?­PAGE

2

магістерська робота

Гармонізація національного законодавства України з нормами Європейського товариства в сфері захисту прав людини і громадянина

КИЇВ 2003

Зміст

• Вступ 3
• Розділ 1. Поняття правового статусу особи 7
• • Природа правового статусу особи 7
  • Сучасне розуміння та елементи правового статусу особи 20
  • Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина в Україні Українське законодавство про права, свободи, законні інтереси та обовязки людини і громадянина 32
  • Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів з прав людини в Україні 39
• Розділ 2. Гарантії реалізації та захист прав людини 43
• • Конституційні гарантії захисту та практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні 43
  • Міжнародний захист прав людини 46
• Розділ 3. Поняття правової системи 52
• • Загальна характеристика правової системи 52
  • Правова система України 61
  • Зближення правових систем, як загальноєвропейський процес 69
  • Причини адаптації правової системи України до Європейської правової системи 72
  • Сучасний стан адаптаційного процесу 77
  • Проблеми адаптації правової системи України до правової системи Європейського Союзу 81
• Розділ 4. Органи внутрішніх справ і захист прав людини 89
• • Юстиція та правоохоронні органи: сфера співробітництва 89
  • Морально-правова культура працівників правоохоронних органів щодо захисту прав людини 93
• Висновки 102
• Список використаних джерел 106
• Издавна признается, что одним из важных
• элементов защиты прав человека является расширение
• осведомленности населения в отношении
• своих прав и способов защиты.
• Бутрос-Бутрос Гали,

VI Генеральный секретарь ООН, 1992-1996

Вступ

Тема даної роботи витікає з державної політики, яка спрямована на адаптацію законодавства України до норм Європейського права в сфері захисту прав людини і громадянина.

Україна, ставши на шлях розвитку та становлення дійсно суверенної та незалежної країни, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, приступила до формування державних інституцій, місцевого самоврядування, системи національного права. Конституція України, прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правову державу. Основоположними принципами такої держави обєктивно виступають верховенство Права, першочергова соціальна цінність прав і свобод людини і громадянина. Саме тому ст. 3 Конституції України підкреслює, що “Людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обовязком держави. Частина ж перша ст. 8 Основного Закону України проголошує: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права”.

Проголошення незалежності Української держави абсолютно не означало її відособленості від світової економічної чи правової системи. Навпаки, сьогодні ми можемо констатувати факт становлення особливої національної правової системи, яка заснована на принципах правонаступності та гуманізму і відображає національні традиції та особливості суверенної Української держави.

Правова система кожної країни є відносно стабільною та динамічною залежно від змін, що відбуваються в суспільних відносинах, та появи нових сфер людської діяльності, які вимагають юридичного врегулювання. Більше того, в другій половині XX ст. одночасно із розвитком міжнародних відносин та глобалізацією виробничих і торгівельних процесів дедалі чіткіше помітна тенденція до зближення і навіть "переплетення" правових систем.

Конституційне закріплення такого підходу до людини і громадянина та права вимагає організації і здійснення діяльності держави, її органів і посадових осіб у повній відповідності з правовими настановами. Ці ж вимоги мають бути орієнтирами й у повсякденному житті кожного громадянина. Все зазначене, а також активні процеси розбудови суверенної Української держави, діяльність, спрямована на створення національної системи права, вимагають глибокого знання і розуміння не тільки змісту приписів чинного законодавства, але й основних принципів, ідей, закономірностей та напрямів розвитку основоположних державно-правових явищ. Особливо це стосується тих, хто навчається у вищих закладах освіти, прагне стати юристом вищої кваліфікації.

