Досить небезпечним для багатонаціональної, поліетнічної держави - є розрив між етнонаціональною та політико-громадянською сутністю людини, їхнє протиставлення. У цьому випадку розвертається дискримінація людей у рідній державі за етнонаціональнлю ознакою. А за цим випливають революції, конфлікти, і розшарування держав, що перериває в цілому процес розвитку етносів, формування з них етнонацій, їхнє обєднання в традиційну спільність - російський народ, російську націю. Тишков В.А. Р эквием по етносу: Исследования по социально-культурной антропологии / В.А. Тишков; Ин-т антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. - М.: Наука, 2003. - 544с.

На початку ХХ століття в умовах царського самодержавства стало неможливим формування хоча і підготовленої по багатьом параметрам спільності російського народу - російської нації. Отже, Росія, як держава розвалилася. Немає перспектив для держави, де немає перспектив формування єдиної нації на основі гармонізації інтересів усіх складових її частин, у тому числі і націй-етносів, забезпечення нормального самопочуття громадян країни всіх національностей. (одним із недоліків при формуванні політичної нації Росії було те, що в основі етнополітики був закладений принцип: “у кожнoї нації є дві нації: нація-пролетаріат і нація-буржуазія” Ремизов М. “Проект Государство-цивилизация” / http://nf8.jinr.ru/~kras/tany/zakon/konst/2.html / 14.05.2006. ) Отже, зруйнувалася історична етнонаціональна основа російської спільності як політичної нації.

Але, незважаючи на це, у справі становлення спільності людей - радянського народу - на єдиних економічних і духовних основах безперечно було багато досягнуто. Вдалося зробити чимало у формуванні російської спільності народів у радянському варіанті, але це відбувалося не саме по собі - а на основі, насамперед, досягнень і цінностей історичного минулого спільності народів і громадян.

Концепція про формування нової історичної спільності людей - радянського народу дійсно мала під собою серйозні підстави. Спільність народів Радянського Союзу, російського народу в культурно-мовній і в соціально-економічній сферах істотно зміцнилася за роки спільного життя, незважаючи на всі труднощі і трагедії політичних процесів. Прикладом життєвості і життєздатності цієї спільності безперечно стала перемога радянського народу як цілісного утворення у Великій Вітчизняній війні. Радянський народ як міжнаціональна спільність людей знайшов стійкість до зовнішніх погроз. Це важлива ознака політичної нації. Взаємне прагнення і духовна спільність росіян, українців, білорусів, казахів, грузин, азербайджанців, вірмен і багатьох інших - стали реальним фактом спільного буття. Деякі дослідники наполягають на тому, що у радянських людей більше спільного, російсько-радянського, ніж “чисто” етнонаціонального. Абдулатипов Р.Г. Этнополитология. Этнос и государство. Питер. - 2004. - 161с. І незважаючи, на всі перепони, народи історичної Росії довели, що вони здатні жити і розвиватися в статусі суперетнічної і міжетнічної єдності.

Сьогодні ж у Російській Федерації складається трохи інша картина. Народи історичної Росії, їхня політика та поведінка, останнім часом якраз вказує на протилежне. Деякі народи не здатні та не мають бажання жити та розвиватися у міжетнічній єдності. Вони не бачать свого майбутнього поряд із Російською Федерацією, не мають бажання бачити себе одним цілим з цією державою. Як результат - вимагають незалежності (на жаль, це відбувається не завжди мирним шляхом). Що характерно також для сьогоднішньої Росії - тут, наполягають деякі дослідники, активно проводиться етнізація по всім рівням: нерідко тут, по-всякому обвинувачуються інородці, а найбільш пригнобленими і постраждалими виявляються росіяни. Абрамян А. “Примите с Богом “пришельца” / Парламентская газета 2006 № 148 (1027) http://www.pnp.ru/archive/10270114.html А в ряді республік у відповідь в усьому обвинувачуються росіяни, на них переноситься провина політичних режимів. І все це замість того, щоб сказати, що була одна країна, один народ, отже, загальними були і багато досягнень, і трагедії, незважаючи на політичну надбудову. Історію єдиної країни, єдиного народу не можна поділяти на російську чи неросійську.

У сучасних умовах постає лише одна задача для російського народу - не боючись етнічного різноманіття, підключати весь його потенціал до процесу формування багатонаціонального народу, нації-держави в Російській Федерації. Стратегічна задача для Росії, усіх її народів, не впадаючи в крайності імперського унітаризму і конфедеративного сепаратизму, наполегливо і мудро “збирати” Батьківщину, народ російський у російську політичну націю, зберігаючи усе етнаноціональне різномаїття країни, забезпечуючи його самоствердження і співтворчість на основі принципів демократії і федералізму. Паин Э. “От Третьего Рима к гражданской нации” / Независимая газета, 15.02.06. http://www.ng.ru/printed/65402 У російських народів, обєднаних у єдиний багатонаціональний народ Російської Федерації, загальна історія, загальні соціально-політичні традиції, взаємно адаптована ментальність, сприйняття явищ і процесів, загальна економічна база, від стану якої залежить реалізація соціально-економічних прав і свобод кожного росіянина, взаємозалежна культура і загальна російська мова і багато інших загальноспільних ознак, що у єдиній державі відбиваються в загальногромадянських почуттях і ціннісних орієнтаціях. І головне для тут - волевиявлення багатонаціонального народу Російської Федерації, що є джерелом влади і носієм суверенітету. Єдність різноманіття - от формула (цей же принцип панує у Канадському суспільстві) життєдіяльності російського народу, російської нації-держави в перспективному плані. Для цього, насамперед, потрібна політика будівництва солідарного народу і солідарного суспільства, де кожна людина, незалежно від національної приналежності, і кожен народ, незалежно від чисельності, будуть себе почувати членами однієї родини, однієї нації, однієї громадянської національності. Шлях Російської Федерації - це міцна єдність як спільності за рахунок розкриття потенціалу її різноманіття. Сильное эффективное государство для каждого гражданина России. Заявление политической партии “Родина” / http://www.rodina.ru/programma/show/?id=37 / 12.052006.

