магістерська робота

Національне та міжнародне право

Зміст

• ВСТУП 3
• ПОНЯТТЯ ТА ПРЕДМЕТ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА. ЙОГО НОРМИ ТА СУБЄКТИ 8
• МІЖНАРОДНЕ І НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ 39
• ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВА ЛЮДИНИ ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО 50
• МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ 56
• КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ТА ЙОГО ВІДПОВІДНІСТЬ МІЖНАРОДНИМ НОРМАМ 77
• ВИСНОВКИ 82
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 84
• Всеобщий отказ от насилия требует убежденности всего общества. Это вопросы не правительственного, а государственного уровня; это вопросы не только официальных органов, а общества в целом, включая гражданское население, военнослужащих и религиозные органы. Мобилизация, которая крайне необходима для обеспечения перехода от культуры войны к культуре мира, требует участия каждого человека. Для изменений в мире необходимо участие всех.
• Фредерико Майор,
• генеральный директор ЮНЕСКО

ВСТУП

Україна вже декілька років тому розпочала процес адаптації національного законодавства до права Європейського Союзу, визначений в ст. 51 Угоди про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами та Україною. Як було вказано у Посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради України “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”, “стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку на найближчі десять років має стати створення реальних передумов вирішення основного геополітичного завдання нашої держави - вступу України до Європейського Союзу”.

Безпрецедентне розширення Європейського Союзу є досить серйозним викликом сьогодення як для самого Союзу так і для України, яка матиме за кілька років спільний кордон з ЄС. Це ставить нові і більш складні завдання перед Україною, але в той же час надає унікальні можливості для прискорення процесів правової та економічної реформи.

Адаптація законодавства України - це перший етап тривалого процесу наближення національної системи права, включаючи також правову культуру, доктрину та судову і адміністративну практику, до системи права Європейського Союзу відповідно до критеріїв, що висуваються Європейським Союзом щодо держав, які мають намір приєднатися до нього.

Як показує досвід країн Центральної Європи такий процес є доволі складним та тривалим. Одного проголошення наміру приєднатися до Європейського Союзу - недостатньо. Одними політичними деклараціями неможливо досягти відповідності тим критеріям, що ставляться Європейським Союзом щодо країн-кандидатів. На засіданні Європейської Ради в Копенгагені у червні 1993 року було проголошено критерії приєднання для країн кандидатів у члени ЄС, які включають в себе:

· стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичні критерії);

· наявність дієвої ринкової економіки і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах ЄС (економічні критерії);

· здатність узяти на себе зобовязання, що випливають із членства в ЄС, в тому числі суворе дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу, включаючи повне прийняття acquis communautaire (інші критерії).

На Мадридській Європейській Раді у 1995 році було також визначено, що держави-кандидати також повинні створити умови для своєї інтеграції шляхом пристосування своїх адміністративних структур, у такий спосіб, щоб acquis Європейського Співтовариства, яке було впроваджене у національне право ефективно виконувалось за допомогою належних адміністративних і судових органів.

Відповідно однією з найважливіших умов вступу і засобом виконання копенгагенських критеріїв для України є адаптація до acquis communautaire (або спільного надбання), що є системою спільних прав та зобовязань, які мають обовязкову силу по відношенню до всіх Держав-членів в рамках Європейського Союзу. Ця система постійно розвивається та включає:

1. зміст, принципи, політичні цілі установчих договорів;

2. законодавство, схвалене на виконання Договорів (регламенти, директиви, рішення);

3. практику Європейського Суду справедливості, включаючи загальні принципи права ЄС;

4. декларації та резолюції, прийняті Союзом;

5. заходи, прийняті в рамках Спільної політики в сфері зовнішніх зносин та безпеки;

6. заходи, прийняті в рамках Спільної політики в сфері правосуддя та внутрішніх справ;

7. міжнародні угоди, укладені Співтовариством та угоди, укладені Державами-членами між собою у сферах діяльності Союзу.

Таким чином acquis складається не тільки із законодавства Співтовариства або права Співтовариства у вузькому розумінні, але й включає в себе всі акти, схвалені в рамках другої та третьої опор Європейського Союзу, а також в першу чергу спільні цілі, визначені в Договорах.

Відповідно Україна, як і інші держави, що прагнуть бути прийнятими до Європейського Союзу, мають прийняти acquis у повному обсязі. Більше того, такі країни мають прийняти навіть такі заходи, що ще не стали частиною acquis, про що відмітила Європейська Комісія у Білій книзі “Підготовка асоційованих країн Центральної та Східної Європи до інтеграції у внутрішній ринок Союзу” 1995 р.

Тому адаптація права України до acquis communautaire Європейського Союзу - це послідовний процес наближення правової системи, включаючи законодавство, правову культуру, доктрину та судову і адміністративну практику, до acquis communautaire Європейського Союзу, відповідно до критеріїв, що висуваються Європейським Союзом щодо держав, які мають намір приєднатися до нього. Цей процес має охоплювати всі стадії нормотворення та нормозастосування і бути обовязковим для всіх органів державної влади в межах їх відповідної компетенції, та органів місцевого самоврядування. Більше того, ефективність такого процесу має також ґрунтуватися на тлумаченні, наскільки це можливо, існуючого права України в світлі acquis communautaire Європейського Союзу.

Адаптація - складний та тривалий процес. Тому він має перестати бути лише прерогативою виконавчої влади. Хочу окремо підкреслити, що процес адаптації є загальнонаціональною справою. Як вже зазначив Президент України у dbot drfpfyjve Посланні, посилаючись на досвід держав, які здійснювали глибокі перетворення, “реальний успіх трансформаційних процесів можливий лише тоді, коли реформи та їхні результати відповідають інтересам і сподіванням широких верств населення, а тому отримують достатню суспільну підтримку”. Така підтримка можлива лише за умови залучення до процесу адаптації громадськості в цілому, що забезпечить легітимність та ефективність цього процесу.