Незважаючи на те, що у сучаснiй вiтчизнянiй юридичнiй науцi сформувалась досить обґрунтована точка зору, згiдно з якою побудову правової держави необхiдно розпочинати з захисту i забезпечення прав людини. Теорiя i практика прав людини має довгу i повчальну iсторiю, визначними вiхами на її iсторичному шляху є, зокрема, Декларацiя прав людини i громадянина 1789 р., Всезагальна Декларацiя прав людини 1948 р., Мiжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права 1966 р., Мiжнародний пакт про громадянськi i полiтичнi права 1966 р. та iншi мiжнародно-правовi документи щодо прав людини, а отже вимагає постійної і пильної уваги в її вивченні та дослідженні і ніколи не втратить своєї актуальності.

Слід зазначити, що розвиток будь-якої держави визначається не лише досягненнями в економічній, політичній чи соціальній сферах, а й тими зрушеннями, що відбуваються у сфері правового регулювання. Саме воно і характеризує як напрями політики держави, так і реальність тих перспектив, що визначаються державою як програмні. Тому цілком правомірним є дослідження залежності між законодавчо проголошеними завданнями держави та рівнем правового їх забезпечення і реалізації.

В сучасному світі настає час, коли регіональні проблеми стають міжнародними, а вирішення їх виходить за межі систем права окремих національних держав і навіть за межі правових систем.

Цей процес називають глобалізацією відносин, і одним з наслідків його є поглиблення взаємодії між правовими системами. Приклади такої взаємодії вже не мають характеру поодиноких фактів: правова взаємодопомога, обмін правовою інформацією, освітня допомога в правничій сфері, діяльність міжнародних організацій з уніфікації права, прийняття двосторонніх і багатосторонніх конвенцій з правової взаємодопомоги стало взагалі буденним явищем у міжнародному спілкуванні держав.

Ось чому метою моєї праці стало дослідження поняття правової системи, правої системи України та можливості її адаптації до правової системи Європейського Союзу.

Розділ 1. Поняття правового статусу особи

Природа правового статусу особи

Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були повязані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ-V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н.е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини [37].

Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія, зокрема, закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рішенням суду, право вільного вїзду та виїзду з країни та ін. Згодом Петиція про права (Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливість увязнення вільного громадянина без законних підстав, проголосила неприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій.

Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи, вводився інститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах.

Паралельно з цим під впливом Просвітництва дедалі більшої сили набирають ідеї свободи, природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Неоціненним правовим документом, який розвинув та конкретизував ці положення, стала Декларація незалежності США 1776 р. Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларації проголошено, що “всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невідємними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення до щастя”. В цьому документі та в Конституції США 1787 р. було закладено не лише підвалини американського конституціоналізму, а й основи ліберальної концепції прав людини.

Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги - Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Декларація вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклала основи універсальної концепції прав людини. Були проголошені свобода совісті, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її майна, а також встановлювалися обовязок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян на опір гнобленню. При цьому свобода розумілась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загально-дозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Упродовж XVIII-XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.

Подальше формування стандартів у галузі прав людини активізувалося після Другої світової війни. Саме тоді питання захисту прав людини широко вийшло за вузько-національні межі і стало обєктом регулювання міжнародного права. У 1948 р. Організацією Обєднаних Націй було прийнято Загальну декларацію прав людини - перший документ універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти та ідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усі країни світу [37].

Наведені положення дають загальне уявлення про розвиток концепції прав людини в різних країнах у різні історичні епохи. Маючи спільні риси, їх утвердження в кожній країні відбувалося своїми, відмінними від інших шляхами, з урахуванням національних правових, культурних традицій. Можна сказати, що сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу, є спільним надбанням всього людства.

Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша прекрасна держава та її могутній волелюбний народ.

Достатньо нагадати, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античної демократії - присягу громадянина Херсонесу, а згодом в союзі східнословянських племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування.

Пригадаймо і могутню Київську Русь (IX-XII ст.), досить знану на той час у світі державу, яка мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного і політичного розвитку і з якою вважали за честь поріднитися монархи Візантії, Польщі, Франції, Швеції, Угорщини. Зазначимо, що внаслідок збігу ряду історичних обставин Русь не знала нелюдського у своєму ставленні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у вигляді холопства і мали місце. Давнє звичаєве право - Закон руський створювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були “ряди” - договори, які укладали жителі зі своїми князями. А договори з Візантією Х ст. засвідчили і помітну віротерпимість наших предків.