Так само, як ми скажемо і про українську політичну націю, - не можна критикувати її занадто категорично. Порівняно з українською політичною нацією, тут, звичайно, на наш погляд, перспективи більш обднадійливіші. Не дивлячись на деякі міжетнічні конфлікти, що мають місце в Російській Федерації, на расові та національні гноблення (у деяких випадках) більша частина російського народу (не етносу, а саме - народу!) мають на меті консолідуватися і створити міцну потужну державу, яку у світі всі поважатимуть. На відміну, від нашої, української нації, тут, у Росії, патріотизм сягнув свого найвищого рівня. Тут, не має поділу на біло-голубих та помаранчевих, тут нема “двох народних президентів”, кожний з яких намагається повести державу у різні боки. Тут, є повага до керівництва своєї держави, є підтримка народу. І, нехай, деколи це може здатися ознакою авторитаризму, та найбільшою та найважливішою задачею Російської Федерації - є “збирання” громадян, народу, держави в націю. Шовінізм чи націоналізм не створюють націю. Націю створюють воля і патріотизм. Країні потрібні переконливі, загальні для всіх національностей ідеї російського патріотизму, здатні зміцнювати російську націю, мобілізувати її в цілому на демократичні реформи. Не буває єдиної нації без спільних переживань і перемог, без національного і людського достоїнства. “Не потрібна мені нація, якщо вона давить на мене, заважає мені, тисне на мої людське достоїнство. Не хочу і держави, що буде придушувати мої права і свободи, замість того, щоб їх захищати. Але я буду почувати себе погано в цій країні, якщо не влаштований мій рід, мій народ, а значить і моя батьківщина, моя держава. Єдина нація - це, насамперед, одна родина, єдиний дух. Країні потрібна політика “збирання” Росії, її народів і територій, а не проекти збільшення субєктів, обєднання автономій і “розпуску” республік”. Абдулатипов Р. Создание российской нации (проект для ХХI века) http://www.rg.ru/2003/08/28/Sozdanierossijskojnatsii.html

Президент Російської Федерації Путін В.В. неодноразово говорив про ефективність і єдність федеративної багатонаціональної держави. Він звязує це в тому числі і з федералізмом, і розумною політикою державної спільності народів. Безбородов А. “Мы должны создать в России политическую нацию” / http://www.kreml.org/other/91062264?user_session=dedce22d07a7cfe0f51ca45c626 / 21.04.2006 В остаточному підсумку і головним чином ефективність держави - це ще її здатність забезпечити права і свободи громадянина, незалежно від його національної приналежності, народу-етносу, незалежно від його чисельності, забезпечуючи в такий спосіб на ділі збирання багатонаціонального народу Російської Федерації в єдину політичну націю, націю-державу. Це найбільш перспективна лінія розвитку російської державності у ХХІ столітті. І від здатності політичної еліти і суспільства успішно вирішувати цю задачу залежить майбутнє російської політичної нації, майбутнє її народів, а значить і кожного її громадянина, російської політичної нації, нації-держави. Градировский С.Н. “Этнокультурная и конфессиональная политика: выбор языка и новых смыслов” / http://www.culturecapital.ru/university-2003/etno_policy/5/print / 14.05.2006 Путін В.В. відзначив, що однією із найважливіших задач для його політики є відновлення політичної системи, та ефективне формування політичної нації у Росії. Володимир Путін впевнений, що сучасна сильна економіка в сполученні з гідною соціальною підтримкою і безпекою громадян є надійною основою для формування єдиної політичної нації. Єлізарова О. “Образы государства и нации в политической культуре современной России. "Изобретение" нации” / http://www.novopol.ru/article37.html / 17.04.2006.

“Єдність у різноманітті” - слова, вибиті на гербі Автономної республіки Крим, виявляють собою політичний принцип. Але політична форма зявиться тільки в момент інституціоналізації механізмів, що відповідають за солідарність усіх субєктів політичної гри. Тому не окремі і призначені, а багато хто й обрані повинні брати участь у додаванні нової політичної форми. З чого випливає, що країні необхідна рамкова ідентичність, що звязує різне в єдиний політичний організм.