Оскільки адаптація законодавства є пріоритетною сферою загальнодержавної політики Верховна Рада України за ініціативи Президента України 21 листопада 2002 р. схвалила Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Ця Концепція буде покладена в основу Загальнодержавної програми адаптації, яка має стати основою цього процесу та запровадити ефективний механізм реалізації державної політики, спрямованої на інтеграцію України до Європейського Союзу. Розробка такої програми має бути завершена до 30 квітня 2003 року.

Дорученням Прем`єр-міністра України В. Януковича від 14.12.2002 за № 16800/3 відповідальним за розробку Загальнодержавної програми визначено Міністерство юстиції України. Наказом Міністра юстиції України О. Лавриновича від 03.01.2003 за № 1/7 загальна координація процесу розробки Загальнодержавної програми покладена на Департамент міжнародного права Мінюсту, функції секретаріату доручено виконувати Центру порівняльного права при Міністерстві юстиції України.

Вже зараз здійснюється безпрецедентна за своїми масштабами робота по опису законодавства України в пріоритетних сферах адаптації та проведення порівняльно-правового аналізу із відповідним acquis Європейського Союзу. Одночасно UEPLAC проводить подібний опис права ЄС у цих пріоритетних сферах, що саме становитиме одну з основ Загальнодержавної програми адаптації законодавства України.

Водночас до розробки цієї програми передбачається залучення інших центральних органів виконавчої влади, науково-дослідницьких установ, провідних фахівців у сфері європейського права, а також експертів Українсько-європейського консультативного центру з питань законодавства (UEPLAC).

Ми також маємо бажання прийняти участь в цій кропіткій справі. У даній науковій роботі була зроблена спроба розкрити найбільш важливі, на нашу думку, проблеми співвідношення національного та міжнародного права; висловити свою точку зору з найгостріших проблем у цьому питанні. Такий підхід, на нашу думку, може допомогти усвідомити, що міжнародне право - це своєрідний живий індивід, що воно розвивається відповідно до нових потреб соціальної практики і буде спонукати до власних пошуків оптимальних шляхів вирішення наявних проблем у взаємовідносинах між різними субєктами міжнародного спілкування.

У роботі була зроблена спроба систематизувати сучасні нормативні матеріали і сучасну практику України, узагальнити досвід і доробок інших спеціалістів, дати теоретичне осмислення найважливіших проблем у становленні такої науки, як міжнародне право.

ПОНЯТТЯ ТА ПРЕДМЕТ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА. ЙОГО НОРМИ ТА СУБЄКТИ

Суперечки про термін "міжнародне право" ведуться давно і небезпідставно, оскільки слововживання "міжнародне право" має передбачати право між народами. Але це право давно не є правом між народами, а є правом між державами, хоча історично -- це право між народами, оскільки саме під такою назвою -- jus gentium -- воно зароджувалось у Стародавньому Римі. Літературу з міжнародного права довго видавали латинською, ця назва збереглась німецькою, французькою, англійською, українською, російською та всіма іншими мовами. Правда, до кінця XVIII -- на початок XIX століття англійська назва Law of Nations поступилась International Law (у Бентама в 1789 p.), французька Droit des gents - Droit International (у Дюмона). Вистояли лише німці, не змінивши назви. Коли ж зявився термін "міжнародне приватне право", перше почали називати міжнародним публічним правом.

Міжнародне право -- це, як справедливо зазначено міжнародно-правовій літературі [2|, особлива система права. Воно відрізняється від інших правових систем за методами правового регулювання, обєктом і субєктами права, за способами нормоутворення і забезпечення юридичної сили. Особливості цього права такі своєрідні, що й сьогодні, коли його юридична сила вже не викликає заперечень, можна зустріти висловлювання, що піддають сумніву нормативну природу міжнародного права, йменують його то "не правом", то правом, але таким, що ґрунтується лише на нормах моралі [3]. З цього приводу в середині вісімдесятих років висловився англійський міжнародник Р. Дженнінгс, зазначивши не без іронії, що останнім часом теорія міжнародного права позбавилася теми, з якої у підручнику звичайно починалося викладення цієї дисципліни -- питання про те, чи є міжнародне право правом [4].

Особливості міжнародного права випливають з характеру його субєктів, якими є лише суверенні й повністю незалежні держави. Субєктами міжнародного права є також міжнародні (міжурядові) організації, але оскільки вони створюються державами, то є похідними (іноді кажуть -- вторинними) субєктами міжнародного права. Зрідка у провінційній літературі робляться спроби розширити коло субєктів міжнародного права, зокрема, за рахунок різного роду недержавних органів, неурядових установ, навіть органів місцевого самоврядування. На нашу думку, в цьому не тільки немає практичної необхідності, а й теоретично це необґрунтоване і політично шкідливо. Справді, тепер, зі збільшенням у світі сепаратистських тенденцій, визнання за органами місцевого самоврядування статусу субєкта міжнародного права лише б зміцнило і стимулювало такий сепаратизм. Крім сторожкого і вельми обмеженого визнання міжнародної правосубєктності людини, міжнародне право далі не пішло. У відомому рішенні Постійної палати міжнародного правосуддя у справі пароплава "Лотос" зазначалось: "Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами". Це твердження не втратило своєї актуальності й дотепер.

У відповідності до теорії права, субєкт -- це особа, яка бере участь у правовідносинах. Значною мірою це визначення придатне й для міжнародного права. Але потреби практики міжнародних відносин змушують більш точно визначити поняття субєкта стосовно міжнародного права. Не боячись дорікань у позитивізмі, зазначимо, що таким додатковим критерієм є можливість брати участь у міжнародній правотворчості. Особливість міжнародного права полягає, таким чином, у тому, що його субєкт одночасно є і його творителем [5]. Як зазначалося, цю можливість мають тільки держави та міждержавні (міжурядові) організації, і ніхто більше.

