17
Гештальтпсихологія: принципи і представники
Вступ
Кінець ХІХ ст. охарактеризувався наростанням кризових явищ в психологічній науці. На цей час основним методом вивчення свідомості була інтроспекція. До цього часу у багатьох містах Європи працюють психологічні установи, створені за зразком лабораторії Вільгельма Вундта. Його підхід до вивчення психологічних явищ назвали структуралізмом, оскільки Вундт основною задачею психології вважав вивчення структури свідомості. Структуралізм і функціоналізм зіграли важливу роль на даному етапі розвитку психології. Оскільки будь-яка наукова точка зору є систематичним підходом до відповідної наукової дисципліни, обидва ці напрями стали розглядатися як конкуруючі між собою психологічні школи. Проте до 1920 року обидва вони були витиснені трьома пізнішими школами: біхевіоризмом, гештальтпсихологією і психоаналізом. Якщо біхевіоризм був популярний в Америці, то гештальтпсихологія і психоаналіз зародилися і поширилися в Європі.
1. Принципи та основні положення гештальтпсихології
Гештальтпсихологія (нім. Gestalt - цілісна форма або структура) - школа психології початку XX століття. Заснована Максом Вертгеймером в 1912 році.
Первинними даними гештальтпсихології є цілісні структури (гештальти), що в принципі не виводяться із створюючих їх компонентів. Гештальтам властиві власні характеристики і закони, зокрема, «закон угрупування», «закон відношення» (фігура/фон) [1; с. 56].
Гештальт - просторово-наглядна форма сприйманих предметів, чиї істотні властивості не можна зрозуміти шляхом підсумовування властивостей їх частин. Одним з яскравих тому прикладів, по Келлеру, є мелодія, яка взнається навіть у випадку, якщо вона транспонується на інші елементи. Коли ми чуємо мелодію удруге, то, завдяки памяті, взнаємо її. Але якщо склад її елементів зміниться, ми все одно взнаємо мелодію, як ту ж саму. «Якщо схожість двох явищ (або фізіологічних процесів) обумовлена числом ідентичних елементів і пропорційна йому, то ми маємо справу з сумами. Якщо кореляція між числом ідентичних елементів і ступенем схожості відсутня, а схожість обумовлена функціональними структурами двох цілісних явищ як таких, то ми маємо гештальт» [2; с. 48].
Гештальтпсихологія виникла з досліджень сприйняття. У центрі її уваги - характерна тенденція психіки до організації досвіду в доступне розумінню ціле. Наприклад, при сприйнятті літер з «дірками» (частинами, що відсутні) свідомість прагне заповнити пропуск, і ми взнаємо цілу букву.
Гештальтпсихологія зобовязана своєю появою німецьким психологам Максу Вертгеймеру, Курту Коффке і Вольфгангу Келеру, котрі висунули програму вивчення психіки з погляду цілісних структур - гештальтів. Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них складних психічних феноменів, вони пропонували ідею цілісності образу і незведення його властивостей до суми властивостей елементів. На думку цих теоретиків, предмети, що становлять наше оточення, сприймаються відчуттями не у вигляді окремих обєктів, а як організовані форми. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Власне гештальт виявляє собою функціональну структуру, що упорядковує різноманіття окремих явищ.
Всі вищеперелічені властивості сприйняття - константи, фігура, фон - вступають у відносини між собою і виявляють нову властивість. Це і є гештальт, якість форми. Цілісність сприйняття і його впорядкованість досягаються завдяки наступним принципам:
Близькість. Стимули розташовані поряд, мають тенденцію сприйматися разом.
Схожість. Стимули, схожі за розміром, контурам, кольору або формі мають тенденцію сприйматися разом.
Цілісність. Сприйняття має тенденцію до спрощення і цілісності.
Замкнутість. Відображає тенденцію завершувати фігуру, так що вона набуває повної форми.