Такою ідентичністю не може виступити ні расова, ні етнічна, ні релігійна. Такою ідентичністю може стати тільки громадянська - ідентичність політичної нації, що ґрунтується на колективному досвіді, цінностях і параметрах майбутньої долі. У “Безхребетній Іспанії” Хосе Ортега-і-Гассет писав, що нації формуються і живуть лише остільки, оскільки втілюють у собі деяке прагнення здійснити загальну програму прийдешнього. Градировский С.Н. Поликонфессиональность как ресурс и как угроза процессу формирования гражданского общества в России // http://www.archipelag.ru/authors/gradirovsky/?library=1111 / 19.03.2006

Багатонаціональна та багатоконфесійна Росія може бути обєднана на основі однієї ідеї, ідеології. Патріотизм - любов до Батьківщини, - і єдиний на сьогоднішній день центр притягання представників різних народів, що проживають на території Російської Федерації, різних культур, політичних поглядів і соціальних прошарків.

Формування єдиної політичної нації є найважливішою метою сьогоднішньої Росії, метою, досягнення якої мінімізує будь-які відцентрові і руйнівні настрої, що існують у сьогоднішньому російському суспільстві.

Отже, проаналізувавши деякі політичні нації, а саме - американську, канадську та політичну, можемо їх дещо порівняти. Не даремно, автор росставив їх саме таким чином. На наду думку, політична науція в Америці, на сьогоднішній день є найбільш ефективною та довершенною. Про Сполучені Штати Америки, як тут не йдеться. Мова йде лише про американську політичну націю. У цьому Америка є найсильнішою у світі. Тут найвищий рівень патріотизму, єдності суспільства, як за ідеологічними, так і за політичними ознаками, тут панує повага до прав людини, незалежно від її расових чи етнічних ознак. Людина тут - по-перше - громадянин Америки.

Що ж до Канади, то тут стан політичної нації, на наду думку, дещо відрізняється. Насамперед, у Канаді панує, таке собі, біполярне суспільство. Головними субєктами політичної нації є англоканадці та франкоканадці. Крім них, тут, ще більше 100 етносів, але саме вони є визначальником національної політики Канади. Політична нація тут, в принципі, вже сформована (хоча деякі дослідники із цим не погоджуються). Про це свідчить ряд обставин, які створили громадянське суспільство з усіма складовими елементами. Тут, принцип етнічності вже витіснений принципом громадянство. Одним із кроків, що цьому передували, є затверджена у 1971 році концепція багатокультурності, визначила Канаду як багатокультурне суспільство в рамках анголо-французької двомовності і встановила посаду міністра з багатокультурності.

Українська політична нація: процес її становлення та перспективи

Як говорилося у попередньому розділі політична нація вже існує у багатьох державах. Українська держава поки що тільки готується до того, що б гідно “зустріти” політичну націю у себе в суспільстві. Говорячи про долю української політичної нації, треба сказати, що найкращим ґрунтом, де б вона “прийнялася” було б громадянське, багатонаціональне суспільство. Сьогодні, на нашу думку, є потреба у створенні такого суспільства в Україні.

Уже шістнадцятий рік існує незалежна держава Україна, але більшість науковців розуміють, що українська нація, у європейському розумінні цього слова, ще не сформована. У цьому немає нічого дивного: як правило, держави створювали “під себе” нації, а не навпаки. Ніхто (чи майже ніхто) не сумнівається в існуванні українського етносу, відмінного від російського або білоруського. Але етнічні українці складають три чверті населення країни, а інші громадяни країни до титульного етносу не належать. Що ж їх може обєднати з українцями в єдину спільноту?

Нація, відповідно до сучасних уявлень, -- це “сукупність людей, що мають власне імя, загальну історичну територію, загальні міфи й історичну память, масову суспільну культуру, загальну економіку й однакові для всіх членів юридичні права й обовязки”. Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурні аспекти. - К.: Фенікс, 1997. - С.23.

У реальному житті зовсім не всі політичні нації можуть цілком відповідати цьому ідеалу, але більшій частині вимог, пропонованих до нації, вони все-таки відповідають. Українська ж нація не підпадає під це поняття за жодним параметром. Усе ще досить високий у нас відсоток людей, що розглядають нове державне утворення як тимчасове, -- вони бажали б бути громадянами іншої країни, з іншою назвою й іншою територією. Важко в умовах перехідної економіки і господарської кризи говорити про економічну самостійність і, тим більше, про самодостатність України. Тільки економічна і політична стабільність, і встановлення добросусідських, заснованих на взаємній повазі і довірі, відносин з країнами СНД, Євросоюзу та Росії, зокрема, створять умови, коли можна буде говорити про наявність територіальної й економічної єдності України. Але навіть тоді залишаться серйозні проблеми. Як бути з історичною памяттю, загальними міфами, культурою і, звичайно ж, з рівноправністю? Усі ці гуманітарні проблеми прямо повязані з основною темою даної магістерської роботи, і від їхнього вирішення залежить чи буде сформована українська політична нація, або іншими словами, єдина багатонаціональна громада України. У досягненні цієї мети зацікавлені всі основні політичні сили України, але от у питанні про те, як цього домогтися, єдності на сьогодні немає.