Оскільки держави є основними субєктами міжнародного права, необхідно дослідити ознаки і особливості їхньої міжнародної правосубєктності.

1. Держави мають суверенітет. У міжнародному праві це слід розуміти як незалежність однієї державної влади від будь-якої іншої [6]. Як писав Л. Оппенгейм, "суверенітет є вища влада, влада, яка не залежить від будь-якої іншої земної влади; отже, суверенітет... має на увазі повну незалежність як у межах країни, так і за її межами" [7].

Суверенітет знаходить своє відбиття у праві держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо фізичних і юридичних осіб на всій території, звідси його називають також "територіальним суверенітетом". Ст. 2 Конституції України встановлює, що суверенітет України поширюється на й« ні її територію. Територіальний суверенітет означає також, що держава не може здійснювати будь-які виявлення своєї влади на території іншої держави, крім як на підставі дозволеної норми, яка випливає з загального міжнародного права або договору. Слід вважати, що це стосується й міжнародних територій, зокрема, відкритого моря. Суверенітет не може бути необмеженим: суверенітет однієї держави завжди обмежений суверенітетом іншої. Приймаючи на себе зобовязання з міжнародного права, держава тим самим обмежує свій суверенітет, але таке самообмеження є не що Інше, як виявлення повного суверенітету, тому що здійснюється за власною волею держави. Тому іноді кажуть, що міжнародне право обмежує свободу дій держави, але не її суверенітет. Прикладом такого самообмеження служать постійно нейтральні держави, найбільш відомі серед них -- Швейцарія та Австрія. Постійний нейтралітет Швейцарії було проголошено і гарантовано у 1815 р., Австрії -- у 1955 р. Про постійний нейтралітет Туркменистану йдеться у ч. 3 ст. 1 і у ст. 6 Конституції Туркменистану, а також у спеціально прийнятій Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 12 грудня 1995 р. [8].

Держави мають міжнародну дієздатність і правоздатність. Міжнародне право сприйняло цивілістичну доктрину, з тим лише застереженням, що, як правило, держави не можуть позбавлятись дієздатності. Вважають, що у міжнародному праві відбувається органічне злиття право- і дієздатності [9]. З тих самих, мабуть, міркувань Цивільний кодекс України не містить норми про недієздатність юридичних осіб [10].

Як субєкти міжнародного права держави беруть участь у міжнародній правотворчості, тобто створюють норми міжнародного права як безпосередньо, так й у міжнародних організаціях, і несуть відповідальність за їхні порушення. Можливість відповідати за порушення міжнародних норм - одна з головних ознак міжнародної правосубєктності.

Наявність міжнародної правосубєктності визначається можливістю вступати у зносини з іншими державами, у тому числі шляхом здійснення дипломатичних і консульських зносин, захищати свою правосубєктність, а також застосовувати санкції до порушників міжнародного права. Як відомо, до їхнього числа належить і використання збройної сили у разі колективної або індивідуальної самооборони. Застосування збройної сили проти агресії -- одна з суттєвих ознак міжнародної правосубєктності.

Необхідно підкреслити ще одну особливість держави як субєкта міжнародного права: властиву їй неперервність. Як писав у свій час Є.Т. Усенко, з точки зору теорії держави і права довоєнна Болгарія і післявоєнна Болгарія -- різні держави. З точки зору міжнародного права -- той самий його субєкт [11], що виявляє її неперервність.

Англієць Дж. Кроуфорд, підкреслюючи неперервність (він йменує це постійністю) як одну з основних ознак державності, називає ще ряд інших: готовність і здатність додержуватися міжнародного права, "деякий ступінь цивілізації", правовий порядок. Разом з тим він пише про появу деяких ефективних міжнародно-правових субєктів, котрі, за загальним визнанням, не є державами, таких, наприклад, як Тайвань [12].

Проблема неперервності (іноді додають -- ідентичності) держави має серйозне значення з точки зору міжнародного права. Варто згадати постанову Сенату Польщі від 16 квітня 1998 р. стосовно неперервності польської держави між II Республікою (Версаль) і 1989 p., коли замість Польської Народної Республіки виникла Республіка Польща. Як вказувалось у постанові Сенату, "держава, створена в результаті другої світової війни на польських землях й існуюча у 1944--1989 pp., була державою недемократичною, з тоталітарним режимом як елементом світової комуністичної системи, позбавленою суверенітету і такою, що не реалізувала принцип верховенства народу" [13]. На цій підставі Сенат делегалізував правові акти цього періоду, відновивши дію Конституції 1935 р. Проблема неперервності тісно повязана з питаннями визнання, правонаступництва тощо.

Ст. 3 Віденської конвенції про право міжнародних договорів говорить про держави та інші субєкти міжнародного права, але саме поняття "інші субєкти міжнародного права" в цій Конвенції не розкрите. Разом з тим у преамбулі Конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. міжнародні організації визнаються субєктами міжнародного права.

Таким чином, можна стверджувати, що, поряд з державами, субєктами міжнародного права є й міжнародні організації. Вони створюються державами з метою досягнення їхніми засновниками певних цілей. Вони надають міжнародним організаціям необхідних прав і обовязків, тобто міжнародно-правової субєктності. Але ця правосубєктність не може бути правосубєктністю держави, вона є обмеженою і спеціальною, тобто зумовленою метою, для досягнення якої створено організацію. І хоча міжнародні організації не мають ні населення, ні території, ні публічної влади, ні суверенітету, "міжнародне право на певному етапі свого розвитку змушене додати до первісних своїх природних субєктів міжнародні організації" [14].