Суміжність. Близькість стимулів в часі і просторі. Суміжність може зумовлювати сприйняття, коли одна подія викликає інше.
Загальна зона. Принципи гештальта формують наше повсякденне сприйняття, нарівні з научінням і минулим досвідом. Випереджаючі думки і очікування також активно керують нашою інтерпретацією відчуттів [1; с. 24].
Гештальти завжди є цілими, завершеними структурами, з чітко обмеженими контурами. Контур, що характеризується ступенем різкості і замкнутістю або незамкнутістю контурів, є основою гештальту.
При описі гештальту уживається також поняття «важливість». Ціле може бути важливим, члени - неважливими, і навпаки. Фігура завжди важливіша за основу або підставку, на якій вона стоїть. Важливість може бути розподілена так, що в результаті всі члени виявляються однаково важливими (це окремий випадок, який зустрічається, наприклад, в деяких орнаментах).
Члени гештальту бувають різних рангів. Так, наприклад, розглянемо коло: 1-му рангу відповідає центр, 2-й ранг має крапка на колі, 3-й - будь-яка крапка усередині кола.
Кожен гештальт має свій центр тяжкості, який виступає або як центр маси (наприклад, середина в диску), або як точка закріплення, або як початкова крапка (створюється враження, що ця крапка служить початком для побудови цілого, наприклад, підстава колони), або як направляюча крапка (наприклад, вістря стріли).
Якість «транспозитивності» виявляється у тому, що образ цілого залишається, навіть якщо всі частини міняються за своїм матеріалом, наприклад, якщо це - різні тональності однієї і тієї ж мелодії, а може втрачатися, навіть якщо всі елементи зберігаються.
Як основний закон угрупування окремих елементів гештальтпсихологами був постулірован закон прегнантності. Прегнантність (від лат. рrаеgnans - змістовний, обтяжений, багатий) - одне з ключових понять гештальтпсихології, що означає завершеність гештальтів, що набули урівноваженого стану, «хорошої форми». Прегнантні гештальти мають наступні властивості: замкнуті, виразно виражені межі, симетричність, внутрішня структура, що набуває форму фігури. При цьому психологами були виділені чинники, котрі сприяють угрупуванню елементів в цілісні гештальти, такі як «чинник близькості», «чинник схожості», «чинник хорошого продовження», «чинник загальної долі».
Закон «хорошого» гештальту, проголошений Метцгером (1941), свідчить: «Свідомість завжди схильна до того, щоб з даних разом сприйнять сприймати переважно найпростіше, єдине, замкнуте, симетричне, що включається в основну просторову вісь» [2; с. 102]. Відхилення від «хороших» гештальтів сприймається не відразу, а лише при інтенсивному розгляді (наприклад, приблизно рівносторонній трикутник розглядається як рівносторонній, майже прямий кут - як прямий).
Константна розміру: сприйманий розмір обєкту залишається постійним, незалежно від зміни розміру його зображення на сітківці ока. Сприйняття простих речей може показатися природним або природженим. Проте в більшості випадків воно формується через власний досвід. Так в 1961 році Колін Тернбулл відвіз пігмея, що жив в густих африканських джунглях в безкрайню африканську савану. Пігмей, що ніколи не бачив обєктів на великій відстані, сприймав стада буйволів як скопища комах, поки його не підвезли ближче до тварин. Константна форми полягає у тому, що сприймана форма обєкту є постійною при зміні форми на сітківці ока. Достатньо подивитися на аркуш з текстом або малюнком спочатку прямо, а потім під кутом. Не дивлячись на зміну «картинки» сторінки, сприйняття її форми залишається незмінним [2].
Константна яскравості: сприймана яскравість обєкту постійна за умов освітлення, що змінюються, за умови однакового освітлення обєкту і фону.