Правову основу Київської Русі становила “Руська правда” (1036-1037 рр.) - перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права, авторство якого повязують з іменами Ярослава Мудрого та його нащадків. “Руська правда” в багатьох аспектах вигідно відрізнялася своїм відносним гуманізмом і юридичною технікою від аналогічних європейських “варварських правд”. Кодексом урегульовувався широкий спектр суспільних відносин і в тому числі в ньому містилися норми, що безпосередньо стосуються особи, її прав і свобод. Зокрема, широко врегульовувалися відносини власності і спадкові відносини. Низка норм закріплювала відсутність смертної кари, мученицьких покарань або катування під час допиту, обмеження, а згодом і заборону кривавої помсти, різноманітні правові механізми захисту життя, честі і гідності особи.

Норми і принципи “Руської правди” зберегли своє значення і в часи феодальної роздробленості, в тому числі на землях могутньої Галицько-Волинської держави (1199-1340 рр.). Згодом, однак, внаслідок ординської навали та експансії ряду сусідніх держав на українських землях настали важкі часи.

Вся подальша багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, психологію.

Починаючи з ХІV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціональній державі, як свідчить історія, литовські князі поступово підкорилися словянському культурному впливові, засвоїли давньоруську писемність і навіть прийняли “Руську правду” як власне джерело права. Згодом власні акти великокнязівської влади теж спиралися на давні руські правові джерела. У цьому періоді основна частина населення - селянство підпала під владу земельних власників, а у розшарованому на окремі стани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові права, вольності та привілеї. В результаті Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішою книгою законів у Європі, закріпили ряд принципово нових підходів до статусу особи.

Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі.

Частина українських земель з ХІV ст. перебувала під владою Польщі. Після Люблінської унії 1569 р. поляки домінували і у новоутвореній Речі Посполитій. Польські магнати та шляхта поставили собі за мету здійснити колонізацію українських земель і покатоличити їх населення, що призвело до низки селянських та народних повстань, спрямованих на захист православної віри і відродження української державності. З часом оплотом визвольного руху стала Запорізька Січ - “козацька християнська республіка”, де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідності людини.

У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступала під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності. Зауважимо, що від Польщі на українські землі прийшли і ідеї шляхетської демократії, наріжним каменем якої були проголошені шляхетська вольність і рівність.

Наступна козацько-гетьманська доба - одна з найдраматичніших і найцікавіших сторінок історії України. Зусиллями Богдана Хмельницького і його бойових товаришів було повалено польсько-шляхетський лад на значній частині території України і створено козацьку державу, яка здобула міжнародне визнання і з існуванням якої рахувалися провідні європейські держави. Переяславська угода 8 (18) січня 1654 р., Березневі статті та інші акти, які закріпили українсько-московський альянс, хоча й передбачали протекторат московського царя, залишали Україну окремим державним організмом з власними політичним і правовим устроєм, адміністрацією, судами, військом, фінансами. Тобто насамперед це було фактичне утвердження української державності, де суспільно-політичний лад і взаємовідносини між козацькою верхівкою і козацькою масою будувалися на найдемократичніших засадах тогочасної Європи. Зусиллями козаків було створено умови для відновлення сплюндрованих національних, релігійних і економічних прав. Було скасовано кріпосне право, але незабаром, як відомо, українські селяни знову потрапили у кабалу.