У кожній країні процес державотворення відбувається за допомогою тієї чи іншої концепції. Кожна держава вправі обирати саме ту концепцію, яку вважає за потрібне. Так, існують, принаймні, дві актуальні на сьогодні концепції побудови держави та громадянського суспільства у ньому, а саме - це націоналістична концепція та така, яка бере за основу принцип громадянства та рівності. Більш продуктивною, на наш погляд, може стати робота над другою, принципово відмінною від націоналістичної, концепцією побудови громадянського суспільства в Україні. Тобто, варто відмовитися від ідеї надання переваг одному етносу, нехай навіть титульному, на користь принципу поваги прав особистості і визнати, що громадянське суспільство в нашій країні може бути лише поліетнічним, полікультурним і багатомовним. Держава жодним чином не повинна тиснути на громадянина України в тому, що стосується його етнічної, мовної і культурної самоідентифікації. Усякі спроби зробити такий тиск повинні розглядатися як порушення свобод і прав людини. Саме такий підхід вирішення національних проблем у багатонаціональних державах пропонується сьогодні демократичною Європою, що зафіксовано в європейських міжнародно-правових документах, що вже ратифікувала чи повинна ратифікувати Україна.

Першим кроком у реалізації цих принципів повинна стати їхня фіксація у вже прийнятих законодавчих актах, що безпосередньо стосується даної теми. Насамперед, необхідне жорстке дотримання Закону про мови. У ньому, як відомо, говориться, що “Кожна людина в Україні, незалежно від національного походження і національної самоідентифікації, місця проживання і релігійних переконань, вправі вільно використовувати, вивчати і підтримувати будь-яку мову. Кожна людина має право вільно обирати і змінювати свою приналежність до будь-якої мовної групи, вважати себе двомовною чи багатомовною. Ці права є природними і невідємними”. Закон України “Про мови” // http://www.reklamaster.com/user/law/projects/mova2.txt / 12.04.2006 Закон передбачає своєрідну “триповерхову” систему, що повинна на практиці забезпечувати всім громадянам реалізацію цих прав. Державна мова -- українська; у регіонах, де компактно проживають національні меншини, їхня мова може мати офіційний статус за рішенням органів місцевого самоврядування. Як цьому законопроекту, так і іншим подібним законам, необхідна суспільна підтримка, що може забезпечити лише широкий рух за рівноправність і поліетнічне громадянське суспільство, перед яким стояла б винятково важлива задача, яка відповідає часу та демократичним принципам, -- рішуче протистояти будь-яким проявам агресивного націоналізму і ксенофобії.

У попередніх розділах даного наукового дослідження мова йшла про поняття “нація”, зокрема, багато уваги для кращого розуміння поняття “політична нація”, було приділено етнічній нації. Що ж таке політична нація, які її елементи, яка її структура, спробуємо дослідити нижче.

Ведучи мову про українську політичну націю (знов ж таки, поки що не сформовану, а таку, що перебуває на етапі свого “зачаття”), звернемо увагу на процес її формування. Сьогодні, а також “вчора” політичні еліти, здебільшого, провладні політичні лідери багато акцентували уваги на важливості формування політичної нації в Україні.

Так, перший етап формування української політичної нації, на нашу думку, почався на рубежі 90-х рр. XX ст. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 р. -- Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому народ підтвердив цей історичний вибір (за схвалення Акта проголошення незалежності висловилися 92 % учасників голосування). Того ж дня було обрано й першого Президента держави.

В одному із найперших Послань Президента до Верховної Ради України говорилося “Український народ, реалізуючи на початку 90-років ХХ ст. вікову мрію про незалежність і власну державу, уникнув спокуси втілювати в життя гасло “Україна для українців”. Натомість було проголошено і гарантовано рівність прав громадян нової держави, незалежно від їх етнічного походження та віросприйняття”. Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної нації знайшли адекватне тлумачення в Конституції України. Зокрема, у третій частині преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а і за “усім Українським народом”, підтверджуючи тим самим існуючу обєктивну реальність, що Україна є Батьківщиною та “рідним домом” для громадян всіх національностей. Кучма Леонід. Вірю в український народ. Вибрані статті, виступи (1994-2000). К., 2000. - С.9.

Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної нації дістали адекватне тлумачення у Конституції України. Смисл визначення Українського народу з великої літери включає у себе як поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність -- рівність громадян усіх національностей перед законом. Більше того, в частині третій преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а й за “усім Українським народом”, чим підтверджено обєктивну реальність: Україна є батьківщиною, рідним домом для громадян усіх національностей. Конституція України // http://www.nau.kiev.ua/1013/3_1/1013_3_1.html / 12.04.206

Крім того, у статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної нації -- українців є й інші корінні народи і національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини” для того, щоб слово “корінні” одночасно відносилося як до слова “народи”, так і до словосполучення “національні меншини”. Конституція України // http://www.nau.kiev.ua/1013/3_1/1013_3_1.html / 12.04.206. Цим, на нашу думку, держава зняла проблему самоідентифікації автохтонних національних меншин України -- росіян, євреїв, греків, поляків, румун, угорців та ін., спрямовуючи їх “пасіонарну енергію” Гумилев Л.Н. Этносфера. История людей и история природы. Экоспрос, М.: 1993. - С.291. у напрямі інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвиткові сепаратистських настроїв. Таким чином, можна твердити, що національні меншини, поряд з українцями, на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен” перебувають “у себе вдома”, у своєму “етнокультурному ареалі” і є автохтонним (корінним) населенням.