Просте формування сприйняття полягає в розділенні зорових відчуттів на обєкт - фігуру, розташовану на фоні. Виділення фігури з фону і утримання обєкту сприйняття включає психофізіологічні механізми. Клітини головного мозку, одержуючі візуальну інформацію, при погляді на фігуру реагують активніше, ніж при погляді на фон. Фігура завжди висунута вперед, фон - відсунений назад, фігура багатша за фон змістом, яскравіша за фон. І мислить людина про фігуру, а не про фон. Проте їх роль і місце в сприйнятті визначається особистісними, соціальними чинниками. Тому стає можливим явище оборотної фігури, коли, наприклад, при тривалому сприйнятті, фігура і фон міняються місцями.
Гештальпсихологи вбачали головну задачу в тому, щоб дати нову інтерпретацію фактам свідомості як єдиної психічної реальності. Гештальтистська критика «атомізму» в психології була передумовою переорієнтації експерименту з метою виявлення в свідомості образних структур, або цілісностей. Досягти цієї мети без самоспостереження було неможливо. Але і два колишні варіанти інтроспективного методу довелося відкинути (вундтовський, який вимагав від випробовуваного звіту про елементи «безпосереднього досвіду», і метод розчленовування свідомості на «фракції», вироблений вюрцбургською школою).
Гештальпсихологи прийняли третій варіант інтроспективного методу, що одержав назву феноменологічного. У пошуках шляхів проникнення в реальність душевного життя у всій її повноті і безпосередності ними пропонувалося зайняти позицію «наївного» спостерігача, не обтяженого упередженими уявленнями про її будову [3].
Гештальтісти сподівалися створити нову психологію по типу наук про природу. Але якщо для біхевіористів моделлю служила біологія, то для гештальтістів - фізика. Поняття про гештальт не вважалося, таким чином, унікально-психологічним, прикладеним лише до області свідомості. Воно було передвісником загального системного підходу до всіх явищ буття. Зароджувався новий погляд на співвідношення частини і цілого, зовнішнього і внутрішнього, причини і цілі.
Багато представників цього напряму надавали значну увагу проблемі психічного розвитку дитини, оскільки в дослідженні розвитку психічних функцій бачили докази правильності своєї теорії. Провідним психічним процесом, який фактично визначає рівень розвитку психіки дитини, з погляду гештальтистів, є сприйняття. Саме від того, як сприймає дитина світ, доводили ці вчені, залежить її поведінка і розуміння ситуацій.
Сам процес психічного розвитку, з погляду гештальтпсихології, ділиться на два незалежних і паралельних процесу - дозрівання і навчання. Один з основоположників цього напряму Коффка підкреслював їх незалежність, доводячи, що в процесі розвитку навчання може випереджати дозрівання, а може відставати від нього, хоча частіше вони йдуть паралельно один одному, створюючи ілюзію взаємозалежності. Проте, навчання не може прискорити процес дозрівання і диференціації гештальтів, а процес дозрівання не прискорює навчання.
Підведження цього підходу стосовно розвитку психіки гештальтисти шукали як в дослідженні формування пізнавальних процесів (сприйняття, мислення), так і в розвитку особистості дитини. Вивчаючи процес сприйняття, вони дістали висновку, що основні властивості сприйняття зявляються поступово, з визріванням гештальтів. Так зявляється константність і правильність сприйняття, а також його усвідомленість.
Якщо спочатку свої критичні стріли гештальтисти направляли проти традиційного «атомістського» трактування свідомості, то надалі їх головною мішенню став біхевіоризм. Намагаючись показати його однобічність, нездатність охопити своїми пояснювальними поняттями образно-смислову регуляцію поведінки, гештальтисти, проте, самі виявилися безпорадними перед цією регуляцією, бо вони, як і їх супротивники, розєднали образ і дію. Адже образ у гештальтистів виступав у вигляді суті особливого роду, підлеглої власним іманентним законам. Його звязок з реальною, предметною дією залишався нітрохи не менш загадковим, ніж співвідношення між дією і образом у біхевіористів.