Вершиною козацького нормотворення певною мірою вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному (Бендерська конституція, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”, договір між запоріжцями та гетьманом Малоросії). Сама природа і зміст цього документа не викликають сумнівів у тому, що він віддзеркалює вимоги козацтва, які висувалися до всіх гетьманів з часів гетьмана Виговського (1657-1659 рр.) і всіх московських царів з часів царя Олексія Михайловича (1645-1676 рр.). Ці вимоги стосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалось непорушне правило захисту жінок - вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт, на гетьмана покладався обовязок забезпечувати додержання непорушних громадянських вольностей. Хоча Конституція Пилипа Орлика за межами емігрантського оточення гетьмана реальної сили так і не набула, вона залишилася в історії як оригінальна правова памятка, цікава спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу “гетьмана-емігранта” до влади [40].

Після входження України до складу Московії, а потім до Російської імперії багато українських мислителів зверталися до політико-правових ідей гуманітарного змісту. Зокрема, українська політико-правова платформа набула розвитку в працях Михайла Драгоманова. В останній чверті ХІХ ст. Драгоманов розробив конституцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. У конституційному проекті М. Драгоманова “Вільна спілка” найважливішим було завдання перебудови Російської держави на засадах політичної свободи.

Під політичною свободою розумілися права людини і громадянина та самоврядування - як місцеве, так і загальнодержавне. Політичними свободами було визнано “недоторканність тіла для ганебної кари та смертної страти”, недоторканність особи і житла без судової постанови, свобода вибору місця проживання, свобода совісті, слова, зборів, друку, товариств і спілок тощо. Проект Конституції Драгоманова передбачав право судового позову на посадову особу чи державну установу за незаконне порушення інтересів особи, право на опір незаконним діям чиновників, повну рівність усіх у громадянських правах і обовязках.

Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті 1905 р. Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі мови, уживані в Україні, проголошувалися вільними.

Зауважимо, що з середини ХІХ ст. Україна, розділена між Росією і Австро-Угорщиною, вступила у смугу буржуазно-демократичних реформ, найяскравішою рисою яких стало скасування кріпацтва. Цей процес супроводжувався посиленням суспільної уваги до проблеми прав людини. Повне визнання і підтримку в Україні знайшли також прогресивні ідеї знаменитої російської судової реформи 1864 р., демократичні зміни, які відбулися в результаті першої російської революції 1905-1907 рр. Аналогічно сприймалися і позитивні зрушення у політико-правовому житті Австро-Угорщини. За подібні зміни активно боролися кращі представники української громадськості по обидва боки кордону.

Період визвольних змагань 1917-1920 рр. характеризувався пошуком найоптимальніших форм державно-правового розвитку України. Питання надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина вийшло за межі політично-правових вимог і стало перетворюватися на реальну справу. Проте у праві мало не кожного режиму, що панував тоді в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали - з узаконенням репресій проти політичних супротивників. Своєрідним живим символом української національної і державної ідеї на початку цього періоду був Михайло Грушевський, життя і політична діяльність якого заслуговують особливої уваги. Трагедія цієї історичної постаті, як засвідчують сучасники, в тому, що він був великим вченим, а доля змусила його займатися великою політикою. Під безпосереднім керівництвом М.Грушевського з кінця 1917 і до 28 квітня 1918 р. на засіданнях Малої ради, яка мала повноваження законодавчого органу, було прийнято 30 законів, які мали б закласти правовий фундамент Української держави. Він науково обґрунтував засади державного життя в Україні, а реалізувати їх, з різних обєктивних і субєктивних причин, не зміг. Але саме завдяки зусиллям М. Грушевського Україна організувала на той час національно-державне життя і вийшла на міжнародну арену.

III Універсалом Української Центральної Ради 20 листопада 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку на правах автономії у складі Російської республіки, а IV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою. 29 квітня 1918 р. було прийнято Конституцію Української Народної Республіки (затверджена сесією Центральної Ради, але не набула чинності).

Проте того ж дня гетьманський переворот Павла Скоропадського змів Центральну Раду. Надалі було прийнято низку конституційних актів Гетьманату, Директорії і ЗУНР, які закріплювали досить широкий спектр політичних і особистих прав і свобод громадян України. Здійснювалися і реальні демократичні перетворення, ефективність яких помітно знижувалась внаслідок гострої, нерідко кривавої боротьби за владу.

