Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві - дипломная работа

Антична духовна культура полісної доби спромоглася витворити такі образи і ідеї громадянського спектру, котрі були покладені в основу системи категорій загальноєвропейської традиції соціального мислення.

Це перш за все громадянська ідея. Ідея усвідомлення античним індивідом себе частиною, монадою, персоніфікацією громадянської спільноти. Понад те, усвідомлення доконечності використання своїх прав і виконання обовязків, почуття громадської відповідальності, причетності до суспільного життя стали питомими рисами ментальності елліна і римлянина. Звичайно, що в перебігу століть ідея громадянства модифіковувалась, наповнювалась новими аспектами змісту, але ці моменти, мабуть, не варто перебільшувати. Навіть відверто негативні, з сучасної точки зору, риси античної форми цієї ідеї постійно відтворюються в історичному процесі і сприймаються сучасниками зовсім по іншому. Так, наприклад, сама проблема громадянства. Відомо, що поліс як громадянська громада не збігався з полісом як державою. До громадянської общини належали тільки вільні землевласники, але проблема громадянства зовсім не була тільки етнічним забобоном, чи площиною класової боротьби. Питома вага громадянського суспільства в межах держави завжди була, перш за все, мірою соціальної і політичної стабільності, мірою його здатності до самозбереження. Порушення рівноваги між власністю і громадянством було одним з важливіших симптомів кризи полісу.

Друга духовна вартість античного суспільства - ідея свободи. Зараз багато дискутують наскільки сучасне тлумачення свободи відрізняється від античного. Дискусія триває не перше століття. Так ще на початку XIX ст. Бенжамен Констан намагався підкреслити, що антична свобода полягала тільки у “колективному, але прямому здійсненні декількох функцій верховної влади, взятої у цілому: обговорення питань війни і миру, заключення угод з чужоземцями, голосування законів, винесення вироків, перевірки видатків і актів магістратів, їх оприлюднення. Новгородцев П.И. Теория государства и права. Лекции по истории философии и права. // Allpravo.Ru - 2006. // http://allpravo.ru/library/doc108p0/instrum5264/item5278.html

Але одночасно з yсім цим, що стародавні називали свободою, вони допускали повне підкорення індивіда авторитету співтовариства як сумісне з колективної формою свободи”. Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений. М., 2001. - С. 476

Точка зору, що в античному суспільстві не мала місця свобода приватного життя, що індивід тут ще не підіймається до рівня особистості, що становлення справжньої людини noвязане тільки з добою Відродження, є віддавна дуже поширеною в літературі. “Особиста незалежність не поширюється ані на думки, ані на заняття, ані тим більше на релігію... люди античності не мали йодного розуміння про індивідуальні права... в стародавньому світі індивід, майже суверенний у громадських справах, залишається рабом в суспільному житті”. Джон Гатчінсон, Ентоні Д. Сміт. Що таке етнічність// Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 468.

Безумовно, усі ці аргументи мають певний сенс. Найбільш поширеним розумінням свобода в античному суспільстві було розуміння її як свободи від тиранії. Але політична свобода поєднувалась з певною духовною свободою, невідємно від будь-якої демократії. Достатньо згадати софістів і Сократа, стоїків - такому розмаїттю морально-релігійних пошуків може позаздрити сучасність. Взагалі, такого роду оцінка стану свободи в полісному світі, протиставлення “негативного” колективного та “позитивного” індивідуального, “ми” та “я”, народилася в ейфорії ренесансного світобачення і доби раннього лібералізму. Подальший перебіг подій в історії доводить, по-перше, що індивідуальна свобода або вільна індивідуальність стає можливою лише на підґрунті певної економічної структури - приватної власності. Історично першою формою такої власності стала антична індивідуально-суспільна земельна власність. Саме тому античне суспільство належить трактувати як ранню, ще далеко не досконалу, фазу розвитку громадянського суспільства, фазу усвідомлення і формулювання громадянської ідеї та ідеї свободи. По-друге, та сама історія засвідчує відсутність лінійного поступу від колективній до індивідуальних вартостей, тут скоріше проглядаються концентровані кола; крім того, індивідуальне не є альтернативним колективному, бо перше є умовою та засобом розвитку другого, і навпаки. История политических и правовых учний: Учебник для вызов / Под ред. Нерсесянца В.С. - М.: Изд-тво НОРМА, - 2001. - С.470.

Нарешті необхідно зазначити, що антична цивільна громада як така вимагала певних, відповідних власному змістові, політичних форм. Такими політичними формами стали грецька демократія і римська республіка. Республікансько-демократичні політичні системи, що були можливими і складалися лише на підґрунті саме цивільних громад, в свою чергу, виявилися необхідними умовами стабільного функціонування громадянського суспільства

Однією із найхарактерніших рис античного суспільства можна вважати політико-правовою підставою формування громадянського суспільства, тобто такого суспільства, у якому всі громадяни (без винятку) є рівними перед законом - з одного боку, а також рівними перед законом є громадяни і держава - з іншого. Свого часу К. Маркс писав про те, що в Греції держава є дійсно приватною справою громадян, дійсним змістом їхньої діяльності: “Тут політична держава як така є дійсно єдиним змістом життя і волі громадян”. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. І. - М.-Л., 1955. - С. 255 Іншими словами, громадяни і є держава, а держава - і є громадяни. Як зазначав відомий антикознавець Ю. Д. Колпінський, “для давнього елліна активна участь у громадському житті міста, здійснення громадянських прав і обовязків було властивою йому природною формою діяльності. Саме вона відрізняла його від раба, робила його членом суспільства і, отже, людиною”. Колпинский Ю. Д. Великое наследие античной Эллады. - М.: Изобразительное искусство, 1988. - С. 11.