Ідея іманентної трансформації «когнітивного (пізнавального) поля» безвідносно до реальної предметної діяльності створила тупікову ситуацію і в гештальтистських дослідженнях мислення людини. Цій проблемі була присвячена книга Вертгеймера «Продуктивне мислення» (1945) (вона залишилася незавершеною). Досліди проводилися над дітьми. Були використані також інтервю з Ейнштейном. Виходячи із загального положення гештальтистів, що справжнє мислення є «інсайтним», а інсайт припускає схоплювання цілого (на приклад, принципу рішення проблеми), Вертгеймер виступив проти традиційної практики навчання в школі. У основі цієї практики лежала одна з двох концепцій мислення - або асоціаністська (навчання будується на зміцненні звязків між елементами), або формально-логічна. Обидва перешкоджають розвитку творчого, продуктивного мислення.
2. Погляди представників гештальтпсихології
Макс Вертгеймер (1880-1943) - один із засновників гештальтпсихології. Після двох років вивчення права вирішив зайнятися філософією. Захистив докторську дисертацію у Вюрцбурзькому університеті (1904). У 1910-х працював в Психологічному інституті Франкфуртського університету, де зацікавився дослідженнями сприйняття. Разом з двома асистентами, Вольфгангом Келером і Куртом Коффкою провів дослідження ефекту руху зображень, що демонструвалися на тахістоскопі, після чого опублікував в 1912 свою відому статтю «Експериментальні дослідження сприйняття руху». З 1916 по 1925 жив і працював в Берліні, після чого повернувся до Франкфурту на посаду професора. З 1933 р. Вертгеймер працює на кафедрі психології Нової школи соціальних досліджень в Нью-Йорку [1; с. 23].
Вертгеймер представляє напрям, що досліджував продуктивне мислення, направлене на рішення задач. Це можна уявити наступним чином. Є початкова і кінцева ситуація. Далі можливі два варіанти - початкова ситуація в порівнянні з кінцевою: а) має структурні порушення або пропуски (структурну незавершеність), або б) «дуже складна або безладна, або володіє простою, але заснованою на зовнішніх ознаках структурою» (недосконалість структури). Структурні особливості початкової ситуації визначають дії по її переструктуруванню (створюють «вектори… направлені до поліпшення ситуації»). Кінцева ситуація - «це такий стан, який підтримується внутрішніми силами, в якому існує гармонія взаємних вимог і в якому частини визначаються структурою цілого, а ціле - структурою частин» [6; с. 408].
Відповідно до цього Вертгеймер розрізняв вихідні ситуації а) з незавершеністю структури і б) з недосконалістю структури:
а) Вихідна ситуація з незавершеністю структури. У випадку, якщо вихідна ситуація володіє структурною незавершеністю в порівнянні з кінцевою, рішення протікає таким чином. Спочатку людина повинна побачити, усвідомити проблему (тобто необхідне схоплювання структури «у світлі того, що вимагається визначити»), після чого відбувається переструктурування. Тобто «поліпшення структури» в даному випадку слід розуміти в тому значенні, що нова структура виявляється «хорошою» для вирішення. Вертгеймер відзначає, що людина часто осягає деякі структурні властивості відшукуваного цілого задовго до того, як зможе знайти його повну структуру, конкретні елементи. При переструктуруванні відбувається зміна функцій елементів.
Ось приклад того, як відбувається переструктурування ситуації з погляду завдання. Завдання: знайти суму 1+2+3+4+5+6+7+8+9+10 простим способом. Випробовуваний приходить до того, що можна скласти перше і останнє числа (1 і 10), що те ж саме, що 2 і 9, 3 і 8 і т.д., і помножити цю суму (11) на число таких пар (5). При цьому, наприклад, 9 починає сприйматися вже не як 8+1 (наступна за 8), а як 11-2 (симетрична 2 щодо типової суми пар).