До субєктів міжнародного права належали також нації і народності, які боролися за самовизначення. Ця концепція отримала широку підтримку серед країн, які розвиваються, і соціалістичних держав,, але не мала достатньо стійкої позиції у міжнародному товаристві, у тому числі в ООН. Виходили з того, що нації і народності, котрі борються за самовизначення, -- явище непостійне, тимчасове, існуюче в період здобування незалежності, що потребує підтримки міжнародного товариства більше у період боротьби за неї. Сьогодні субєктів такого роду майже не залишилось, у звязку з чим ця концепція втрачає актуальність. Зберігання уваги до неї тепер не позбавлене небезпеки, оскільки може сприяти поширенню деструктивних і вельми небезпечних ідей сепаратизму. У новітній літературі іноді правосубєктність націй і народностей все ж підтримується [15].

У той час, коли Україна була у складі Радянського Союзу, її міжнародна правосубєктність була дуже обмеженою, а з моменту проголошення Декларації про державний суверенітет Україна стала повноправним субєктом міжнародного права [16].

Визнання держави як основного субєкта міжнародного права зумовлює особливий підхід до міжнародно-правової норми. Будь-яка норма поведінки стає нормою права, якщо її дія і обовязковість забезпечуються примусовою силою держави. Соціальна норма, яка не забезпечена примусовою силою, є лише нормою моралі. Ця аксіоматична думка не потребує посилання на авторитети. Але держава у змозі застосувати примус лише в межах своєї юрисдикції, тобто в межах своєї території і стосовно підвладних їй осіб. Якщо субєктами міжнародного права є держави і міжнародні (міжурядові) організації, стає зрозумілим, що застосування до них примусу з боку іншої держави неможливе, оскільки вони не знаходяться під чиєю-небудь юрисдикцією, не підвладні будь-якій державі й взагалі будь-якій владі. Можна дійти до висновку, що норми міжнародного права не забезпечуються силою державного примусу, і це викликає сумнів у його нормативному характері. У нашій літературі давно висловлено думку про необхідність створення такого визначення правової норми, яке було б однаково придатним і для внутрішньодержавного, і для міжнародного права [17]. Поки це зробити не вдалось. Професор Мартен Боос із університету в Утрехті одного разу відзначив, що фахівці з міжнародного права рідко є фахівцями у галузі теорії права, так само як фахівці у галузі теорії права рідко є фахівцями з міжнародного права [18]. Але все це зовсім не означає, що норми міжнародного права невиконавчі.

Міжнародне право створюється на консенсуальній основі, тобто на основі угоди між державами. Держави мають суверенну владу, тому не можуть погодитися на обовязковість договору всупереч своїй волі. Навпаки, вони діють, реалізуючи свою волю, котра детермінується обєктивними потребами, усвідомленими державними інтересами. Досягнувши угоди, у якій держава має потребу, вона має діяти в інтересах поставленої мети, що є змістом договору, тобто в межах договірної норми або норм. Не має значення, чи є результат разовим або розтягнутим у часі, тобто на час дії договору. Так чи інакше держава обєктивно має, навіть повинна, виконувати міжнародно-правову норму, міжнародне право у цілому. Так само як громадянин не має права ухилятися від виконання норми внутрішньодержавного права, посилаючись на те, що ця норма була прийнята тоді, коли він у цій державі не проживав або до його народження, так і держави не мають права ухилятися від виконання норм міжнародного права з посиланням на те, що ця норма була прийнята ще до створення даного субєкта права або він не брав участі в її прийнятті. Така специфіка права, у тому числі й міжнародного.

Навіть тоді, коли внаслідок історичних, політичних, економічних або інших обєктивних причин виконання норми міжнародного права стало для держави неможливим або невигідним, вона зобовязана її виконувати, тому що цього вимагають інтереси стабільності міжнародних відносин. Як зазначалось у вітчизняній літературі, концепція правового міжнародного товариства передбачає створення не просто сукупності держав, а саме товариства, для котрого важливою є зверхність інтересів товариства у цілому, а не окремих держав, і передбачення поведінки субєктів з будь-яких обставин [19]. Іноді вважають, що такий власний примус, або самопримус, суперечить суверенітету держави. Але це не так. Відомо, що будь-яке добровільне обмеження суверенітету є виявленням суверенітету. Добровільне додержання міжнародного права є основою його існування. Відомий польський міжнародник, професор К. Скубишевський звернув увагу на вельми красномовний факт: "Відсутність міжнародного примусового апарату властива і Європейському товариству, але повага до рішень Європейського Суду варта уваги: із 2365 рішень, прийнятих до 1985 p., лише ЗО залишилися мертвою буквою". Решта була виконана добровільно [20]. Разом з тим існують й інші думки. Як пише член Міжнародного Суду ООН Г. де Лашальєр, "достатньо слушна статистика додержання норм міжнародного права не враховує якісний бік його сфер, про які йдеться. Чим вище ми підіймаємося сходами цінностей, які охороняються міжнародним правом, тим рідшими стають випадки точного і чіткого додержання норм, що правильно тлумачаться" [21]. Але будь-яке право, на відміну від моралі, існує лише тому, що немає абсолютної впевненості у добровільному додержанні його всіма субєктами. Немає такої впевненості й стосовно міжнародного права.

Втім, коли йдеться про загальнообовязковість норм міжнародного права, то тут немає повної одностайності. Іноді вважають, що будь-які рішення універсальних міжнародних організацій, насамперед ООН, "можуть розглядатись як обовязкові юридичні документи не тільки тому, що вони є загальним тлумаченням обовязкових положень Статуту, але й тому, що у разі відсутності голосів "проти" вони містять узгоджену волю всіх учасників організації і наводять загальну угоду, що створює обовязкове правило поведінки". Одночасно вважають, що загальнообовязковість слід виводити із всього комплексу дій і заяв держав, при яких ратифікація -- лише один з компонентів волевиявлення [22].