Так, давні греки своїм громадянством дуже важили і надзвичайно рідко надавали його грекам з інших полісів; при цьому рабам досягти цього було практично неможливо.

Отже, грецька політична нація дала приклад наддержавного обєднання, чинником якого виступило етнічне походження і культура етносу. Греки, розвязуючи свої проблеми в кожному з полісів, водночас не забували про свою єдність та цивілізаційну осібність. Цей гентильний принцип вони поклали в основу розбудови власної Ойкумени.

Другою за важливістю та наченням є римська політична нація. Початки римської державності сягають кінця II - початку І тис. до н. е., коли Апеннінський півострів являв собою поліетнічну територію, заселену численними автохтонними та прийшлими етносами.

Чи не найчисленнішим автохтонним етносом на півострові були італіки, тобто племена латино-фалісської (Лація і нижня Етрурія) та осксько-умберської (Сабінія, Самнія, Луканія, Бруттія) груп. Крім них, добре знаними були пелазги та піцени (Центральна Італія), а також іллірійці, котрі наприкінці II тис. до н. е. прибули з Балкан; в числі останніх було кілька племен з карпатського регіону - япіги, певкети, венети та ін. Досить поширеними починаючи з VIII ст. до н. е. були грецькі колонії, особливо в Південній Італії та на Сицилії. До них слід додати ще кельтів, які прийшли в Італію з півночі не пізніше першої половини І тис. до н. е.; в Римі їх згодом називали галлами. Завершують етнічну мапу давньої Італії ще два народи - фінікійці та етруски, з яких останнім судилось відіграти значну роль в подальшій історії Риму. Осердям цього світу була країна латинів - Лація, якій в майбутньому судилося стати обєднавчим центром для величезної імперії.

Традиційною датою заснування Рима вважається 753 р. до н. е. У VII-VI ст. до н. е., водночас із царською епохою в Римі, спостерігається розквіт етруських міст-держав, які лежали північніше Лації, на правобережжі Тибру (нинішня Тоскана). Історики припускають, що саме латинські міста першими створили федерацію, а саме - Латинську федерацію - першу проторимську державу, своєрідний союз міст. Цілком можливо, що це відбулося за прикладом союзів грецьких міст. Аналогічні процеси відбуваються в Самнії, Кампанії, Умбрії, Піцені та ін. Все це - етнічні протодержавні утворення. Ильинская Л.С. Древний Рим.--М.--1997.-- С. 132.

Центром майбутньої поліетнічної держави став Лацій, в якому жили латини, і його ядро - Рим, місто на лівому березі Тибру у нижній його течії. Саме латинів римські історики згодом поіменували аборигенами (від ab origine - походження) - вихідним етнічним началом держави. Але водночас у ранньому Римі були значні прошарки сабінів та лігуро-сикулів, які мали, однак, підпорядковане становище щодо латинів. Про непрості взаємини цих етносів нагадує знаменитий міф про викрадення латинами під проводом Ромула сабінянок, що, очевидно, відображає зрілу стадію розвитку екзогамних давньоримських родів. Зрештою, латини і сабіняни злились в одне ціле, в нову етнополітичну єдність. Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05.04.2006

Саме архаїчна родоплемінна спільнота і поклала початок римському народові (populus). Його основу складали 100, а пізніше, після обєднання із сабінянами, - 200 родів (gens). Рід, у свою чергу, складався з батьківських сімей (familia) на чолі з батьком - главою сімї (pater familia); родові належало право на землю та ведення війни. Члени всіх родів були патриціями. Отці сімей-фамілій складали раду старійшин роду - сенат.

Консолідація родів покликала до життя такі соціально-етнічні групи, як триби і курії. Триб (“племен”) у царському (ранньому) Римі було три - Тіції, Рамни і Луцери: перші репрезентували сабінів, другі - латинів, треті - етрусків. З триб набирали кінноту, яка стала в Римі найвищим станом - “вершники”. Курій, або “союзів мужів”, було 30, і вони формувалися з чоловіків римських родів. Курії мали право наділяти землею роди, формувати військо, збирати народні збори, утримувати святині, влаштовувати урочисті учти.

Таким чином, рання римська нація-народ мала переважно триетнічне походження і склалася на основі латинів, сабінів і етрусків. Оскільки представники кожного з трьох етносів не піддавалися дискримінації в набутті соціально-політичного статусу, є підстави вважати раннє римське суспільство зародком справжньої політичної нації, яка формувалася на поліетнічній основі. Ильинская Л.С. Древний Рим.--М.--1997.-- С.133-134.

Про це свідчать й інші факти. Так, Ромул, перший цар Риму (753-717 pp. до н. е.), латинянин, завойованих сабі-нян переселяв до Риму, розподіляючи їх по куріях, а латинів, навзаєм, селив на землях сабінян; те саме мало місце і в його війнах проти етрусків та альбанців. А після наглої смерті Ромула царем було обрано Нуму Помпілія, сабінянина. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ - І вв. до н.э.. - М. - 1977. - с.241. Так етнічне начало в суспільстві почало поступатися її громадянським та особистісним ознакам, що і є рисою політичної нації.

Однак зростанню етнічної політичної нації в кількісному відношенні поклала край економіка. З усіх переселених у Рим до триб та курій включили лише частину - через обмеженість земельних наділів, а інші поселенці стали простим наповненням міста - плебсом, плебеями (від plere - наповнювати). Отже, політична нація фактично стала формуватись на економічній основі - латиняни з різних родів посіли різне місце у суспільстві залежно від маєтності. Не випадково в усі часи члени римських триб і курій, тобто “верхи” суспільства, називали себе “римським народом квірітів”. Це можна назвати політичною нацією у вузькому розумінні слова, або суспільно-політичною елітою римської політичної нації.