В цілому Конституція та закони України дозволяють забезпечити всі основні права та свободи корінних народів та національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання рідної мови (у тому числі в одержанні освіти) гарантовано статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантовано статтею 14 Закону “Про національні меншини” та статтею 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав і свобод. Триває робота над проектом концепції національно-культурної автономії (хоч і тепер стаття 2 Декларації прав національностей України дозволяє існування національно-адміністративних одиниць). Закон України “Про національні меншини” // http://citynews.net.ua/laws/nac_menshyny.htm / 14.04.2006

Поліетнічність України проявляється в тому, що, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., на її території проживають представники понад 130 національностей і народностей. Серед них переважна більшість -- українці, чисельність яких становила 37 млн. 541,7 тис., або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України -- на 5,1 %. Перепис населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12.04.2006.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість, порівняно з переписом 1989 р., зменшилася на 26,6 % і налічувала на дату перепису 8 млн. 334,1 тис. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилась на 4,8% і становить 17,3%. Перепис населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12.04.2006

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Найбільше росіян, наприклад, проживає у східних областях -- Донецькій (38,2%), Луганській (39%), Харківській (25,6%), а також на півдні України (у Запорізькій області -- 24,7%, Одеській -- 20,7%, Дніпропетровській -- 17,6%, Херсонській -- 14,1%, Миколаївській -- 14,1%). Проте абсолютну більшість вони становлять лише в Криму -- 58,3 %. Національний склад населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12.04.2006

На третє місце за чисельністю, яке раніше займали євреї, вийшли білоруси -- 275,8 тис. На четвертому місці залишились молдавани -- 258,6 тис., причому переважна їх більшість проживає у двох областях -- Одеській і Чернівецькій. Досить значною етнічною групою є болгари -- 204,6 тис., більшість їх проживає в Одеській і Запорізькій областях. Майже вся грецька меншина (84,7%) сконцентрована в Донецькій області, румунська -- в Чернівецькій та Закарпатській -- 75,9% і 21,3% відповідно. На Закарпатті проживають практично всі угорці України, в Одеській області -- майже вся гагаузька етнічна група. Більше половини етнічних поляків живе у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися в Криму, на своїй історичній батьківщині, їх питома вага в населенні АРК становить нині 12%. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є зменшення їх абсолютної чисельності у ряді споконвічно землеробських областей, де в усі часи була велика частка українського сільського населення з традицією багатодітності (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернігівська). Мовний склад населення України за переписом 2001р. //http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ 12.04.2006

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, у 2001 -- 2002 рр. у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях, а також у Києві ) було зосереджено 48,4% основних засобів країни, 52% виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5% виробництва промислової продукції, 48,5% обсягу інвестицій в основний капітал. Варналій З., Павлюк А., Шевченко О. Стратегія подолання диспропорцій у розвитку регіонів // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. К., НІСД, 2003, с. 162.

Відповідно до такого розшарування в етнічній та економічній сферах, спостерігається суттєва розбіжність позицій регіонів з деяких питань, насамперед - загальнонаціонального характеру, на приклад, стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у православї тощо. Різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій.

Не дивлячись на усі ці розбіжності, українська політична нація, звичайно ж, має і позитивну динаміку.

Передусім, про це свідчить підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Київським міжнародним інститутом соціології, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення після 1991 р., частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення жодного року не знижувалася до критичного рівня у 50%. Перше, найзначніше зниження кількості прихильників незалежності відбулося у перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 р. найнижчого за всі роки незалежності рівня -- 56%. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997 р., а особливо 1998 р. внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксовано в грудні 2001 -- березні 2002 р. А в листопаді 2000 р. було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян. Тоді уперше на її підтримку висловилася не менше громадян, ніж на референдумі 1991 року. Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві за роки незалежності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2003, № 1, с. 18 -- 19.

Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка, маючи статус державної, є важливим чинником формування української політичної нації. Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова обєднує народи у нації й зміцнює державу. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету - культурного та інформаційного, зрештою засадничо-ідеологічного.

Отже, мовна консолідація українського суспільства потребує не політики закликів, умовлянь, звинувачень і тому подібного емоційного тиску, а стратегії розширення та поглиблення українського смислового інформаційного поля.

Сьогодні мовна ситуація в Україні має таку тенденцію: збільшилася кількість тих, хто спілкується у своїй родині переважно українською мовою (з 36,7% у 1994 р. до 38,1% у 2003 р.); зменшилася кількість тих, хто спілкується переважно російською мовою (з 32,4% у 1994 р. до 25,2% у 2003 р.); збільшилася кількість тих, хто спілкується обома мовами, залежно від обставин - від 29,4% у 1994 р. до 36,0% у 2003 р. Мовний склад населення України за переписом 2001р. //http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ 12.04.2006

Найефективнішими методами реального підвищення авторитету української мови є створення у суспільстві таких умов, за яких нею говорити було б не просто необхідно, а корисно - для карєри, інформаційного обміну, роботі на компютері тощо.

