Кишкова непрохідність пухлинного генезу, як проблема невідкладної хірургії (патогенез, діагностика, клініка, лікування, хірургічна реабілітація) - автореферат

Беручи до уваги отримані результати клінічних та інструментальних методів дослідження, можна стверджувати, що в післяопераційний період у хворих на ОТКН порушення функції органів дихання має рестріктивний та обструктивний компонент, які за важкістю перебігу та терміном визначення мали пряму залежність від обєму виконаного оперативного втручання. Проведення інтраопераційної декомпресії та лаважу кишечника сприяло зниженню тяжкості дихальної недостатності, кількості виникнення пневмоній у післіопераційному періоді (в основній групі - 3,1% випадків проти 10,9% - контрольної групи).

Аналіз безпосередніх результатів хірургічного лікування та їх прогнозування. Післяопераційні ускладнення виникли у 167 (48,4%) хворих на ОТКН, в структурі яких переважали (57,4%) ускладнень, пов”язаних безпосередньо з супровідною патологією. Післяопераційна летальність серед хворих оперованих на ОТКН склала 29,3%. Визначаючи вплив різних чинників на безпосередні результати лікування, отримали такі дані: достовірна закономірність у погіршенні вказаних показників мала певні чинники ризику (термін від початку захворювання на кишкову непрохідність до госпіталізації, занедбаність основної патології, наявність перитоніту). Робити акцент на одному із них було неправильно тому, що вони взаємоповязані, і рідко коли хворого можна характеризувати за одним із них. Тому вибір діагностично-лікувальної тактики, профілактики післяопераційних ускладнень будували саме на вказаних чинниках високого ризику.

Безпосередні результати лікування були залежними від тяжкості загального стану хворого, визначеного за системою SAPS - II. Так, серед хворих з вкрай тяжким загальним станом, післяопераційні ускладнення визначалися майже у кожного пацієнта (95,3%). Виявлена цікава законовірність впливу даного чинника на рівень летальності. Якщо у хворих на середній ступінь тяжкості (середнє бальне значення за системою SAPS - II - 43,71,6) летальний кінець спостерігався у 23 (21,1%), а на тяжкий (середнє бальне значення за системою SAPS - II - 54,62,9) - у 51(26,4%) хворого, то серед хворих на украй тяжкий ступінь (середнє бальне значення за системою SAPS - II - 62,51,2) загального стану летальний кінець мав місце у 27 (62,8%) хворих. Отримані результати стверджують, що у хворих на середній і тяжкий ступінь загального стану, відсотковий рівень летальності відповідає близько половині визначеного бального значення за системою SAPS - II, тоді, як у хворих на украй тяжкий ступінь, відповідають величині бального значення. Використовуючи визначення ступеня тяжкості загального стану в динаміці, дало змогу отримати закономірність, яка була важливою у виборі лікувально-діагностичної тактики, прогнозуванні виникнення післяопераційних ускладнень і рівня летальності.

Показники післяопераційних ускладнень і летальності в значній мірі залежали від обєму виконаних оперативних втручань, а саме: при виконанні 86 радикальних оперативних втручань післяопераційні ускладнення мали місце у 31,4%, летальність склала 16,3%, після 107 паліативних оперативних втручань післяопераційні ускладнення виникли у 31,7%, а летальність - у 21,5%, тоді, як при виконанні 152 симптоматичних втручань показники були відповідно - 69,7% і 42,5%. Незадовільні показники визначалися переважно при симптоматичних оперативних втручаннях, підставою до виконання яких була сукупність негативних ознак вищевказаних чинників.

Значна різниця в безпосередніх результатах лікування виявлена у хворих основної і контрольної групи за фактом виконання інтраопераційної декомпресії та лаважу кишечника. Якщо у хворих основної групи, яким проведена інтраопераційна декомпресія та лаваж кишечника, післяопераційні ускладнення виникли у 22,4%, а летальність склала 16,3%, то у хворих контрольної групи, яким дана маніпуляція не виконувалася, післяопераційні ускладнення спостерігалися у 48,5%, а летальний кінець мав місце у 28,7%.

Впровадження запропонованого способу інтраопераційної декомпресії та лаважу кишечника в комплекс удосконаленої хірургічної тактики дало можливість покращити безпосередні результати хірургічного лікування. А саме: стало можливим виконувати відновлення кишкової непреривності при ОТКН, зменшити частоту виникнення післяопераційних ускладнень з 48,5% до 22,4%, а показник післяопераційної летальності знизити з 28,7% до 16,3%.

Таким чином, впровадження в практику комплексної діагностичної програми, раціональний вибір хірургічної тактики з впровадженням розроблених методик, прогнозування та профілактика післяопераційних ускладнень дозволила значно покращити безпосередні результати лікування хворих на ОТКН.

Висновки

1. Проблема лікування обтураційної товстокишкової непрохідності залишається важливою у невідкладній хірургії, яка обумовлена відсутністю науково-обгрунтованої лікувально-діагностичної тактики залежно від ступеня розвитку кишкової непрохідності та тяжкості загального стану хворого. Недостатньо вивчені безпосередні результати лікування різних типів хірургічних втручань, зокрема із застосуванням інтраопераційної декомпресії та іригації кишечника.

2. Вирішальними у виборі діагностично-лікувальної тактики у хворих, госпіталізованих за невідкладними ознаками, є ступінь розвитку обтураційної товстокишкової непрохідності ( 22,1% - субкомпенсований , а у 77,9% - декомпенсований), тяжкість загального стану за адаптованою системою SAPS-II ( середня тяжкість - 31,6%, тяжкий - 55,9% і вкрай тяжкий - 12,5%), наявність інтраабдомінальних ускладнень кишкової непрохідності.

3. При обтураційній товстокишковій непрохідності оптимальний термін проведення передопераційної підготовки у 18,3% хворих був у межах до 2-х годин, у 70,1% - 4-6 години, а у 11,6% - до доби. ...........