Українська мова серед інших слов’янських мов - лекция

Аглютинуючі (аглютинативні) мови. В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсут-ня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова ха-рактеризуються високим ступенем самостійності, оскіль-ки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. Наприклад, у киргизькій мові ата-га -«батькові», ата-лар-га -- «батькам», ата-лар-ьімьіз-га -«нашим батькам». Тут давальний відмінок завжди вира-жений афіксом -га, а цей афікс завжди виражає тільки давальний відмінок, так само афікс -лар вказує лише на множину, афікс -ьімьіз -- на першу особу. До аглютина-тивних мов належать, зокрема, тюркські мови, більшість фінно-угорських, японська, мови банту.

Флективні мови. У них корінь змінний, причо-му ця змінність може виявлятись і як внутрішня флек-сія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуван-ням граматичне значення. Наприклад, англ. Foot - «нога» і feet -- «ноги», нім. Mutter -- «мати» і Мйtter -- «матері», укр. набрати -- доконаний вид і набира ти - недоконаний вид. У флективних мовах афікси не самостійні, вони зливаються з коренем і формально, і за змістом. Слово козацький важко поділити на ко-рінь і суфікс, оскільки у звуці [ц] злилися кінцевий приголосний кореня козак- і початковий приголосний суфікса -ськ- ([к] + [с] = [ц]). У слові радість суфікс -ість вказує на іменник. А в похідному від нього прикметни-ку радісний цей самий суфікс -ість (з утраченим [т]) вже не має іменникового значення і втратив самостійність. До флективних належать індоєвропейські мови і біль-шість афразійських.

Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими мова-ми та більшістю індіанських мов Америки. Наприклад, у мові мексиканських індіанців ninakakwa означає «Я їм мясо». Передаючи предикативний, реченнєвий зміст, наведена конструкція залишається словом, яке побудо-ване шляхом синтаксичного основоскладання, а не сло-воскладання: пі+паkа+kwа. Комплексні слова-речення інкорпоруючих мов здебільшого починаються з кореня-підмета, а закінчуються коренем-присудком. Між цими межовими морфемами можуть бути компоненти, що ви-ражають зміст другорядних членів речення.

Сутність розвитку мови

Із часів виникнення мова безперервно змінюється. Розвиток є формою її існування. Він відбувається повіль-но і протягом життя одного покоління малопомітний або й зовсім не помітний. У історичні періоди, повязані з ре-волюційними змінами суспільства, розвиток мови дещо прискорюється. Однак вона не змінюється стрибкоподіб-не, оскільки в кожний момент свого існування М?є бути загальнозрозумілим засобом спілкування.

Мова змінюється на всіх своїх рівнях -- від фоноло-гічного до текстового. Темп розвитку різних рівнів мови не однаковий. Найшвидше змінюється лексичний рі-вень, оскільки саме він безпосередньо відображає обєк-тивну дійсність, її зміни та пізнання людством світу.

Утворюються нові слова та звороти, зникають старі, од-нак іноді повертаються назад. Лексеми не тільки тво-ряться, а й запозичуються, змінюють своє значення, пе-реходять з одного стилю в інший.

Зміни характерні не лише для мовних рівнів, а й для мови як системи. Може змінитися також її статус.

Важливими виявами розвитку мови є процеси ди-вергенції (лат. розходження), тобто диференціації, і конвергенції (лат. - сходження), тобто зближення мов. У різні історичні епохи провідним був то один, то другий процес, але зав-жди розвиток мови так чи інакше включав їх обидва.

Характерною рисою епохи первіснообщинного ладу з його родоплемінною організацією є дивергенція мо-ви. Єдність первісної мови, яка, за гіпотезою моногене-зу, колись існувала, швидко втратилась унаслідок роз-селення давніх людей на величезних просторах, освоєн-ня ними нових територій і втрати між ними контактів. Це був мовотворчий період, оскільки кількість мов і особливо діалектів безперервно зростала.

Кожне племя мало свій власний діалект. Імовірно, що діалекти племен, близьких за територією та похо-дженням, характеризувалися значною схожістю і утво-рювали племінну мову. Вона охоплювала один або кіль-ка союзів племен, являючи собою сукупність племінних діалектів. Міжплемінне спілкування здійснювалося од-ним з більш поширених діалектів. Однак у цей час по-чав зароджуватися наддіалектний засіб спілкування -койне, який став згодом однією з ознак мови народності. Так, для спілкування папуаських племен функціонує 14 локальних племінних мов і дві мови для міжплемін-ного спілкування -- піджин-інгліш і моту.

Племінні мови існували тільки в усно-розмовному варіанті, писемність на той час ще не була винайдена, їх лексичний склад був порівняно обмеженим. Його біль-шу частину становили слова із конкретним і видовим значеннями, а меншу частину -- слова на позначення узагальнюючих (абстрактних і родових) понять. Пле-мінні мови збереглися до наших днів у деяких регіонах Америки, Африки, Австралії, Азії та на ряді островів. Окремі племінні мови мають усього 1--2 тис. слів. У пе-ріод існування первіснообщинного ладу на земній кулі різних мов, очевидно, було значно більше, ніж тепер.

Утворення держави призвело до появи нових сус-пільних формацій -- рабовласництва та феодалізму. Територіальна консолідація (лат. сопзоіісіатло -- обєднан-ня) племен, злиття їх сформували нову спільність лю-дей -- народність. Вона мала вже єдину мову, основою якої була одна з племінних мов. Мові народності були характерні такі ж глибокі діалектні розбіжності, як і племінній. Діалекти обєднаних в одну народність різ-них племен продовжували існувати як діалекти мови народності.