За часів Радянської влади в Україні було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Ці акти закріпили позитивні наслідки соціальної революції і формальні атрибути української радянської державності. Щодо прав людини їх концептуальною основою тривалий час залишалися положення Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, прийнятої у січні 1918 р. ІІІ Всеросійським зїздом рад. Особливо наголошувалося на необхідності вирішення соціально-економічних питань як неодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих. Всі Конституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку прав і свобод людини з точки зору правового статусу особи. Вже у Конституціях УРСР 1919 і 1929 рр. було закріплено дещо ширший, ніж у попередніх конституційних актах, перелік прав людини і громадянина. А Конституція УРСР 1937 р. закріпила широку гаму прав та свобод [45].

В Україні відбувалися обєктивні суспільно-політичні зміни у напрямі демократизації, що зумовлювалося прийняттям нею міжнародно-правових зобовязань і членством у міжнародних організаціях. Під час Другої світової війни за свій вагомий внесок у розгром фашизму наша країна набула широкого визнання і авторитету на міжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів Організації Обєднаних Націй, неодноразово обиралася членом головних органів ООН, її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як субєкт міжнародного права і міжнародних відносин.

Говорячи про міжнародну правосубєктність колишньої УРСР і її участь у міжнародних відносинах, йдеться передусім про її зусилля в напрямі забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і соціальної ради ООН, у 1947 р. стала членом Економічної комісії для Європи, у 1948-1949 рр. і у 1984-1985 рр. обиралася тимчасовим членом Ради Безпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті і реалізовані. Саме з ініціативи української делегації в 1948 р. на конференції в Сан-Франциско комітет, який очолював глава делегації України Д. Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі і принципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.

Активну участь брала Україна у підготовці й прийнятті міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники - юристи В. Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, представник СРСР у Комісії ООН з прав людини у 1947-1949 рр.) і П. Недбайло (професор, завідувач кафедри теорії держави і права Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, який у 1958-1968 рр. був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому в 1968 р. було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини).

Таким чином, у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, які послугували “позитивною” атестацією Україні після проголошення нею незалежності.

На тлі всіх попередніх радянських конституцій Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. вигідно вирізняється як структурою, так і обсягом закріплених прав та свобод. У ній статусу особи було присвячено дві глави, окремою главою регулювались основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалась рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.

Сучасне розуміння та елементи правового статусу особи

Фактичне положення людини, масштаб її свободи виражаються, перш за все, у матеріальних і духовних можливостях і обовязках, кількість, якість і межі яких визначають змістовну характеристику стану конкретної особи. Що і складає правовий статус особи.

Правовий статус особи - це система права, свобод і обовязків, закріплена в нормах права [42]. Вважаю за необхідне відразу зробити застереження щодо поняття “особа”. Поняття “особа” поєднує властивості індивідуума і як людини, і як громадянина. Тому правовий статус особи охоплює систему прав і обовязків людини і громадянина.

Не всі автори наукових праць з теорії держави і права сходяться в думці, що правовий статус особи - це тільки система прав і обовязків.

Існує декілька підходів до визначення правового статусу особи. Деякі дослідники поряд із системою прав і обовязків пропонують включати в правовий статус громадянство, загальну правоздатність; гарантії прав [21]; законні інтереси [1, 24]; юридичну відповідальність [28] і ін. Я дотримуюсь точки зору, що всі ці додаткові елементи є або передумовами правового статусу (наприклад, громадянство, загальна правоздатність), або вторинними елементами (юридична відповідальність похідна від обовязків), або категоріями, що далеко виходять за межі правового статусу (система гарантій). Слід погодитися з думкою висловленою у більшості робіт з теорії держави і права (М.Н. Марченко, Г.Н. Манов і інші) про те, що навряд чи необхідно виділяти як самостійний елемент правового статусу законні інтереси, т.т. інтереси, що прямо не зафіксовані в юридичних правах і обовязках. Інтерес передує правам і обовязкам незалежно від того, знаходить він пряме закріплення в законодавстві чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Інтерес - категорія поза-правова, чи до-правова, і, зрозуміло, втілюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, але й у загальних принципах права. Правове вираження і захист інтересів особи - одна з важливих функцій правової системи в цілому. Поняття ж правового статусу доцільно обмежити категоріями прав і обовязків, що дозволяють чітко виділити його структуру.