б) Вихідна ситуація з недосконалістю структури. У інших випадках переструктурування ситуації не має конкретної мети, а тільки - «прагнення осягнути внутрішню структуру завдання». «У таких випадках відкриття означає не просто досягнення невідомого раніше результату, відповідь на якесь питання, але швидше нове і глибше розуміння ситуації».
Перехід від вихідної до кінцевої ситуації - лише відносно замкнутий (ізольований) процес. «Він - часткове поле в межах загального процесу пізнання і розуміння, в контексті загального історичного розвитку, усередині соціальної ситуації, а також в особистому житті випробовуваного». Початкова стадія - лише відносно початкова, кінцева - відносно кінцева.
У загальному вигляді Вертгеймер класифікує задачі таким чином (S1 - початкова ситуація, S2 - кінцева ситуація):
а) задачі з незавершеністю структури: S1 … S2,
б) задачі з недосконалістю структури: S1 ….
Вертгеймер помічає, що існує і третій вид продуктивних процесів, який можна зобразити так: в) … S2.
Це, наприклад, художня творчість. Тут S2 (результат) існує спочатку в уявленні творця лише в найзагальнішому вигляді, навіть структура цілого розгортається тільки в процесі творіння.
Курт Коффка (1886-1941) - німецько-американський психолог. Разом з Максом Вертхеймером і Вольфгангом Келером вважається одним із засновників гештальтпсихології. Навчався в Берлінському університеті у Карла Штумпфа, в 1909 році одержав ступінь доктора філософії. Також протягом одного року навчався в Единбурзькому університеті в Шотландії. Після закінчення навчання працював у Франкфуртському університеті, в 1911 році став приват-доцентом в університеті міста Гісен, де разом з Келером брав участь в експериментах Вертгеймера, присвячених вивченню сприйняття руху. У 1918 році - професор університету, пропрацював в якому до 1924 року.
З 1924 року відвідував різні американські університети, був професором Корнелського, Чиказького і Вісконсинського університетів. У 1927 році посів посаду професора коледжу Сміта в Нортхемптоне. З 1939 року - професор Оксфордського університету. Разом з Вертхеймером і Келером в 1921 році заснував журнал «Psychologische Forschung» (Психологічне дослідження). Головна праця Коффки - «Принципи гештальтпсихології» (1935) [1; с. 289].
У роботі «Основи психічного розвитку» застосував методи гештальтпсихології для дослідження психічного розвитку дитини. У цій праці він обєднує гештальтпсихологію і психологію розвитку дитини. Особливе місце приділяється досвіду та научінню на помилках. В цілому, Коффка підкреслював взаємодію здібностей та умов оточуючого середовища, спираючись на «теорію конвергенції» В. Штерна. Книга містить багато практичних прикладів, котрі ілюструють розвиток здібностей дітей до формування і сприйняття думок, мисленнєві процеси.
Дослідження розвитку сприйняття у дітей, які проводилися в лабораторії Коффки, показали, що у дитини є набір смутних і не дуже адекватних образів зовнішнього світу. Поступово в процесі життя ці образи диференціюються і стають все більш точними. Так, у новонароджених дітей є смутний образ людини, до гештальту якої входять і голос, і особистість, і волосся, і характерні рухи. Тому маленька дитина одного-двох місяців може не взнати навіть близького дорослого, якщо він поміняє зачіску або змінить звичний одяг на абсолютно незнайомий. Проте вже до кінця першого півріччя цей смутний образ дробиться, перетворюючись на ряд чітких образів: обличчя, в якому виділяються як окремі гештальти очі, рот, волосся, зявляються і образи голосу, тіла. Розвивається і сприйняття кольору.
