передусім на мікроекономічному рівні.

Двофакторний підхід до аналізу ефективності розвитку сільського господарства пояснює кризові явища в ньому неоптимальністю співвідношення зазначених факторів, а необхідність залучення держави як невідємного фактора цього процесу зумовлюється певним ступенем взаємної невідповідності особливостей сільського господарства і ринкової моделі міжсубєктних економічних відносин.

Недостатній розвиток та недостатній рівень ефективності аграрного виробництва, низький рівень соціального захисту селян спричинені не тим, що останні не хочуть або не вміють організувати виробництво, а тим, що результати їх праці оцінюються неадекватно їх реальній суспільній цінності.

Враховуючи, що сільське господарство займає технологічну проміжну роль в міжгалузевому комплексі, ця неадекватна оцінка набуває форми нееквівалентності міжгалузевого обміну. Причиною незбалансованості міжгалузевого обміну, як встановлено вище, є галузева специфіка сільського господарства.

Тут важливо підкреслити два методологічні аспекти аграрної політики. По-перше, вона зумовлена галузевою специфікою сільського господарства; по-друге, оскільки ця несприятлива для нього в умовах ринкових відносин специфіка проявляється в процесі міжгалузевої взаємодії, то обгрунтовано говорити про пріоритетну міжгалузеву спрямованість аграрної політики, тобто сутністю останньої є регулювання міжгалузевих відносин.

Якщо перший аспект так чи інакше стосується будь-якого різновиду економічної політики держави, то другий вже специфічний для сільського господарства, оскільки головні проблеми розвитку інших галузей, особливо капітале- і наукомістких, можуть полягати передусім у внутрішній сфері організації виробничого процесу, а не в упорядкуванні їх відносин з іншими галузями.

Таким чином, визначальною предметною сферою аграрної політики є регулювання міжгалузевих відносин, збалансування процесу взаємодії сільського господарства з іншими галузями.

Регулювання міжгалузевих відносин є складним поняттям, яке в різних аспектах охоплює як державне регулювання, так і природне поглиблення вертикальних відносин в міжгалузевому комплексі, здійснюване через розвиток саморегулівних організацій товаровиробників. У тому розумінні, в якому їх можна віднести до ре ...........