Основою правового статусу особи є її конституційний статус, де права, свободи й обовязки в сукупності утворюють єдиний, внутрішньо погоджений комплекс.

У науці теорії держави і права виділяють наступну класифікацію правових статусів, що проводиться по сфері їхньої дії і структурі правових систем:

загальний (міжнародний) правовий статус. Містить у собі крім внутрішньодержавних, права, свободи, обовязки і гарантії, вироблені міжнародним співтовариством і закріплені в міжнародно-правових документах;

конституційний (базовий). Поєднує головні права, свободи, обовязки і їх гарантії, закріплені в Основному законі країни;

галузевий статус. Складається з правомочних і інших компонентів, опосередкованих окремою галуззю правової системи;

родовий (спеціальний). Відбиває специфіку правового положення окремих категорій людей;

індивідуальний. Характеризує особливості положення конкретної людини.

Усі види статусів означають закріплення в праві міри можливої і належної поведінки особи, межі її свободи.

У залежності від характеру державного режиму, існує два підходи до визначення міри свободи особи в праві.

У суспільствах, де панують тоталітарні принципи, де держава вважає себе, а не людину, вищою цінністю, правовий статус особи, як правило, встановлюється за принципом "заборонено все, крім того, що дозволено". Межі свободи вичерпним чином визначені державою.

У суспільствах, де держава визнає людину як вищу цінність (демократичні державні режими), правовий статус формується виходячи з принципу "дозволено усе, крім того, що заборонено". Тут держава встановлює вичерпний перелік заборонених дій, а межі свободи людини невизначені. Єдиний обмежник - межа заборон.

Правовий статус особи розглядають як родове поняття, що виступає як:

1) правовий статус громадянина;

2) правовий статус іноземця;

3) правовий статус особи без громадянства (апатрида).

Правовий статус громадянина є всеосяжним. Це означає, що громадянин має всю повноту встановлених у законодавстві прав і свобод, на нього поширюються і всі обовязки.

Правовий статус інших субєктів містить ряд винятків. Наприклад, іноземці не можуть брати участь у виборах і референдумах, служити в армії, створювати політичні партії і т.д.

У деяких державах іноземцям дається правовий статус, максимально наближений до правового статусу громадянина. Це називається наданням “національного режиму”.

Правовий статус особи залишиться декларацією, якщо в державі й у суспільстві не буде створений відповідний механізм гарантій його реалізації.

Елементи правового статусу особистості

Як уже відзначалося, правовий статус особи містить у собі кілька елементів - це права, свободи й обовязки. Правовий статус є серцевиною нормативного вираження основних принципів взаємин між особою і державою. По своїй суті він являє собою систему еталонів, зразків поведінки людей, що заохочуються і, що захищаються від порушення державою і, як правило, схвалюваних суспільством.

Розглянемо перший елемент правового статусу особи - права і свободи.

Права особистості в структурі правового статусу - це формально-визначені, юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами, офіційна міра можливої поведінки людини в державно-організованому суспільстві.