Спочатку діти сприймають оточуюче тільки як забарвлене або незабарвлене, при цьому незабарвлене сприймається як фон, а забарвлене - як фігура. Поступово забарвлене ділиться на тепле і холодне, і в оточуючому діти виділяють вже декілька наборів «фігура-фон». Це незабарвлене-забарвлене тепле, незабарвлене-забарвлене холодне і т.д. Таким чином, єдиний раніше гештальт перетворюється в декілька гештальтів, які вже точніше відображають колір. З часом і ці образи дробляться: у теплому виділяються жовтий і червоний кольори, а в холодному - зелений і синій. Цей процес відбувається протягом довгого часу, поки, нарешті, дитина не починає правильно сприймати всі кольори. Таким чином, Коффка приходить до висновку про те, що в розвитку сприйняття велику роль виконує поєднання фігури і фону, на якому демонструється даний предмет. Він сформульовує один із законів сприйняття, який був названий «трансдукція» Цей закон доводив, що діти сприймають не самі кольори, а тільки їх відносини.
Вольфганг Келер (1887-1967) - німецький і американський психолог, один із засновників гештальтпсихології. Доктор філософії (Берлінський університет, 1909) [1; с. 303].
В. Келер також досліджував особливості інтелектуального розвитку особистості, виходячи з пошуку закономірностей створення в уяві людини гештальту. Він вважав, що навчання веде до утворення нової структури і, отже, до іншого сприйняття і усвідомлення ситуації. В той момент, коли явища входять в іншу ситуацію, вони придбавають нову функцію. Це усвідомлення нових поєднань і нових функцій предметів і є, на думку Келера, утворенням нового гештальту, усвідомлення якого складає суть мислення. Келер називав цей процес «переструктуруванням гештальту» і вважав, що він відбувається миттєво і не залежить від минулого досвіду субєкта. Для того, щоб підкреслити миттєвий, а не тривалий в часі характер мислення, Келер дав цьому моменту переструктурування назву «інсайт», тобто осяяння.
Келер провів експеримент, в якому дітям пропонувалося дістати машинку, розташовану високо на шафі. Для того, щоб її дістати, треба було використовувати різні предмети - драбинку, ящик, стілець. Виявилося, що якщо в кімнаті були сходи, діти швидко вирішували запропоновану задачу. Складніше було в тому випадку, якщо треба було здогадатися використовувати ящик. Але найбільші утруднення викликав варіант, коли в кімнаті не було інших предметів, окрім стільця, який треба було відсунути від столу і використати як підставку [2].
Келер пояснював ці результати тим, що сходи із самого початку усвідомлюються функціонально як предмет, що допомагає дістати щось розташоване високо. Тому її включення в гештальт з шафою не представляє для дитини трудності. Включення ящика вже потребує деякої перестановки, оскільки ящик може усвідомлюватися в декількох функціях. Що ж до стільця, то він усвідомлюється дитиною не сам по собі, але вже включеним в іншій гештальт - із столом, з яким він представляється дитині єдиним цілим. Тому для вирішення даної задачі дітям треба спочатку розбити цілісний образ «стіл-стілець» на два, а потім вже стілець зєднати з шафою в новий образ, усвідомивши його нову функціональну роль. До подібних же висновків про роль «інсайту» в переструктуруванні минулих образів прийшов і М. Вертгеймер, який досліджував процес творчого мислення у дітей і дорослих.
Сказане проливає світло на дещо дивний факт: перша програмна праця гештальтпсихології, що належав Келеру, була присвячена питанням фізичної хімії і називалася «Фізичні гештальти у спокої і стаціонарному стані» (1920). Психолог, що займався до цього акустичними відчуттями і зоопсихологією, звернувся до колоїдної хімії не через примхливі зміни в професійних інтересах. Теорія гештальту не могла претендувати на серйозну роль без природничонаукового обґрунтування. Тому вона і починається з келеровської книги про фізичні гештальти. Келеру і його колегам представлялося, що принцип гештальту - єдиний для різних порядків явищ - дозволить по-новому розвязати психофізичну проблему, приводячи свідомість у відповідність з фізичним світом і в той же час не позбавляючи його самостійної цінності. Це рішення виразилося в понятті «ізоморфізм».