Сьогодні українська мова не повністю виконує свою комунікативну функцію у науці, техніці, на виробництві, у ділових стосунках, в освіті та інших сферах суспільного життя, бо не охоплює номенклатури понять, вироблених світовою цивілізацією останнім часом у техніці, науці, виробництві, суспільно-економічних відносинах. Тому необхідно зосередити увагу на “перекладі” цілих галузей науки, культури, виробництва, багатьох сфер суспільного життя на україномовні смисли. Українське мовознавство має бути свідоме цієї проблеми і посилено працювати над укладанням галузевих термінологічних словників та необхідними перекладами кращих досягнень світової думки. У цілому ж можна говорити про необхідність розробки та реалізації загальної державної стратегії мовно-інформаційного суверенітету України. Це одна з найважливіших функцій української еліти. Проблема не в тому, що необхідно “впроваджувати” українську мову в російськомовних регіонах Сходу і Півдня, а в тому, як зробити, щоб говорити українською було не тільки престижно, необхідно і вигідно. Постає питання - як зробити так, щоб у різних народів, етносів, які проживають на території України виникало бажання спілкуватися українською мовою - і не тільки в державних установах, але й в побуті. А для цього необхідно підняти рівень національної свідомості. І знов ж таки, - не тільки у титульного етносу, але й національних меншин. А, як відомо, існує поширена думка, що однією з головних причин національної невизначеності більшості громадян України є саме недостатній рівень національної самосвідомості.

Соціологічні дані, наведені різними дослідниками (зокрема -- Дж. Бремером), Bremer J. The Politics of Ethnicity Russian in the New Ukraine. Europe -- Asia Studies. Vol. 46‚ № 2‚ 1994, р. 261 - 283. показують, що більшість росіян, наприклад у Львові і Києві, постійно користується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо таких у Львові 64%, а в Києві -- 70%, щодо телебачення -- відповідно 74% і 75%, щодо газет і журналів -- 58% і 68%. Навіть у Сімферополі 27% росіян слухають українське радіо, 33% -- дивляться українське телебачення і 17% -- читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Дж. Бремер не врахував російськомовності значної частини українських газет, Рябчук М. Росіяни в Україні з погляду американського соціолога. Схід‚ 1995, №2, с. 29 - 33. однак на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, вона також має зростаючу тенденцію домінувати й на телебаченні.

Найпоказовішим у дослідженні Дж. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54% росіян у Львові і 65% у Києві погоджуються, щоб їхні діти навчалися в українських школах, майже всі росіяни у Львові і Києві (96% і 91%) вважають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей в Україні українські росіяни повязують із знанням української мови. Рівень освіти населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/education/ 12.04.2006.

Заслуговують на увагу соціологічні дослідження щодо стану і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий‚ Т. Болбат та інші). Одержані дані дозволили зробити висновок‚ що обєктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і в регіоні не існує. Показово‚ що в цьому майже суцільно російськомовному регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання “Чи треба розвивати українську мову та культуру однаково з іншими національними мовами та культурами?” 85‚8% донецьких респондентів відповіли ствердно і тільки 4‚8% з цим не погодилися. Рівень освіти населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/education/ 12.04.2006.

Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. За даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу “Українське суспільство: 1994 -- 2004”, тільки 44,2% респондентів торік вважали себе перш за все громадянами України, 30,5% -- “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”, 6,7% -- “мешканцем регіону (області чи кількох областей)”. Ще 10,7 % опитаних продовжують ідентифікувати себе з неіснуючою уже державою -- Радянським Союзом. Україна - 2004. Українське суспільство 1994 -- 2004: Соціологічний моніторинг. К., 2004. - с.24.

Для порівняння: практично 90% жителів Російської Федерації насамперед вважають себе росіянами, тобто громадянами Росії. Такий високий рівень національної ідентичності серед своїх співгромадян зафіксували фахівці Інституту соціології Російської академії наук у ході щорічного дослідження громадської думки. “День” (Київ), 22.04. 2004. http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

Аналізуючи вищесказане, висновок полягає у наступному: у масовій свідомості українського суспільства політична, державна ідентифікація не має першорядного значення. Якщо в Україні і розвивається система ідентифікації українства, то це, скоріше, ідентифікат не з розряду “держава -- громадянин”, а з розряду “країна -- особистість”, “країна -- спільнота”. Головна тут -- суто територіальна, земляцька ідентичність, близькість до землі-годувальниці, близькість до певного регіону. Навіть читаючи сучасну політичну пресу, часто можемо зустріти такі визначення, як “донецькі”, “харківські”, “київські” -- реальний розподіл українського соціуму за умови відсутності нових механізмів консолідації суспільства як єдиної політичної нації.

Регіональні відмінності України стали обєктом політичних спекуляцій та розмінною монетою політтехнологій у ході виборчої компанії 2004 р. Як наслідок маємо “викид” як на Сході та Півдні України, так і на Заході латентних відмінностей життєдіяльності цих двох регіонів -- економічних, історичних, геополітичних, релігійних, мовних, ціннісних і т.д.

Знов ж таки, говорячи про українську політичну націю, не можна говорити категорично - не слід драматизувати її сьогоднішній стан. Адже, для її стабільного становлення та функціонування необхідний тривалий проміжок часу утвердження практики свідомого громадянства. Шістнадцятилітня новітня історія України з її нерозвиненою державницькою традицією (а отже, історично-державницькою ідентичністю) і з традиційно пануючим етнокультурним розумінням нації, це не той строк, за який може сформуватися політична нація. Потрібна послідовна копітка спільна робота у цьому напрямі як держави так і еліти.

Є, звичайно, в Україні і деякі інші точки зору на цю проблему. Досить цікавою та не безпідставною є погляд Сергія Макєєва на питання політичної нації. Заввідділом Інституту соціології, доктор соціології Сергій Макеєв, в Інтернет-газеті “Прозора політика” в одній із своїх статей наголошує на тому, що в Україні на сьогоднішній день вже є політична нація; і не одна, а - три (!).