До того ж слабкі економічні звязки між різними те-риторіями однієї народності, феодальна роздрібненість навіть збільшили кількість діалектних відмінностей. Отже, для періоду народності також характерна дивер-генція, яка виявляється у діалектотворенні. Вона є пе-реважно внутрішньомовною, діалектною. Поділ однієї мови на кілька відбувався значно рідше, наприклад, з давньоруської мови в XI ст. виокремилась українська, а у XII ст. -- білоруська та російська.

У період існування народності, крім дивергенції мо-ви, відбувався і процес конвергенції. Він виявився, на-приклад, у втраті редукованих звуків (із досить схожи-ми результатами) в усіх словянських мовах, у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме ви-никнення мов народностей у результаті інтеграції пле-мінних мов включало елементи конвергенції.

Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, й літературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значно обмежував по-ширення літературної мови, її впливовість. Основною формою функціонування мови народності залишався її усно-розмовний різновид. Тому літературна (книжна) мова існувала як щось далеке від мови усної (народної) і нерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літератур-ної могла виконувати навіть зовсім інша мова, наприк-лад латинська у Західній Європі, арабська у країнах Се-реднього Сходу, старословянська в Давній Русі.

У час існування народності різні мови фактично могли сприйматися як різні функціональні стилі і роз-глядалися носіями мови як одна. Використання в ролі літературної іншої мови, як правило, супроводжувало-ся писемною фіксацією також і рідної мови (ділові до-кументи, художня література тощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, якдиглосія (грец. сііз -Двічі і ?І6зза -- мова) -- функціональне розмежування використання в писемній сфері двох мов одним сус-пільством. Народності і, відповідно, мови народностей, зберег-лися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспа-нії, бретонська у Франції, уельська в Англії тощо. На-родності, представлені малочисельними спільнотами людей, збереглися і на Кавказі. Так, у Дагестані функ-ціонують цезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.

У результаті економічного і політичного розвитку суспільства на зміну народності прийшла ширша форма спільності людей -- нація, яка має свою мову (націо-нальну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішою з-поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдження літературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процес діалектотворення загалом припи-нився, спостерігалися зменшення кількості діалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак.

Національна літературна мова утворилася на народ-ній, тобто діалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно-розмовної мови: призначе-на не для елітарного користування, як літературна мова народності, а для загального. Значно зріс ступінь унормованості літературної мови на всіх її рівнях. Водночас національна літературна мова перестала бути тільки мовою писемною, у ній розвинулася усно-розмовна фор-ма, яка все більше заміняє діалекти.

Отже, у межах національної мови відбулися процеси консолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих форм єдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах.

На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процеси диференціації, які полягають у виокремленні функціональних стилів у межах однієї літературної мо-ви. Тим самим процес диференціації зливається з ін-шим аспектом мовного розвитку -- із процесом збага-чення мови: чим більше стилів у мові, тим багатшою є мова.

Залежно від умов існування національна мова може розпастись. Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у США, Канаді, Австралії. Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (бри-танський), американський, канадський, австралій-ський. Імовірно, років через сто існуватимуть близько-споріднені, але різні мови -- англійська, американська, канадська, австралійська. Подібні процеси відбуваються з німецькою мовою в Швейцарії, Австрії, Люксем-бурзі.

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.

Синхронія і діахронія

Люди, використовуючи мову у процесі спілкування, сприймають її як незмінне явище. Такий стан мови ха-рактерний для певного часу. Однак цей незмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, горизонталь-ним зрізом руху її в часі (вертикальний зріз). Для по-значення стану мови у конкретний час використовують термін «синхронія».

Синхронія (грец. вупспгопоз -- одночасний) -- стан мови у пев-ний історичний період, у конкретний момент Ті розвитку.

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють син-хронічний аспект, існує синхронічне, або описове, мо-вознавство, наприклад, курс сучасної української літе-ратурної мови. Сучасний стан мови є типовим прикла-дом синхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Але дослідження, наприклад, давньоук-раїнської мови XVIII ст. теж належить до синхронії.

Розвиток мови протягом тривалого часу позначають терміном «діахронія».

Діахронія (грец. сііа -- крізь і спгопоз -- час) -- розвиток мови у часі, історична послідовність мовних змін.

Вивченням мови у часі, її розвитку займається діа-хронічне, або історичне, мовознавство (наприклад, істо-рична граматика української мови).

Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіїв мови, що використовують її на практиці, іс-нує тільки синхронія: мова функціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мо-вознавства надзвичайно важливою є діахронія, оскіль-ки певний стан мови обумовлений її історичним розвит-ком. Кожне мовне явище має свою історію (діахронія) і своє місце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий і діахронічний, і синхронічний підхід. Так, із синхронічної точки зору сучасні українські форми пес -- пса, сон -- сну мають випадні голосні [е], [о] (чергування [е], [о] з нулем звука). З діахронічної точки зору в цих формах представлені наслідки занепаду ре-дукованих голосних [ь], [ь], які у сильній позиції пере-творились на голосні повного утворення [е], [о] (пьс-ь -+ пес, сьнь --> сон), а в слабкій -- зникли (пьса --> пса, с-ьну -> сну).

Розрізнення синхронії і діахронії не означає, що перша позбавлена будь-якого втручання часу, адже про-цеси розвитку мови не припиняються.