Обєктом міжнародного права (міжнародно-правового регулювання) є міжнародні відносини. Точніше -- відносини між державами. Міжнародні відносини, їхній стан і тенденції глибоко впливають на міжнародне право. Було б неправильним стверджувати, що міжнародне право "обслуговує" міжнародні відносини, але безсумнівно враховує інтереси і потреби міжнародного товариства. Розвиток таких інститутів міжнародного права, як морське право, у тому числі право на економічну зону або ресурси континентального шельфу, врешті-решт є розширенням територіального суверенітету прибережної держави, що раніше не уявлялося можливим; розмежування повітряного і космічного просторів і, таким чином, встановлення державного суверенітету на висоту 100--110 км також відповідає новим, зростаючим потребам товариства держав; заміна поняття "родина цивілізованих держав" на поняття "міжнародне товариство" і включення до нього всіх без винятку країн нашої планети -- все це відповідь на нові потреби відносин між державами.

Серед обєктів правового регулювання сучасним міжнародним правом все більшого значення набувають загальнолюдські або глобальні проблеми.

Науково-технічний прогрес не тільки позитивно впливає на розвиток міжнародного товариства, але у ряді випадків несе загрозу основам людської цивілізації. Чорнобильська катастрофа -- не єдиний, але найбільш красномовний приклад цього. Таку саму загрозу несуть забруднення атмосфери і Світового океану, втрата контролю за ядерними відходами та ін. Людство заінтересоване у міжнародно-правовій регламентації небезпечних сфер людської діяльності, їхньому обмеженні аж до заборон. Це вимагає все більшого втручання міжнародного права в сферу суверенних прав держав і, в свою чергу, демократизації самого міжнародного права.

Слід зазначити, що у вирішенні глобальних проблем заінтересовані всі без винятку держави незалежно від їхнього географічного розміщення, політичної, військової або економічної значимості. Всі вони мають брати участь в обговоренні і вирішенні вказаних проблем, у звязку з чим в доктрині формується позиція про необхідність їхньої міжнародно-правової регламентації переважно методом консенсусу -- загальної згоди. Практика діяльності держав у вирішенні глобальних проблем має безсумнівні досягнення. Мається на увазі кодифікація морського права, достатньо розроблена регламентація поведінки держав у космосі, додаткова регламентація правового статусу Антарктики з метою охорони цього унікального заповідника, розробка поняття "загальна спадщина людства" та ін.

Збільшення інтернаціональних звязків міжнародного товариства - держав, міжнародних міжурядових і неурядових організацій, корпорацій, у тому" числі створення і діяльність багатонаціональних корпорацій, спілкування, між індивідами приводить до розширення сфери міжнародно-правового регулювання.

Раніше до поняття “міжнародне право” належали сфери міждержавних відносин у межах "класичного" міжнародного права: територія, населення, морське право, дипломатичне право, право війни (був час, коли міжнародне право поділялось на право миру і право війни). Тепер обсяг правового регулювання постійно збільшується. До сфери міжнародного права ввійшло повітряне право, економічне право, екологічне право, згодом також атомне право, міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю, космічне право, гуманітарне право та ін. Не залишається, однак, без уваги, що у різних вітчизняних навчальних курсах галузі міжнародного публічного права а ні за назвою, ані за кількістю не співпадають. Наприклад, у підручнику П.M. Бірюкова (1998 р.) є розділ "Міжнародне атомне право", що має обєктивно свідчити про наявність відповідної галузі міжнародного права. У другому виданні підручника за редакцією Ю.М. Колосова і В.І. Кузнецова (1999 p.) такого розділу немає, а отже звідси можна зробити висновок, що автори не визнають такої галузі міжнародного права. І слід зазначити, що подібних прикладів чимало. Таким чином, перелік галузей міжнародного права деякою мірою зумовлений субєктивним підходом. Ще більш разючі приклади зясовуються при порівнюванні з зарубіжними дисциплінами. Залишаючи поза увагою видані у нас підручники і посібники Я. Броунлі, Е. де Аречаги, Л. Оппенгейма та інших, розглянемо виданий у 1998 р. у Польщі четвертим виданням підручник відомого польського міжнародника Леха Антоновича. У підручнику 11 розділів, а класична частина складається з розділу, присвяченого водним, підводним, повітряним і космічним просторам, розділів про зарубіжні органи держави, міжнародні організації, міжнародні договори, про міжнародні спори і збройні конфлікти, тобто до особливої частини належать всього пять розділів. Не кажучи про крайню стислість викладення, привертає увагу відсутність згадування про міжнародні конференції, гуманітарне право (право людини), міжнародне кримінальне право і ряд інших, звичних, як здається, безумовно необхідних інститутів і галузей.

Субєктивний підхід проглядається і в структурі цього підручника, наприклад, у розділі "Правове забезпечення міжнародної безпеки".

Система науки міжнародного права тісно повязана з системою самого міжнародного права, що має безумовно обєктивний характер. Система міжнародного права -- це взаємозвязок і обумовленість окремих галузей і інститутів, покликаних до життя обєктивними потребами міжнародного товариства. Міжнародне право як система являє собою сукупність норм в їхній взаємодії.