Різницю між цими частинами населення - народом (poplus) і плебсом спробував подолати Луцій Тарквіній. Син батька-грека та матері-етруски, він сам зазнав чимало поневірянь через походження. Тому, обраний царем, Тарквіній збільшив число родів до 300, зарахувавши до патриціїв (особливо до “молодших родів”), тобто до політичного народу, представників плебсу, переважно етруського походження. Логічним завершенням ініціатив Тарквінія стала громадянська реформа Сервія Туллія (579-535 pp. до н. е.): запровадження цензового принципу поділу суспільства. Майновий ценз ліг в основу градації громадян: І розряд - власники понад 100 тис. ассів, II - 75 тис., III - 50 тис., IV - 25 тис., V - 1,1 тис. І останній розряд вільних громадян склали “пролетарі”, тобто люди, які володіли лише власним потомством (proles). До цього слід додати, що Сервій Туллій здійснив також адміністративно-територіальну реформу: поділив римські володіння на триби - територіальні округи, загальною кількістю 20. Новицкий И.Б. Римское право. М., 2002. С. 341-342

Таким чином було завершено трансформацію держави латинян у наднаціональне утворення, а населення країни - в політичну націю. Громадянство як її смислове осердя при цьому спиралось на дві підстави: гентильну, тобто приналежність до populus за походженням, і майнову, або становість за мірою власності. Челоян В.К. Восток - Запад: Преемственность в философии античного и средневекового общества. М., 1979. - М. - С.354. Це можна вважати головними рисами римської політичної нації: громадянство, походження, достаток, територіальність. Навіть плебс, маючи обмежені можливості доступу до органів управління та розподілу майна, зокрема земельних наділів, став частиною політичної нації через створення публічних органів влади, повязаних з центуріатними зібраннями, на яких вирішувались питання війни і миру, чому сприяла і майнова (а не за походженням) диференціація суспільства.

Римська політична нація виявилася стійким утворенням. Її не змогла зламати навіть потужна етрускізація Риму, яка настала при Тарквініях (Луції та Гордому). В римське життя активно входила етруська архітектура та агрокультура, мистецтво і обрядовість тощо. Однак сформована нація вже мала настільки ефективні механізми самоорганізації та саморозвитку, що цьому етнічному виливу не вдалося потіснити ні мову та писемність (латинь), ні віру, ні звичаєвий лад Риму. Політична нація асимілювала нові етнічні впливи.

Зрештою, щодо Риму необхідно згадати також такі важливі обставини. По вигнанні у 510 р. до н. е. Тарквінія Гордого управління було оголошено загальнонародною справою (rex publica). Так виникла республіканська форма правління, де сувереном влади було все громадянське суспільство, тобто патриції і плебеї. Республіка наділила деякими функціями громадянина навіть рабів, які могли виступати свідками, знаходити притулок у “розрядних” громадян у випадку їх переслідування, виконувати деякі обрядові функції в сакральних урочистостях. Саме Римська республіка породила такий феномен народовладдя, як збори плебеїв по трибах, які, на додаток до гентильних сенатів, приймали рішення, обовязкові для всіх. З 339 р. до н. е. рішення плебісцитів були проголошені обовязковими для всіх римлян. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ - І вв. до н.э.. - М. - 1977. - с.249 Так політична нація долала релікти етнократичного правління і ставала основою римської цивілізації в цілому.

Отже, бачимо, що питання нації з давніх давен цікавить дослідників різних епох, різних держав. Так, говорячи про етноісторичну націю, був зроблений акцент на погляди українського мислителя В. Липинського. Досить цікавою та корисною виявилася праця дослідника “Листи до братів-хліборобів”. Тут спостерігається еволюція поглядів на поняття “нація”, дослідник розкриває суть самого поняття “нації”, дивиться на це поняття з різних точок зору. На початку другого розділу за мету ставилося завдання розкрити суть етноісторичної нації. Але, проаналізувавши погдяли В.Липинського, можемо зробити висновок, що націю він розглядав не тільки як етноісторичний феномен, але й вкладав у це поняття деколи політичний характер, розглядає націотворення нерозривно із державотворенням. Це підтверджує, що дослідники, які розглядають націю як етноісторичну, біологічну спільноту, так чи інакше звертаються до соціального чи політологічного контексту.

Щодо історичних політичних націй, то в політичній історії їх було не багато. Найяскравішими були приклади грецької та римської політичних націй. Не дивлячись на їхні часові рамки, це політичні нації, які втілювали в собі майже усі риси ідеальної політичної нації, а саме - громадянське суспільство, верховенство закону, повага прав людини; участь громадян у політичному процесі (безпосередня участь - ознака прямої демократії), спільна мета (громадяни були обєднані однією політичною метою).

РОЗДІЛ ІІІ

Сучасна практика формування світових політичних націй

Як згадувалося у попередніх розділах, політичні нації можуть формуватися в державах з різним політичним устроєм. До таких держав найперше слід віднести республіки, причому як цілком демократичні, тобто з громадянськими правами для всіх членів суспільства, так і з певними обмеженнями демократії, наприклад республіки аристократичні або феодальні. До таких держав належать також і різноманітні перехідні чи демократично-конформовані устрої політичної організації на кшталт конституційної монархії. Серед останніх, до речі, рівень розвитку політичної нації може бути настільки зрілим, що цілком сумірний з класичними демократичними варіантами. Зрозуміло, що при цьому функції власне монарха трансформуються з диктаторських до суто представницьких, символічно-репрезентаційних.