Сергій Макєєв пише про те, що саме в результаті подій 21 листопада 2004 року в Україні сформувалося аж три політичні нації. “На тому місці, де повинна була б бути єдина Україна, маємо три нації, і, відповідно, три держави”. Макеев С. “Три страны и три политические нации”, http://tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=prozpol46.html, 19.03.2006. на думку дослідника, перша нація 21 листопада обрала своїм президентом - Віктора Ющенка. Її кількісний склад оголосив Київський міжнародний інститут соціології та Центра А. Разумкова при підтримці фонду “Демократичні ініціативи”. Дані “екзит-полу” говорили про наступне - 54% виборців підтримали В.Ющенка. Саме ці “54%” вийшли на майдани і вирішили не визнавати “законно” обраного президента, на той час премєр-міністра. Перша країна, за словами, Макєєва, розмістилася на майдані Незалежності у столиці. Друга нація, кількісно на багато менша за першу, але підконтрольна тільки сама собі, почуваючи себе у повній безпеці, відсторонив себе від першої штиками силових структур, не відстороненою політичною глухотою та лицемірством (дозволю собі не погодитися з останнім висловлюванням). У цієї нації, припускає С. Макєєв, дві “голови”, а саме - Віктор Янукович та Л. Кучма. Багато критики (деколи бруду) у даній статті лунає саме на “другу” політичну націю.

Третя політична нація - це ті, кого обманули, спокусили, “купили”, залякали “другою” політичною нацією, або вони взагалі пасивно піддалися її умовлянням. Макєєв пише, що вони дозволили робити з собою що завгодно, дозволивши, тим самим, другій нації робити що завгодно з усією державою. “Вони зародили в собі люту ненависть до американського імперіалізму та місцевого, тобто українського націоналізму”. Макеев С. “Три страны и три политические нации”, http://tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=prozpol46.html, 19.03.2006. Останнє фактично означає культивування ненависті до ідеї самовизначення, яке не може не бути національним. Частину з них, подібно “безсловесному грузу возили на “пікніки” та “екскурсії” з відкріпними талонами”. Участь у подібних організаціях обернулася для таких людей політичною смертю, - як пише С. Макєєв.

З даної статті бачимо, що політичну українську націю (до речі ще не сформовану), вже починають ділити навпіл, в принципі, так само, як намагаються поділити і Українську державу. Ці думки та погляди досить поширені на сьогоднішній день в засобах масової інформації в Україні, і це неабияким чином може підсвідомо вплинути на масову свідомість українського народу.

Українська політична нація повинна формуватися на основі єдиного інформаційного поля. В цьому також переконана українська письменниця О.Забужко. За словами О.Забужко, політична нація починається з того, що “вся країна від заходу до сходу, від півночі до півдня в однин і той же час обговорює одні й ті ж статті в одній і тій же газеті. Якщо цього немає - до побачення”. Забужко О. “Политическая нация начинается с единого информационного поля” / http//2006.liga.net/news.asp?nid=179927, 02.03.2006 О.Забужко переконана, що аналізуватися повинні однакові, спільні ідеї, а не персоналії. Письменниця підкреслює, якщо не буде працювати принцип певного спільного консенсусу у суспільстві, то нема і сенсу говорити про те, що це за суспільство.

Є ще одна точка зору стосовно долі політичної нації в Україні. Її ярим захисником є П.П. Толочко - віце-президент Академії Наук України. Дослідник звертає нашу увагу на те, що українці ще не відчули та не усвідомили себе як націю саме на політичному рівні.

В Україні, наголошує Толочко П.П. немає єдиної нації взагалі. “Я писав про це, але мені дорікали, що я заперечую існування українського народу. Це не розумно. Я ніколи цього не говорив. Але продовжую наполягати: є український народ, але немає української політичної нації.” Толочко П. “Есть украинский народ, но нет политической нации”, http://anti-orange.com.ua/article/history/66/5314, 21.02.2006. П. Толочко наголошує на тому, що не треба плутати два різних поняття - нація та етнос. Нація - це не етнічна, а політична категорія, що обєднана однією національною державною ідеєю, яка змушує людей іти до досягнення своєї мети, однієї мети - спільної для всього народу. Цього, за словами П.П. Толочка, в нас поки що немає. Не погодитися з останньою думкою буде, мабуть, важко.

Не просто так, ми, для кращого аналізу та розуміння суті та стану політичної нації в Україні обрали, по суті, дві статті, які кардинально розбігаються у поглядах на поставлену перед нами проблему. Бачимо, що різні дослідники дивляться на долю політичної нації діаметрально протилежно. Варто, мабуть, погодитись, з О. Забужко, яка впевнена в тому, що політична нація починається саме із єдиного інформаційного поля. Протистояння різних політичних сил, партії, рухів - фактор, який не просто не сприяє формуванню політичної нації, але й відіграє тут дезінтеграційну, розєднуючи функцію (найголовніша ж функція політичної нації - консолідуюча). Це “вбиває” політичну націю ще на початку її “зародження”. Не можна говорити про долю української політичної нації, до поки одна частина українського народу живе у “позавчора”, а частина - у “післязавтра”. Лише при існуванні єдиної, цілісної, не поділеної на двоє, або ж навіть на троє, можливе існування та функціонування політичної нації. Єдність нації - запорука стабільності та ефективного підґрунтя для формування політичної нації.