У системі міжнародного права виділяють загальне, або універсальне, міжнародне право, тобто принципи і норми, обовязкові для всіх держав. Є міжнародні договори, учасниками котрих є переважна більшість держав світу. Тому норми цих договорів є обовязковими для держав, що беруть у них участь. Іноді такі договори визнаються і додержуються всім міжнародним співтовариством. Ці норми є частиною загального міжнародного права. Найбільш важливі норми загального міжнародного права прийнято називати принципами. У дипломатичній практиці й у літературі їх називають "основними принципами", хоча в Декларації 1970 р. і в Статуті ООН їх іменують "принципами". Основні принципи у вітчизняній літературі називають також нормами jus cogens, чим підкреслюється їхня важливість і загальна обовязковість.

Залежно від територіальної ознаки діяльності виділяють норми партикулярного міжнародного права. Ч.Ч. Хайд у свій час написав роботу про американське міжнародне право "Міжнародне право, його розуміння і застосування Сполученими Штатами Америки". У середині нинішнього століття зявилися праці про соціалістичне міжнародне право. Сьогодні актуальним стає розроблення проблеми європейського міжнародного права [23|.

Складним є питання про співвідношення міжнародного публічного права і деяких інших галузей, які не включались і не включаються в обсяг навчальної дисципліни міжнародного публічного права. Йдеться про міжнародне фінансове (валютне) право, міжнародне трудове право та ін.

Особливе місце займає в цьому ряду міжнародне приватне право. Так складається (і пояснення цього не знайти), що, скажімо, про міжнародне трудове право і його співвідношення з міжнародним публічним правом ніколи не згадується. Зате немає жодного підручника без згадування про співвідношення міжнародного публічного і міжнародного приватного права, хоча для першого є значно більше підстав, ніж для другого. Більш того, уявляється, що для другого підстав зовсім немає.

Коли кажуть про міжнародне приватне право, ніколи не виникає сумнівів у його справжній природі. Виступаючи на одних із зборів Радянської асоціації міжнародного права, І.І. Лукашук заявив, що те, що у міжнародному приватному праві немає нічого приватного, можна вважати безсуперечним [24]. Л.А. Лунц називав його "галуззю радянського права" [25]. Так вважав й Г.К. Матвеев [26]. Хоча ця точка зору, мабуть, є загальноприйнятою, не може не викликати здивування той факт, що всесвітньо відомий Гаазький інститут міжнародного права має секцію міжнародного приватного права [27], що служить вираженням визнання його частиною (галуззю?) міжнародного публічного права.

Однакове відношення до цього права мають і міжнародне трудове, міжнародне валютне, міжнародне транспортне право та ін. Але тоді неминуче виникає питання про причини, з яких ці галузі міжнародного права ніколи не включаються в дисципліну міжнародного публічного права, навіть не згадуються, у той час як міжнародне приватне право, що є галуззю внутрішньодержавного права, згадується завжди. Таким чином, перед наукою міжнародного права постає завдання вироблення обєктивних критеріїв щодо визначення обсягу міжнародного публічного права.

Поняття сучасного міжнародного права стійко увійшло в ужиток науки і практики міжнародного публічного права. Достатньо відомі відмінності сучасного міжнародного права від попередніх етапів його розвитку. Немає, однак, єдності у визначенні періоду, з якого міжнародне право може іменуватися сучасним. В одному разі його співвідносять з початком нинішнього століття, точніше -- з періодом, що співпадає з революцією 1917 р. Інші, в основному зарубіжні автори, -- з прийняттям Статуту ООН. Хоча перша точка зору значно ідеологізована, не можна не визнати, що революція в Росії, її лозунги і документи зіграли важливу роль у становленні нових принципів у відносинах між державами і формуванні сучасного міжнародного права. Міжнародне право доволі консервативне. Становлення і визнання принципів і норм не відбувається з сьогодні на завтра -- впровадження їх у життя досить тривала процедура. Мабуть, слід виходити з того, що сучасне міжнародне право створювалось у період між 1917 і 1945 pp., починаючи від Декрету про мир і закінчуючи Статутом ООН.

У попередній історичний період, пробуючи примирити біполярну дійсність з існуванням "одного на всіх" міжнародного права, або конструювали "соціалістичне міжнародне право", якого в дійсності не було, або стверджували, що сучасне міжнародне право відрізняється від буржуазного міжнародного права загальнодемократичним характером. Справді, сучасне міжнародне право заперечувало "старе", або "буржуазне", міжнародне право. Зокрема, виключено можливість придбання території силою або загрози силою. Сучасне міжнародне право відмовилось від визнання контрибуцій, від таємних договорів тощо. Сучасне міжнародне право ґрунтується на повазі і захисті прав людини, на гуманізації збройних конфліктів, у тому числі на забороні таких видів зброї, які заподіюють надзвичайні страждання і муки воюючим тощо. Всього цього не могло досягти "старе" міжнародне право. Але неправильно співвідносити це тільки з революцією 1917 р. і створенням СРСР. Відомо, що СРСР також укладав таємні договори і у 1939--1940 pp., анексував чужі території, хоча стратегічно це було виправдано. Відмінності сучасного міжнародного права від попереднього дійсно підтверджують його загальнодемократичний характер.

Вітчизняна наука міжнародного права, як і вся правова наука у цілому, протягом тривалого часу спиралася на марксистсько-ленінську теорію походження держави і права, розглядаючи їх як функцію економічного базису. Це створювало безпроблемну концепцію поступового розвитку міжнародного права від рабовласницького до буржуазного, хоча вона не завжди відповідала історичній правді. У той самий час зарубіжна наука шукала інші критерії періодизації. Л. Оппенгейм стверджував, що у давнину міжнародне право було відсутнім, була відсутньою потреба в ньому й у середньовіччі, але поділяв науку міжнародного права на період "до Греція" і "після Греція". Правда, Оппенгейм вважає, що корені міжнародного права сягають далеко в глибину століть і в цей період його норми ще не виділялись із природного права в самостійну правову систему [28]. І цю концепцію не можна визнати бездоганною.