Права особи як права громадянина конкретної держави (так само як обовязки) є частиною обєктивного права, тобто визначеним різновидом правових норм у рамках системи діючого права, і одночасно - це субєктивні права, оскільки вони належать окремим громадянам як субєктам права. Субєктивні права особи - це ті конкретні повноваження, що виникають у людини як у індивідуально-визначеного субєкта права на основі норм обєктивного права. Іншими словами, це ті юридичні можливості конкретної людини, що безпосередньо випливають із загальних, абстрактних правил поведінки, встановлених законодавцем. Права особи, чи субєктивні права, - це не потенційні, а реальні соціальні можливості індивіда, що випливають безпосередньо з закону. Дане положення варто підкреслити, оскільки в юридичній науці утвердилося розуміння субєктивного права як елемента конкретного правовідношення, породжуваного визначеними юридичними фактами. У літературі така позиція була піддана критиці. Н.І.Матузов справедливо відзначає, що спосіб виникнення, форма прояву і реалізації тих чи інших прав не мають принципового значення для характеристики як субєктивних [31].

Права людини - права, що належать будь-якому індивіду, оскільки він людина. Ідея рівності людей, таким чином, лежить у самих джерелах цього вчення. Передумова виникнення прав людини - обєктивна потреба в забезпеченні загальних для всіх людей умов існування. При сформованому у Новий час взаємозвязку і взаємозалежності кожного з кожним цього виявляється досить для закріплення основ існування і самого соціального цілого.

Історично першим невідємним правом була оголошена свобода віросповідання. У ході звільнення від середньовічних догматів людині належало насамперед відстояти свою духовну незалежність, довести своє право приймати самостійні рішення, не оглядаючись ні на які авторитети, включаючи авторитет церкви. Але ідея духовної незалежності відразу сполучалася союзом із принципом недоторканності приватної власності. Під прапором боротьби за релігійну свободу йшла боротьба за свободу економічну, котра могла існувати лише на основі ринку. От чому домагання на володіння всіма передумовами, що необхідні для функціонування і розвитку обмінних звязків, і стали проголошуватися невідємними правами людини. До їх числа, насамперед, відносяться право на життя, недоторканість особи, свободу, власність і т.д.

Права особи надзвичайно різноманітні по змісту, обсягу і способам реалізації. Права особи можуть бути офіційно визнані державою і стати законами, виданими належними органами державної влади. У цьому випадку права особи і права громадянина збігаються. Однак таке їхнє опосередкування державою необовязкове. Права особи і не будучи опосередковані державою все рівно залишаються правом. Як відзначав Гегель, “людина як така... має право на свободу”. Права людини іноді одержують офіційне закріплення й у документах поза-державного характеру, наприклад, у Загальній декларації прав людини, прийнятій Організацією Обєднаних Націй у 1948 р. [3].

Виникає питання, чи забезпечуються права людини державним захистом у тому випадку, якщо держава їх не санкціонувала і не включила в національну систему законодавства. Той, хто зводить право до сукупності вихідних від державної влади юридичних норм, відповідає на нього негативно. “Декларації ООН про права людини мають потребу в тому, щоб кожна держава юридично, законодавчим шляхом, закріпила їх, надала їм значення прав громадянина даної держави і послідовно забезпечувала можливості їхнього використання кожною людиною”, вказував Л.С. Явич. Однак настільки категоричне судження, хоча воно і розділяється дуже багатьма, не підтверджується фактами. Права людини, що зароджуються в глибинах громадянського суспільства, можуть мати і мають державний захист у тих випадках, коли джерелами права виступали звичаї, усталені правовідносини, договір, судовий прецедент і т.д., якщо в них вони одержали своє відображення. При цих умовах права людини, якщо вони будуть порушені, можуть бути визнані і відновлені органами суду.

Права особи - це не “дарунок” держави, а соціальні можливості, що забезпечують людині визначений стандарт життя. Законодавець не може штучно “занижувати” чи “завищувати” обсяг прав і свобод, він звязаний умовами соціальної взаємодії людей. Перевищення меж реальних можливостей особи, зафіксоване в законодавстві, зробить права людини фікцією, порожнім побажанням; штучне обмеження прав приведе в кінцевому рахунку до дисфункції соціальної системи.