Ізоморфізм означає, що елементи і їх відносини в одній системі взаємно однозначно відповідають елементам і їх відносинам в іншій. Фізіологічна і психологічна системи, згідно гештальтистської гіпотезі, ізоморфні один одному (подібно тому як топографічна карта відповідає рельєфу місцевості).
В. Келер довів, що при успішному розвязанні інтелектуальної задачі відбувається бачення ситуації в цілому і її перетворення в гештальт, через що змінюється характер пристосувальних реакцій. Дослідження Келера розширили рамки уявлень про природу навиків і нових форм поведінки людини і тварин. Келер також займався вивченням феномена транспозиції, в основі якої лежать реакції організму не на окремі, розрізнені подразники, а на їх співвідношення. Він вважав, що психологічне знання слідує будувати за зразком фізичного, оскільки процеси в свідомості і організмі як матеріальній системі знаходяться у взаємно однозначній відповідності (ізоморфізм). Керуючись цією ідеєю, Келер розповсюдив поняття про гештальт на головний мозок. Це спонукало його послідовників постулювати наявність в мозку електричних полів, що служать корелятом психічних гештальтів при сприйнятті зовнішніх обєктів.
Висновки
Представники гештальтпсихології вважали, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти) як первинні дані психології, що не можуть бути виведені з їхніх компонентів, а навпаки - властивості частин визначаються саме структурою, гештальтом. Останній функціонує за принципом кращої організації (прегнантності), ізоморфізму - тотожності між фізичними і психічними гештальтами. При розвязанні задач головним чинником визнавався «інсайт», тобто явище раптового охоплення ситуації в цілому.
Гештальтпсихологія стверджує, що ціле не виводиться з суми властивостей і функцій його частин (властивості цілої не рівні сумі властивостей його частин), а має якісно вищий рівень. Гештальтпсихологія змінила колишнє переконання про свідомість, доводячи, що його аналіз покликаний мати справу не з окремими елементами, а з цілісними психічними образами. Гештальтпсихологія виступала проти асоціативної психології, що розчленовує свідомість на елементи. Гештальтпсихологія разом з феноменологією і психоаналізом лягла в основу гештальттерапії Ф. Перлза, який переніс ідеї гештальтпсихологів з когнітивних процесів до рівня світобачення в цілому.
Образи-гештальти, на думку прихильників цього напряму, виникають внаслідок прагнення психічного поля свідомості індивіда утворювати прості, врівноважені, симетричні й замкнуті фігури, яким властива константність і стійкість. Із сприймання гештальтисти перенесли термін «гештальт» та мисленнєві й культурні утворення як цілісності, елементи яких повязані в єдиній структурі. Гештальтисти застосували в своїх дослідженнях феноменологічний метод - варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя у всій можливій повноті.
Список використаної літератури
1. Альмуханова А.Б., Гладкова Е.В., Есина Е.В., Имашева Е.Г., Клименкова О.В. Большая психологическая энциклопедия. - М.: Эксмо, 2007. - 543 с.
2. Лебедева Н.М., Иванова Е.А. Путешествие в Гештальт: теория и практика. - СПб.: Речь, 2005. - 555 с.
3. Марцинковская Т.Д. История психологи. - М.: Академия, 2008. - 544 с.
4. Роменець В.А. Історія психології ХІХ-початок ХХ століття: навч. посібник. - К.: Либідь, 2007. - 832c.
5. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття: Навч. посіб. - К.: Либідь, 2003. - 990 с.
6. Теплов Б.М. О Максе Вертгеймере, основателе гештальтпсихологии // Психология и психофизиология индивидуальных различий. - М., Воронеж: 1998. - С. 408-409.
7. Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века: Учеб. пособие. - М.: Академия, 1996. - 416 с.
|