Отже, держава і демократія - ось два наріжні камені, з якими певна людська спільнота може постати як політична нація. При цьому нація творить державу для себе, а держава гарантує норми і необхідність демократії всім членам суспільства.

Безперечною підставою для повноцінного судження щодо самого феномену політичної нації, сучасних особливостей їх формування, українського контексту цього процесу є історико-політичний аналіз проблеми. При всій повноті і докладності її розгляду, можна зробити висновок лише про складність, багатовимірність та неоднозначність досліджуваного предмета, що істотно залежить від обраних різними авторами критеріїв дефініції політичної нації. Тому, ґрунтуючись на вищеназваних засадничих критеріях політичної нації, а саме - державності і демократії, розглянемо показові зразки класичних політичних націй минулого, звертаючи особливу увагу на їхні витоки, механізми їх формування та сутнісні риси.

Дана магістерська робота базується на понятті “політичної нації”. У першому розділі даного наукового дослідження ми розкрили суть поняття “нація”, звернули увагу на його політичне забарвлення. Відштовхуючись від теоретичних доробок вітчизняних та зарубіжних дослідників, у другому розділі дослідник проаналізував історичні передумови формування політичних націй. Зокрема, були наведені приклади двох найпотужніших і найважливіших націй для подальших політичних досліджень. А саме, були представлені еллінська та римська політичні нації. Була проаналізована також еволюція української нації, української політичної нації, що допоможе нам у розгляді другого підпункту третього розділу.

Отож, у багатьох державах політична нація вже існує. Вона утворюється здебільшого в поліетнічних державах, де вже досягнута ефективна взаємодія різних культур, однакове бачення майбутнього різними етнонаціональними групами, обрані спільні лідери і всіх обєднує відчуття спільноти.

Це сильно нагадує спільну національну приналежність, все частіше починають говорити про новий тип національності, хоча й під різними назвами: політичною, патріотичною, громадянською (виходячи з приналежності до громадянства), поліетнічною тощо. Коли мова йде про політичну націю, насамперед мається на увазі, політика демократичного характеру.

Як відомо, термін “політична нація” вперше почали використовувати французи у часи Великої Французької Революції, коли в державі відбувався перехід від монархії до республіки (1789). Центром подібної спільноти стає індивід, а членом - будь-яка людина, яка присягається у повазі та прихильності “Декларації прав Людини”, свободі, ідеї братерства, не дивлячись на етнічне походження, релігійну приналежність тощо.

Політична нація є результатом інтенсивної інтеграції. Деякі дослідники твердять, що це нація, яка має характер американського типу. Така ж нація повинна утворитися і в нашому українському суспільстві, в наслідок інтеграційних процесів. Хоча, звичайно, треба звернути нашу увагу на те, що немає в світі зразкової моделі формування політичної нації. В багатьох країнах, як вже зазначалося, політична нація вже існує, тобто - принцип етнічного поділу у суспільстві замінив принцип громадянства. Але шлях, який та чи інша країна обрала для досягнення даної мети - у кожної різний. Ми спробуємо дослідити деякі з них.

На сьогодні найпотужнішою і наймогутнішою політичною нацією є, як твердять більшість дослідників, американці. Дехто, за звичкою говорить, що в американців немає національності. Це справедливо в тому змісті, що американці досить роздроблені етнічно і расово, а також багато в чому відрізняються своїми коренями. Хоча, якщо розглядати націю як передбачуване братерство, що поєднує всіх жителів Землі, якщо в цього братерства загальні святі міфи і воно міцно зберігає єдність, якщо в нього чітка структура і лідери, то американці - така ж нація, як і будь-яка інша.

Американці мають глибоке почуття єдності, спільноти, що властиво нації, ідеї свободи, волі, рівноправності і братерства для них святі міфи, так само, як і людські права індивіда. Хоча самим святим міфом, що назавжди поєднує їх, є міф економічного процвітання. Американці захищають свою країну, що означає близькість їм почуттів і ідей патріотизму і батьківщини.

Ще один непоганий приклад політичної нації - фіни. По суті, Фінляндія - держава двох етнічних націй: фінських шведів та фіннів. У кожної з них рівні політичні права, обидві у рівній мірі зберегли свої власні культурні особливості. У той же час обом націям властиве відчуття спільної приналежності (звичайно ж фінської ідентичності). Давидова О. Репатрианты у ворот Финляндии - в поисках “правильной” идентичности. Диаспорі 3/2003. Москва. С.66-98.

Якщо придивитися уважніше до інших держав, то можна з упевненістю сказати, що і в Естонії ще до Другої Світової Війни мало місце існування політичної нації. Завдяки закону про Культурну автономію, у німців та євреєв, що проживають там, зявились культурні товариства, система освіти. До культурної автономії наблизились і росіяни.

В Єстонії, як і у Фінляндії, представників інших народів не намагалися “естнізувати”, вони могли лишатися самими собою. У той же час представники усіх різних культур відчували міцний звязок та ототожнювали себе із Естнонєю, вони були її патріотами.

Сьогодні прийнята програма інтеграції в Естонії, як пише естонський дослідник Райво Юурак, по суті не представляє щось істотно нове, не є відродженням тієї попередньою культурною автономією. Правда, сьогоднішня ситуація значно відрізняється від довоєнної. Тоді в Естонії проживала незначна кількість іноземців. І було досить легко запропонувати усім культурну автоомію, тим самим естонці були відомі світу як народ, що всеціло поважає інтереси та звичаї інших народів. Райво Юурак “Политнация” / http://www.moles.ee/99/Mar/01/5-3.html 16.04.2006 В той же час, треба сказати, що жодна з цих груп малих народів не впливала суттєво на культуру та політику естонців. Сьогодні ж, наприклад, потенціал російської культтури в Естонії досить високий, що може значно вплинути на майбутній розвиток естонської політичної культури.