Відмова від догматизму викликала певне збентеження у вітчизняній науці міжнародного права, особливо у тій її частині, котра стосується історичної оцінки і періодизації історії міжнародного права. Наша наука зайнята розробленням пекучих проблем і тому повертатися назад, у глибини історії, їй не до часу. Через те цю проблему або обходять [29], або, як зауважує І.І. Лукашук, погоджуються на компроміс [30] і пропонують поділяти історію міжнародного права на: а) передісторію (з давніх часів до кінця середньовіччя -- класичне міжнародне право); б) з кінця середньовіччя до створення Ліги Націй; в) перехідний період до сучасного міжнародного права (до Статуту ООН); г) сучасне міжнародне право -- починаючи з Статуту ООН. Тим самим сприймається концепція Л. Оппенгейма з поправкою на сучасність, котрої він вже не застав.

Окремим абзацом слід розглянути таке поняття, як “контроль у міжнародному праві”. Цей термін можна зустріти в багатьох міжнародних угодах. Так, у Преамбулі Договору про заборону розміщення на дні морів і океанів і в їхніх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення від 11 лютого 1971 р. вказується, що Договір є кроком на шляху до договору про загальне і повне роззброєння під строгим і ефективним міжнародним контролем [31]. Як видно із Договору, кожна держава має право проводити перевірки додержання Договору "шляхом спостерігання діяльності інших держав", що, мабуть, і складає зміст контролю. 9 грудня 1991 р. ГА ООН прийняла Декларацію про встановлення фактів Організацією Обєднаних Націй у сфері підтримки міжнародного миру і безпеки [32], яка безсумнівно складає основний спосіб перевірки з метою контролю, хоча саме поняття "контроль" у цій Декларації не згадується. Про ефективний контроль йдеться й у інших документах.

Для зясування змісту поняття "контроль", мабуть, слід звернутися до категорій внутрішньодержавного права, але це не полегшує ситуацію. Справа в тому, що у вітчизняному праві контроль співвідноситься з владними повноваженнями. На відміну від нього нагляд, навпаки, з владними повноваженнями не повязаний. Тому органи контролю - це владні органи, а органи нагляду владних повноважень не мають. Проте в деяких інших країнах все навпаки: органи нагляду мають владні повноваження, а контролю -- не мають [33]. У міжнародному приватному праві це називається "конфліктом кваліфікацій". Тому якщо виходити зі змісту діяльності, котру в згаданих документах кваліфікують як контроль, то у розумінні вітчизняного права це нагляд, оскільки ніяких владних повноважень ця діяльність не передбачає.

Якщо ж виходити з іншого розуміння, то це контроль. У будь-якому разі треба мати на увазі, що контроль у міжнародному праві -- це спостерігання, дослідження з метою "звернути увагу" заінтересованих держав на явище, яке вивчається. Ніяких інших заходів щодо обєкта контролю вживати не можна. Спроба поставити знак рівності між контролем і гарантіями позбавлена, на перший погляд, підстав [34]. Мабуть, таке розуміння контролю і нагляду міститься в ст. 15 Закону України "Про міжнародні договори України", яка має назву "Загальний нагляд за додержанням міжнародних договорів України", хоча у ній ідеться про їх виконання лише українською стороною. Щодо іноземних учасників таких договорів, то відповідно до ст. 16 Закону передбачене вжиття "необхідних заходів відповідно до норм міжнародного права", яке не припускає будь-якого владного впливу.

Викладене дозволяє сформулювати визначення міжнародного права. Передчасно зазначимо, що такі визначення можна зустріти, мабуть, у всіх підручниках і навчальних посібниках, і важко докоряти їхнім авторам у будь-яких огріхах. Інакше кажучи, всі вони не страждають на недоліки і немає підстав їх заперечувати. На цьому фоні давати нове, яке чим-небудь відрізняється від попередніх визначень, -- складне завдання. Проте, на нашу думку, міжнародне право -- це сукупність правил поведінки учасників міжнародного спілкування, обовязковість яких визнається ними добровільно, з метою запобігання міжнародним конфліктам, забезпечення всебічного міжнародного співробітництва і дружніх відносин між ними.

Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: Учебник. -- M.: БЕК,1997. -- С. 3--4.

Див. про це, наприклад: Игнатенко Г.В. Международное и советское право:проблемы взаимодействия правовых систем // Сов. государство и право. --1985.-- № 1. -- С. 73--78 і далі.

Див. про це, наприклад: Броунли Я. Международное право: В 2 кн. -- M.:Прогресе, 1977. -- Кн. 2. -- С. 81 і далі; Lukic R. Uvod u prawo. -- Beograd,1966.-- S. 353 та ін.

Essays in International Law in Honour of Judge M. Lachs. -- The Hague,1984. -- P. 121.

Професор Мадридського університету М. Дієз де Веласко, вважаючи основними субєктами міжнародного права держави, решту відносить або до історичних(як Мальтійський орден), або до функціональних (як міжнародні організації). Див.:Сов. государство и право. -- 1979. -- № 8. -- С. 153.

Ушаков H.A. Суверенитет в современном международном праве. -- М.:Наука, 1963. -- С. 23. Ця формула у вітчизняній літературі отримала широке визнання.

Оппенгейм Л. Международное право. -- М.: Госиздат иностр. лит., 1948. --Т. 1, полутом 1: Мир. -- С. 130.

Действующее международное право: В 3 т. -- М.: Изд-во Московскогонезависимого ин-та международного права, 1997. -- Т. 3. -- С. 736--740.

Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. -- М.: Юрид.лит., 1982. -- С. 82. Автори цього розділу підручника Г.В. Ігнатенко та Д.І. Фельдман.