Отже, вище ми зупинилися на деяких стратегічних пріоритетах формування політичної нації в Україні. Звертали увагу на різних поглядах на цю проблему. Власна ж точка зору дослідника полягає у наступному - у нас є Українська держава, є українська нація, є український (титульний) народ, але, на жаль, політична нація ще не сформована. Для її формування та панування в українському суспільстві потрібно зробити чимало, але найголовніше це те, що на сьогоднішній день треба відмовитися від пануючого принципу побудови громадянського суспільства за етнічною ознакою, формування нації не за приналежності до цієї чи іншої етнічної групи. Пануючим повинен бути принцип громадянства.

ВИСНОВКИ

Складні етнічні процеси та конфлікти постійно порушують и, не виключно - порушуватимуть ще довго, стабільність у світі. Життя та самі закони етнічного розвитку, ставлять складні проблеми перед народами й політиками. Останнім часом, на нашу думку, на допомогу вирішення даних протиріч та проблем приходить явище, порівняно нове, - політична нація. Тобто, людська спільнота, обєднана однією територією, цілісність якої забезпечує єдина держава, спільною економікою, масовою чи громадянською культурою, історичною памяттю, однаковими для всіх етносів, що проживають на території даної держави, юридичними правами та обовязками. Інакше кажучи, мова йшла про націю-державу. Етнічному ж чиннику місця тут залишається мало, а подекуди - він взагалі витісняється політичною нацією.

Політичні нації у поліетнічних державах почали зявлятися по-різному і у різні часи. У роботі були проаналізовані, на приклад, американська, канадська, російська політичні нації.

Проаналізувавши розвиток вищезгаданих політичних націй, приходимо до висновку, що немає у світі закріпленої моделі їхнього формування. У кожної із цих трьох націй були свої передумови, причину виникнення, кожна має свої особливості, позитиви та недоліки, і, звичайно, у кожної із них - різні часові рамки. І, що не має жодних заперечень - у кожного своя подальша доля.

Коли ж мова іде про поточний стан кожної з них, то за рівнем розвитку вони так і стоять: американська, канадська, російська.

Стосовно американської - то про неї написано і сказано вже багато. Вона зявилася раніше всі інших - ще у XVII ст., коли була підписана перша - найголовніша угода про створення “громадянського суспільства”. Це, як зазначалося, і було точкою відліку, після якої і починається перший етап становлення політичної нації та політичного суспільства американців. Сьогоднішнє становище американської політичної нації, на нашу думку, досягло свого найвищого рівня. А, як відомо, після кожного такого злету, відбувається деяка стагнація, або ж, навіть, і спад. Чи виправдає себе, так звана система “американізації” всього населення, що проживає на території Сполучених Штатів Америки і надалі - питання риторичне і вимагає часу.

Щодо канадського суспільства, у якому панує принцип “єдність в різноманітті”, то тут політична нація теж, можемо твердити, міцно вкоренилася у ньому, та у свідомості кожного громадянина даної держави. Канада є однією із тих країн, де на належному рівні підтримуються етнічні групи населення, яких тут більше 100. етнічний фактор у канадському суспільстві на сьогоднішній день відіграє другорядну роль. Основу цьому принципу було закладено ще на початку 70-х років ХХ ст., коли була затверджена концепція багато культурності. Мета політики багато культурності полягає у “заохоченні груп та індивідуумів до інтеграції через середній курс між асиміляцією та відокремленням”.

Про російську політичну націю, як довершене, сформоване явище, говорити, звичайно зарано. Але, потенціал у Російської Федерації надзвичайно великий. Російська політична нація будується на найголовнішому принципі - патріотизмі та повазі до інших народів. Керівництво Федерації робить усі кроки до створення політичної нації, де панувала б рівність перед законом усіх громадян та повага до етнічних груп, яких у Росії надзвичайно велика кількість. Особливу увагу на створення політичної нації у багатонаціональній Російській Федерації звертає Президент В.Путін. Він наголошує на тому, що надійною основою для формування політичної нації є тандем розвитку економіки, соціальної підтримки та безпеки свої громадян.

Акцент у даній магістерській роботі автор намагався поставити на українську політичну націю. Як такої її поки що нема у нашому суспільстві. Але шанси сформувати нову націю на принципах державності, а не етнічності, тобто - політичну націю України, на наш погляд, існують. Головними передумовами для цього є характер культури населення східного, південного та, частково, центрального регіонів; почуття спорідненості населення, яке особливо почало зростати останнім часом. Але, найголовніше, що має бути наявним, що повинно консолідувати український народ - це почуття єдності, спільної мети та спільні державні інтереси. Повинна існувати одна для всіх ідея державотворення. Це - найголовніша мета, якою повинні керуватися люди при формуванні політичної нації у своїй державі. А цього, на жаль, на сьогоднішній день, український народ не має.

Як відомо, для того, щоб ідеальні конструкції, вироблені елітою, сприймалися всіма громадянами, всіма етнічними групами, необхідно їх утворити та зробити так, щоб вони функціонували на двох рівнях. По-перше, на рівні інтелектуальному, інтелектуальному, як ідеології, яка завжди тяжіє до раціоналізації світобачення й існує як теорет ...........