Але ж, як зазначають деякі дослідники, поява політичної нації по суті означає американізацію. Якщо говорити про поліетнічне суспільство, треба мати на увазі американізовану багатонаціональність. Якщо ж говорити про політичну націю як таку, треба мати на увазі американський варіант. Сьогоднішня американізація - нова надія, страх та проблема для всього світу.

Автор відомої теорії “зіткнення цивілізацій” С. Хантінгтон писав, що в історії США є два підходи до визначення нації. Перший - базується на понятті “спільність культури”. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций./ http://www.polismag.ru/index.php?ids=416&sub_id=991 / 19.04.2006. Оскільки територія Північної Америки заселялася переважно представниками англосаксонських, протестантських етносів, то дане підґрунтя національної спільності змінюється відповідно до зміни культурного, етнічного і расового обличчя нації. Сам Хантінгтон пропонує замість “культурного” - “політичне” визначення американської спільноти як суспільства, заснованого громадянами, що сповідують певні політичні ідеали та дотримуються певних переконань. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций./ http://www.polismag.ru/index.php?ids=416&sub_id=991 / 19.04.2006. Треба зауважити, що більшість американських етнополітології схиляються до останньої теорії.

Спроби визначити суть американського суспільства часто починаються з цитати із шедевра 19-го століття - праці Алексіса де Токвіля “Демократія в Америці”. Відомо, що книга, написана про країну, що вважається постійно мінливою, безжалісно сучасною і начисто позбавленою почуття традиції, була написана більше 150 років тому, але дотепер залишається точною й актуальною. Дивним є також те, що дослідження Токвіля про народ переважно сільський, протестантський й англо-саксонський (і поневолених афро-американцях) застосовано по відношенню міської, індустріальної і мультикультурної країни, де сьогодні проживають сотні мільйонів людей. Марк Паркер “Американская идентичность или американское самосознание” / http://usinfo.state.gov/journals/itsv/1204/ijsr/pachter.htm#note / 07.04.2006.

Якщо спостереження, зроблені в першій половині ХІХ-го століття, усе ще застосовні до Сполучених Штатів початку ХХІ-го століття, розумно припустити, що існують міцні сутнісні характеристики американського суспільства. Але для того щоб їх зрозуміти, треба відрізняти американське уявлення про націю від уявлень традиційних суспільств, що визначають себе, беручи за основу узи віри, етносу й історичної памяті. Щоб говорити про американську самосвідомість, необхідно переосмислити, що саме обєднує суспільство у політичну націю і складає національну культуру.

Саме поняття “американець”, за визначенням громадянина, прийнятого в Сполучених Штатах, не припускає родового звязку із соціальною спільністю чи з її переважними етнічними, культурами чи релігійними традиціями. Американці, як окремі люди, можуть брати участь у різних культурах, але поєднує їхній один з одним щось зовсім інше. В основі їхньої національної самосвідомості, їхнього відчуття себе американцями, лежить міцний суспільний договір відчуття єдності. Саме ці “американські відчуття” є рушійною силою американського політичного процесу.

Приналежність до національної спільності вимагає тільки рішення стати американцем - політичного рішення, що містить у собі і моральний аспект. Всі американці, у тому числі народжені в країні, вважаються американцями за вибором, а не просто за історичною спадщиною. Бажання “вибору” - може бути і є головною опорою і цінністю американського суспільства. Воно звязано з активним режимом свободи і припускає не тільки відсутність політичних чи економічних обмежень, але і можливість вибирати із широкого спектру можливостей.

Як говорилося вище, американська політична нація завжди вважалася класичним прикладом політичної нації. Головним критерієм цьому може служити той факт, що у Сполучених Штатах Америки жоден етнос не може “навязати” всім іншим свій спосіб буття. Причиною цьому є, як зазначає український дослідник Крисаченко В.С., те, що в Америці немає титульного етносу, який би міг взяти на себе головну роль.Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05.04.2006 Всі інші нації є “етнічні”.

Представники північноамериканської нації, сформованої з емігрантів різного етнічного і расового походження, являють собою єдину націю лише тому, що мають багато спільних рис і характеризуються особливим способом буття. Хоча це зовсім не означає, що у етнічних груп, які входять в націю (серед них - українці, росіяни, євреї тощо), зовсім відсутня етнічна ідентифікація. Етнічний фактор виступає тут просто як певний генетичний код спільного походження, мови, території. Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/ 16.04.2006.

Сучасне американське суспільство має три джерела: європейські переселенці (які почали заселяти Американський Континент ще з кінця XV ст.), місцеве індіанське населення і примусово завезених чорних людей. Вже у 1790 р. населення, що проживало на території Британської Америки мало такі показники: англійці і валлійці - 67,5 %, ірландці - 9,4 %, шотландці - 8%, німці - 7,9 %, данці - 3,3 %, французи - 2,4 %, інші - 1,5 %. Ефимов А. В. Очерки истории США. От открытия Америки до окончания гражданской войны. - М.: Госпедгиз, 1955. - С. 79 Саме вихідці з Європи і розпочали створення в Америці політичної нації, але, насамперед, для себе.

Отже, європейські колоністи почали будувати на Північноамериканському континенті нову політичну націю із себе самих для себе самих, поставивши поза законом місцеву людність і завезених з Африканського континенту для рабської праці чорних людей. В основу поділу американського населення став економічно-расовий принцип.