Приймаючи на себе зобовязання по забезпеченню прав громадян, держава і від них вимагає визначеної поведінки. Свої вимоги до громадян держава формулює в системі обовязків, встановлює міри юридичної відповідальності за їхнє невиконання.

Юридичні обовязки особи - це встановлені і гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційна міра належної поведінки. Юридичні обовязки є необхідним засобом впливу на суспільні відносини.

Отже, обовязок - обєктивно необхідна, належна поведінка особи. Необхідно разом з тим підкреслити, що така обєктивна необхідність визначеної поведінки не завжди субєктивно усвідомлюється індивідом, що може привести до відступу від вимог норми. Тому обовязок - це як необхідна, так і можлива поведінка.

Особа робить свій вибір не тільки виходячи з юридичних вимог і розпоряджень, на неї можуть впливати й інші норми, у тому числі наділені анти-правовою спрямованістю. У цьому випадку обовязок не буде реалізований. Обовязок - це можлива поведінка і тому, що навіть при позитивному відношенні особи її реалізація в обєктивно необхідному поводженні настає лише за певних умов, передбачених правовою нормою.

Правовий статус особи окреслює “простір її свободи”, ставить перешкоди неналежним, суперечним інтересам суспільства, держави й інших осіб використанню прав і свобод, визначає критерії правових заборон. “Він може бути, отже, сполучений з деякими обмеженнями, що однак повинні бути встановлені законом і бути необхідними:

a) для поваги прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, суспільного порядку, здоровя чи моральності населення” [32].

Права й обовязки особи обєктивно взаємозалежні між собою. У демократичному суспільстві взаємозвязок і єдність прав і обовязків виявляються через їхню взаємозумовленість, а також рівність основних прав і обовязків. Взаємозвязок і єдність прав і обовязків є вираження узгодження інтересів особи, держави, суспільства. Необхідне виконання кожною людиною своїх громадських обовязків є необхідною умовою і гарантією здійснення прав, свобод і законних інтересів інших громадян, забезпечує інтереси держави і суспільства. Виконання обовязків розглядається як юридична і моральна підстава для людини жадати від інших громадян, організацій і держави забезпечення її власних прав і домагань. Зокрема, конституційним обовязком українських громадян є вимога дотримувати Конституції і законів, поважати права і свободи інших осіб, нести встановлені законом інші обовязки.

Так само як права і свободи, юридичні обовязки підрозділяються на конституційні (основні) і на обовязки, що виникають на основі норм поточного законодавства.

Поняття юридичного обовязку тісно звязано з поняттям юридичної відповідальності особи. Юридична відповідальність особи насамперед полягає в обовязку особи перетерплювати заходи державного впливу за здійснення протиправних і винних проступків, за невиконання чи неналежне виконання юридичних обовязків.

Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина в Україні

Сучаснi автори, що розглядають проблему спiввiдношення держави i особи, визначають такi головнi принципи їх взаємодiї:

а) взаємну вiдповiдальнiсть держави i особи;

б) гармонiйне поєднання iнтересiв держави i особи;

в) взаємоєднiсть прав i обовязкiв держави i громадян;

г) рiвнiсть основних прав i обовязкiв громадян;

д) поширення прав i свобод громадян, пiдвищення їх соцiальної активностi, вiдповiдальностi i самодисциплiни при виконаннi обовязкiв;

ж) законнiсть цих стосункiв.

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.

У Декларації про державний суверенітет України Ї від 16 липня 1990 р. і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сімї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобовязується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Суспільно-політичні зрушення у 1985-1990 рр. і особливо події серпня 1991 р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливі умови для демократичних перетворень.

Перші ж законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.

Прийняття 9 листопада 1995 р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобовязання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції - основного закону нової демократичної держави.

Конституція України 1996 р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію” [24].

Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст. 3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обовязком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обовязкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.

Чинна Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім “людським виміром”, мірою людської гідності.

Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.

Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом.

Як показав час, що минув після прийняття Конституції України, передусім права і громадянські та політичні свободи набуваю ...........