У літературі було висловлено більш категоричне судження: "Категоріянедієздатних субєктів міжнародному праву невідома". Див.: Ушаков М. Международное право: Учебник / Под ред. Н.Т. Блатовой. -- М.: Юрид. лит., 1987. -- С. 71.

Усенко Е.Т. Соотношение категорий международного и национального(внутригосударственного) права // Сов. государство и право. -- 1983. -№ 10. -- С. 49.

Crawford 1. The creation of states in International Law. -- Oxford: Clarendonpress, 1980. -- P. 36.

Sprawozd. stenogr. z 11 pos. Senatu RP 16.IV.98. -- S. 125--126.

Аречага Э.Х. Современное международное право. -- М.: Прогресс, 1983. --С. 256.

Див., наприклад: Международное право: Учебник. -- М.: Междунар. отношения, 1999. -- С. 60--61.

Відомості Верховної Ради України. -- 1990. -- №31. -- Ст. 429.

Усенко Е.Т. Указ. соч. -- С. 45--47.

Boos Marten. A Methodology of International Law. -- Amsterdam; Oxford,1984. -- P. 116.

Пунжин СМ. Правовое мировое сообщество -- реалии и перспективы //Сов. государство и право. -- 1991. -- № 12. -- С. 101.

Див. його рецензію на кн.: "Rosenne Chabtai. Practice and Methods ofInternational Law" в журналі: Panstwo і Prawo. -- 1986. -- № 8. -- S. 120.

Цит. за: Мюллерсон P.A. Обеспечение мира, мировое общественное мнениеи международное право // Сов. государство и право. -- 1986. -- № 3. -- С. 65.

Блищенко И.П. Некоторые проблемы советской науки международногоправа // Там же. -- 1991. -- № 3. -- С. 139.

Szafarz Renata. Rozwoj prawa miedzinarodowego Europy. -- W-wa, 1994.

Советский ежегодник международного права. 1980. -- М.: Наука, 1981. --С. 292.

Лунц Л.А. Развитие советской доктрины по международному частномуправу // Сов. государство и право. -- 1977. -- № 12. -- С. 48.

Матвеев Г.К. Международное частное право как отрасль советского права// Там же. -- 1980. -- № 6. -- С. 51,

Про деякі сторони діяльності цієї секції див.: Udzial prawnikow Polskich wdzialalnosci Haskiej Akademii Prawa Miedzinarodowego // Panstwo i Prawo. --1983. -- № 5. -- S. 130--131.

Оппенгейм Л. Указ. соч. -- С. 85.

Бирюков П.Н. Международное право: Учеб. пособие. -- М.: Юристъ,1998. -- С. 25--26.

Лукашук И.И. Международное право. Часть общая. -- М.: БЕК, 1997 --С. 41.

Международное публичное право: Сб. док. -- М.: БЕК, 1996. -* Т 2 --С. 5.

Там же. -- С. 31--34.

Наприклад, в Польщі. Див.: Starosciak J. Prawo administracyjne. --W-wa, 1966. -- S. 66.

Валеев P.M. Понятие международного контроля в международно-правовой литературе // СЕМП. 1980. -- М.: Наука, 1981. -- С. 283--284.

Основою міжнародного права є його норма. У міжнародному праві це складне і неоднозначне явище, тому що міжнародне право розвивалося зі звичаю і звичай до сьогодні не втратив свого значення.

Норми міжнародного права розпадаються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли із узгодженої волі держав. Звичаєві норми складали основний масив норм міжнародного права. Вимоги стабільності в міжнародних відносинах, необхідність більшої визначеності й точності у встановленні прав і обовязків привели до витіснення звичаєвого права договірним. Але норми договірного права не рівнозначні. Насамперед, будь-яка правова норма не може охоплювати сукупності всіх можливих фактичних умов, до яких ця норма має застосовуватись, і залишає "вільний простір" для поведінки за розсудом. Тому іноді кажуть про "фактичне право", "живе право", "рамочне право". Це не може оцінюватися негативно і не є недоліком юридичної техніки. Суверенітет держави не допускає створення жорстких конструкцій, в яких державі не залишається місця для вільного розсуду. Але одночасно не ефективні правові норми, котрі взагалі не створюють будь-яких правил поведінки. В останній період таких норм зявляється все більше, вони носять скоріше політичний, ніж нормативний характер. Маються на увазі норми, що проголошують намір, побажання, але ні до чого не зобовязують. Наведемо декілька прикладів. У рамочній Конвенції ООН від 9 травня 1992 р. "Про зміну клімату" міститься таке положення (її. 1 ст. 3): "Сторонам, котрі є розвинутими сторонами, слід ґрати провідну роль в боротьбі зі зміною клімату та його негативними наслідками". Зрозуміло, що поняття "провідна роль" не створює будь-яких конкретних правових зобовязань для членів ООН, котрі належать до розвинених" країн. В Основах взаємовідносин між СРСР і США від 29 травня 1972 р. сторони заявили, що "вони будуть виходити із загального переконання про те, що у ядерне століття не існує іншої основи для підтримання відносин між ними, крім мирного співіснування". У тому самому документі "обидва уряди підтримують розвиток продуктивних контактів між представниками законодавчих органів двох країн і будуть сприяти їх розширенню". Такого роду формули носять декларативний характер, не є конкретними і отримали найменування "мякого права". Ставлення до них неоднакове. Ряд юристів-міжнародників вважають їх корисними і важливими [1]. Інші, навпаки, вважають, що вони підривають концепцію юридичних зобовязань і послаблюють авторитет права у міжнародному товаристві [2]. Відомий вчений К. Скубишевський, який був деякий час міністром закордонних справ Польщі, якось писав, що термін "мяке право" та подібні до нього не тільки нічого не пояснюють, але вводять в оману (польською мовою -- "баламутять") [3]. Такі норми можуть мати різні звязки з правом, але правом ...........