Започаткування американської політичної нації фактично відбулося на борту корабля “May Flower” (“Травнева квітка”). У травні 1621 ротцями-пілігримами була підписана Угода про утворення “громадянського суспільства”. Так, саме про “громадянське суспільство” йшлося у роздумах і домовленостях між собою діяльних європейців, які рушили на свою нову батьківщину. История политических и правовых учний: Учебник для вызов / Под ред. Нерсесянца В.С. - М.: Изд-тво НОРМА, - 2001. - С.374.

В Угоді про утворення “громадянського суспільства” її творці зазначали, що вони “урочисто і обопільно перед лицем Бога і один перед одним домовляються і обєднуються в громадянське суспільство”. Вони домовились про створення справедливих законів, актів, домовленостей та інших нормативних документів, які були б найзручнішими для загального блага колонії, а на себе брали зобовязання підкорятися ухваленим рішенням і виконувати їх. The Western Experience /Mortimer Chambers et al. - 6^th ed. - NY: McGraw-Hill. Inc., 1995. - P. 558, 641-642. Це, на нашу думку, є точкою відліку, після якої починається становлення політичної нації та політичного суспільства американців.

Подальша історія Сполучених Штатів Америки добре відома і не потребує детального опрацювання у нашому науковому дослідженні. Хотілося б також звернемо увагу на Декларацію Незалежності, яка і проголосила базові принципи життєдіяльності та політичного розвитку американської нації.

Декларація незалежності була підписана Т. Джефферсоном, за участю Б.Франкліна, Дж. Адамса. Вона відображає логіку та аргументацію природних та не відчужених прав людини. Серед останніх Т. Джефферсон виділив наступні істини: кожна людина від народження має право на життя, свободу та прагненню до щастя, суверенітет народу над державою, тобто наділення суспільством уряду певною владою для забезпечення його (суспільства) повноцінного життя (право народовладдя) тощо. Ефимов А. В. Очерки истории США. От открытия Америки до окончания гражданской войны. - М.: Госпедгиз, 1955. - С. 79. Декларація була підписана 13 штатами (цікавим є також факт, що крім загальноприйнятих принципів, кожний штат виносив у свою конституцію характерні для свого штату особливості).

Своєрідним підсумком політико-правової діяльності часів здобуття незалежності стала Конституція 1787 р., якою США керуються й донині. Саме в ній було ухвалено союзний, а не конфедеративний лад держави, конгрес розділено на дві палати, посилено функції президентської влади, запроваджено майновий ценз для виборців тощо. Ця Конституція окреслювала, здебільшого, особливості політичного устрою США, політичні права і обовязки її громадян, особливості міжнародної діяльності держави. Тому природним доповненням до неї став “Білль про права”, ухвалений у 1789 р. і введений в дію 1791 р. У десяти його статтях визначалися принципи організації американського суспільства, демократичні за своєю суттю. Йшлося, насамперед, про гарантії особистої свободи громадян, їх захист перед державою та іншими членами суспільства. Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16.04.2006.

Отже, бачимо, що все вище написане підтверджує тезу про існування та ефективне функціонування політичної нації у Сполучених Штатах Америки. Насамперед, йдеться про політичну основу суспільства, де кожний громадянин цього суспільства нічим не відрізняється від іншого, насамперед, це не проявляється в ущемленні тих чи інших прав. У кожного члена суспільства є певні права, які не розмежовуються в залежності від етнічного походження людини.

Шлях формування американської політичної нації є репрезентативним щодо цілої множини націотворчих процесів Нового часу в умовах експансії європейців на колоніальні землі та формуванням на них цілісного суспільства з поліетнічної людності. І в основі всього цього лежала ініціатива і підприємливість, бажання індивіда утвердитися у суспільстві вільних і діяльних людей. Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05.04.2006

Американське суспільство розвивалося від початку європейської колонізації Нового світу як спільність поселенців різних національностей і конфесій. Обєднувана тотожними економічними та політичними інтересами, вона почала набувати національних ознак задовго до того, як в інших регіонах визріли передумови для формування політичних націй. Американська нація заявила про своє існування першою фразою Декларації про незалежність від 4 липня 1776 року. Фразою, яка починалася словами: “Ми, народ Сполучених Штатів”. Наявність демократичної конституції створили у Північній Америці найсприятливіші умови для формування громадянського суспільства і політичної нації.

Однин із російських науковців, що досліджує феномен американської нації, Анатолій Уткін, наполягає на тому, що Сполучені Штати - “універсальна нація”, заснована на цінностях, близьких усьому людству, на принципах, зрозумілих усім народам. Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16.04.2006. Багато хто iз “засновників” саме так дивилися на створювану ними країну: Америка - це світовий авангард, що випробував соціальні і матеріальні схеми, щоб потім передати їх менш щасливій частини людства. В Америці зібралися найбільш енергійні представники всіх держав планети, вона відстоює загальнолюдські цінності. Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16.04.2006. Не погодитися з даними твердженнями, звичайно, важко.

Американська нація - це таке собі співтовариство людей з дуже своєрідними загальними ідентифікаційними підставами, власне кажучи, мінімальними; це нація, чий тендітний загальний базис - коротка Декларація незалежності, Конституція і загальна законодавча база. І більше фактично нічого. Як писав у свій час один із найкращих дослідників Америки - де Токвіль: “В Америці усі народилися рівними, і тому її жителям не потрібно боротися за це”. Токвиль А. Демократия в Америке. М., “Прогресс - Литера”, 1994. - С. 241. А це, у свою чергу і є однією із найголовніших засад політичної нації та громадянського суспільстві - рівність усіх перед державою та законом.

Це був приклад американської політичної нації. ще одним цікавим прикладом для вчення світового досвіду формування політичних націй, є канадська політична нація.

Про канадську політичну націю пишуть вже давно. Багато різних точок зору мають місце в наукових дискусіях стосовно даної тематики.

Унікальність Канади полягає не тільки в колосальних розмірах і розмаїтості її ресурсів і території взагалі і “на душу населення”, не тільки в наявності величезного освоюваного північного “прикордоння”, розтягнутості і навіть розірваності на окремі регіони її реально заселеного простору, не тільки у федералізмі державного устрою, регіоналізмі політичної культури і етнолінгвістичному дуалізмі (“Французька” і “Англійська” Канада) - паралелі цим явищам можна знайти в ряді країн сучасного світу. Найбільш яскрава і специфічна риса канадського суспільства - це його етнокультурна мозаїка, виражена в тому, що жодна етнічна група канадців не складає більшості населення країни в цілому. Канада - це країна меншин, повязаних загальнонаціональною ідеєю, ентнокультурних груп, більшість членів кожної з якої вважає себе канадцями й одночасно з гордістю підкреслює свою приналежність до даної етнічної групи, не виявляючи свідомого прагнення до асиміляції з якою-небудь іншою групою. Ця думка підтверджується багатьма дослідженнями - опитуваннями представників етнічних груп, проведеними автором у 1995-1998 роках у різних містах і селищах провінцій Квебек, Онтаріо, Саскачеван, Манитоба і Нью-Брансуік (близько 300 респондентів). Мелкумов А.А. Канадський федерализм: теория и практика./ http://law.edu.ru/doc/document.asp?docID=1122755 / 12.04.2006.

Сьогодні у населенні Канади можна виділити більш 100 виразних етнічних груп (періодичні видання в країні виходять на 60 мовах), причому лише 2,8% жителів Канади в ході останнього повного перепису населення (1991 р.; про не цілком порівнянні результати проміжного перепису 1996 р. ми розповімо далі) визначили свою етнічність як просто “канадці”. Серед решти, що усвідомили свою специфічну етнічність 97,2% канадців,

3,9% віднесли себе до корінних народів Канади (індіанцям і інуітам-ескімосам);

23,5% вказали на своє “чисто-французьке” походження;

29,4% - на “чисто-британське” походження (англійське, шотландське, ірландське чи валійське);

4,1% - на змішане британське і французьке;

2,2% - на британське і/чи французьке, змішане з представниками інших етнічних груп;

26,9% визначили себе як представники “інших” етнічних груп. Черкассов А.И. Этнокультурная мозаика и межэтнические отношения в Канаде / http://www.niworld.ru/Statei/cherkasov / 20.04.2006

Саме це останнє угруповання, частка якого в населенні Канади стабілізувалися і навіть має тенденцію до деякого росту, виявляючи визначену опірність до асиміляції, визначає видиму “мозаїчність” канадського суспільства. До неї примикає і частина змішаної в етнічному відношенні групи, багато представників якої з гордістю зберігають і навіть культивують етнокультурні корені хоча б і “частини” своїх предків. Наприклад, уродженець російсько-англійської родини звичайно виявляє особливу цікавість до російської культури і вважає себе скоріше “російським канадцем”. “Канадскість” і навіть “англоканадскость” такої людини природна і не піддається сумніву, а кревний звязок із ще однією великою культурою надає йому можливість додаткового духовного збагачення. Федеральная политика мультикультурности в Канаде и украинская этническая группа // Россия и Канада. Аспекты сотрудничества. Материалы первых канадских чтений 24 апреля 2000 г., СПб.: Изд-во СПб. Ун-та, 2000, С. 44 - 50.

Характерно, що стосовно представників небританської і нефранцузький етнічних груп у Канаді прийнятий термін “етнічне визначення + канадці”. Тобто замість звичних з погляду російської мови і сприйняття термінів “канадські українці” (“українці, що живуть у Канаді”), “канадські китайці” і т.д., прийняте (полiткорректно) говорити “українські канадці”, “китайські канадці” і т.д., що здається трохи нелогічним, але відбиває їхнє сприйняття навколишнім суспільством, як і самосприйняття: це канадці такого-то походження. Але насамперед - це канадці. Политика мультикультурности в Канаде (60-90-е гг.) // Вестник СПбГУ серия 6. вып. 1 (№ 6). 2000, С. 136 - 141.

Над етнічна, - чи, якщо завгодно, суперетнічна - національна ідея Канади заслуговує великої уваги інших багатонаціональних держав, і в першу чергу - настільки схожої на неї Росії, а точніше - того євразійського співтовариства народів, що органічно склалося на більшій частині території колишнього СРСР, і настільки раптово розпалося внаслідок кризи лише однієї з її ідей, що поєднували, (і не встигнувши усвідомити того, що є й інші - недарма тепер пошуки “російської ідеї” розглядаються як загальнонаціональна задача). Тим більше цікаво розглянути особливості знайденого в Канаді алгоритму “єдності через різноманіття”. Яковино Р. Обзор концепций канадского федерализма / http://kazanfed.ru/publications/kazanfederalist/n10/9#_ftnl

Вперше у світі проголошена Канадою в 1971 році, політика багатокультурності була юридично закріплена прийнятим федеральним парламентом у 1988 році “канадським Актом про багато культурність”, що дотепер не має міжнародних паралелей.

Існує в науці думка, що Канада - це країна, яка заснована на парадоксі. Як зазначає д-р Хеди Фрай, державний секретар з питань багато культурності: “Цей парадокс полягає у єдності саме через різномаїття багатьох народів”. Канада розглядається багатьма як “прототип перших багатокультурних націй світу.” Розцінюючи канадську політику заохочення багатокультурності, (це проявляється, насампред, у фінансовій підтримці багатомовної “етнічної преси”, у відкритті шкіл для етнічних меншин, для відкритого доступу до культурних організацій, тощо). Зразковою та безпрецедентною формулою будівництва багатокультурності та етнічної толерантності в Канаді, визнала і світова комісія ЮНЕСКО по культурі і розвитку, у 1997 р.; а також підтримала канадський підхід як “модель для інших країн”. Панков Ю.В. Политическая система Канады / http://zhurnal.lib.ru/p/pankov_i_w/policadoc.html / 20.04.2006

Отже, коротко охарактеризувавши політичну націю в Канаді, можемо зробити висновок, що Канада активно працює і робить величезні кроки у будівництві політичної нації. Яка, можемо твердити, вже сформувалася, з чим деякі дослідники, не погоджуються. Так, деякі з них вважають, що канадська нація перебуває тільки на завершальному етапі свого формування; більшість канадських політологів сходяться на думці, що лише повноцінна канадська ідентичність, яка буде домінувати у всіх провінціях Канади, вирішить значну частину міжетнічних та між провінційних суперечок і автоматично зніме питання канадської єдності з порядку денного політичного життя канадців. McRoberts K. Misconceiving Canada. The struggle for National Unity. - Toronto. Ont.: Oxford Univ.Press, 1997. -P. 218

Не можна категорично не погоджуватися з даним твердженням. Але величезний внесок у будівництво політичної нації канадцями все ж таки зроблений, чого заперечувати не можна. Головна заслуга канадців полягає саме в дотриманні того принципу, про який ми говорили вище - а саме - принцип громадянства.

Уся Канада забарвлена різними кольорами - різними етносами. Кожне місто вражає своєю строкатістю. Так, на приклад, Торонто - найважливіший центр англоканадської культури. Стрімкий економічний розвиток приваблює іммігрантів з усього світу. Тут представлені абсолютно усі численні етнокультурні групи канадців і знаходяться їхній ведучі культурні центри: досить сказати, що в місті видаються 112 періодичних видань на мовах 40 етнічних “меншин”. Черкассов А.И. Этнокультурная мозаика и межэтнические отношения в Канаде // http://www.niworld.ru/Statei/cherkasov/n2.htm Теж саме можна сказати і про Монреаль. Канада: иммиграция и формирование «третьего компонента» в 50-70-е гг. ХХ века. // Вопросы социологии международных отношений: Материалы постоянного научного семинара «Теория и практика деятельности международных организаций». М.ЭСЛАН. 2000, С.71-73.

Уся ця велика кількість багатоетнічних міст, з багатьма етнічними меншинами та спільнотами, які мають усі можливості для вільного існування та самодостатнього життя свідчить лише про правильну національну політику Канади; про правильні кроки, до яких вдається політична еліта Канадського Парламенту для ефективного будівництва політичної нації.

Усе це відповідає головним цілям канадської національної політики розвитку багатокультурності заради досягнення національної єдності та культурного взаємозбагачення канадців. Отже, дані цілі полягають у наступному:

- підтримка етнокультурних груп;

- допомога в подоланні ними барєрів на шляху їхньої участі в житті всієї Канади;

- допомога у вивченні ними офіційних мов країни;

- заохочення культурних обмінів між групами в інтересах досягнення загальнонаціональної єдності.

Лише, при досягненні усіх вище поставлених задач, можна говориту про ефективно діючу політичну націю.

Даний канадський, на нашу думку, позитивний досвід формування та становлення політичної нації, би бути використаний при розробці національної політики в не менш багатокультурній та поліетнічній державі - Російській Федерації.

Ведучи ж мову про Російську Федерацію та про російську політичну націю, важливо зробити наголос на тому, що тут політична нація ще не сформована. Вона пройшла вже деякі етапи свого формування (на відміну від української політичної нації, яка тільки пройшла етап “зародження” зачаття?). Тепер треба утвердитися у менталітеті російського народу, і строго дотримуватися принципу багатонаціональності у суспільстві, що веде за собою пріоритетну роль громадянства. Для цього треба, було б бажано, по можливості, уникати міжнаціональні сутички, які, на жаль, і на сьогодні ще мають місце у Російській Федерацфії.

Ще в “Повісті времінних літ” вказувалося на поліетнічність, багатонаціональність Росії, де поряд із руссо-словянами проживали десятки інших національностей. Багатонаціональність Росії зростала в ході формування Російської Імперії, що мала свої особливості. В Росії процес приєднання народів і земель автоматично означав вступ до підданства. На рівні громадянського суспільства, на рівні простих людей, залучення до російської мови, до російської культури йшло досить активно і без примусу. Дерябина С.Р. Россия и опыт мультикультурализма: за и против // http://www.demoscope.ru/weekly/2006/0231/analit03.php / 25.04.2006.

Аналіз цього досвіду говорить про наступне: а) якщо різні етноси, їхні представники сторіччями живуть в одній державі, у загальному соціально-економічному і культурному середовищі, то формування їхньої спільності як народу, як громадян, як співвітчизників обєктивно неминуче; б) певною мірою необоротність цього процесу формування міжетнічної, політичної нації можлива на основі вільного розвитку кожного етносу у своїй самобутності й у рівноправному його залученні через представників конкретних національностей у розвиток усієї країни; в) при цьому усе більш визначальну роль у статусі людини, його прав і свобод, можливості реалізації в державному і громадському житті свого людського потенціалу грають уже не його родові, етнічні ознаки, а громадянство.Абдулатипов Р. Созд ...........