Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України - диссертация

Після завоювання Константинополя турками у 1453 р. Царгородський патріархат втрачає статус захисника православних правителів, нездійсненною стає і надія на духовне возєднання двох головних християнських центрів єдиної колись Римської імперії.

Усвідомлюючи значення християнської віри для грецьких підданих, які були найчисельнішою національною групою Турецької імперії та прагнули використати грецьке суспільство як фактор стабільності та безпеки імперії, султан Магомет II встановив певні основи толерантності щодо грецької віри:

Суворо заборонялося застосовувати будь-які насильні методи з метою прозелітизму;

Вірним Царгородського та інших східних патріархатів дозволялось прилюдно практикувати свою релігію у різних формах (урочисті богослуження, публічні процесії і ін.). [235, C. 267-268] За ці привілеї християни, на відміну від мусульман, виконували певні обовязки:

Сплачували у султанову казну подушний податок (гарач) від якого звільнялось лише духовенство.

Визнавали ієрархами священними лише тих патріотів, єпископів, ігеменів і духівників, яких номінував султан. [235, C.268]

Щоб полегшити перехід Грецької Церкви у залежність від турецького султана, Магомет II запросив до Царгороду на Патріарший Престіл противника унії з Соборною Церквою, головного провідника фотіанців Геннадія Схолярія, який активно підтримував турнофілів. Султан іменував його Патріархом, а слухняний синод підтвердив цю номінацію.

Інвеститура Патріарха Геннадія магометанським султаном означала фактичну залежність Церкви Царгородської Патріархії від турецького нехристиянського автократичного володаря. Ця переломна подія, що сталась 6 січня 1454 р. стала висловом публічного визнання новим Патріархом нового статусу своєї Церкви, який від імені всіх вірних цієї Церкви виявив бажання до постійної колаборації з нехристиянськими володарями. Оскільки, в очах вірних Патріарх був представником національної еліти, то це фактично означало що греки відмовляються від боротьби за національно-державну незалежність і приймають запропоновану турецькою владою концепцію грецької культурної автономії у межах магометанського світу.

В українських та білоруських землях, як і у грецькому суспільстві, політична влада перебувала в руках неправославних правителів. Царгородський Патріархат не мав змоги належно виконувати свої обовязки щодо Києво-Галицької Митрополії, яка все ще знаходилась під юрисдикцією Царгороду. Подібний стан речей шкідливо позначився на організаційному житті та ієрархічній структурі Східної Церкви. Протягом всього XVI ст. Київську Митрополію очолювали ставленики польсько-литовських королів, що не могло не вплинути негативно на склад вищого духовенства в українській Церкві. Право надавання “духовних хлібів” (державний закон “Патронату”), яким користувалися король та шляхта зводилось до призначення на церковні посади людей, які не мали жодних заслуг перед Церквою. Іноді до цієї найвищої гідності зараховували і чисто військові здобутки. [170, C.85] Оскільки єпископські посади надавались найчастіше впливовим претиндентам, переважно світським особам, то не випадково руським митрополитом і єпископам часто бракувало не тільки інтелектуальних даних, а перш за все моральних чеснот, так необхідних для виконання релігйних обовязків. На одну посаду інколи призначали кількох кандидатів, навіть збройної боротьби володіти за право єпархіями і відповідно їхніми земельними маєтками.

Київська Митрополія у результаті ослаблювалась через небажання єпископів співпрацювати між собою. Деякий час залишалась бездільною центральна, згідно зі східною склезіологією, церковна інституція - Єпископський Синод. [99, C.8-9] Порушення церковних канонів підривало моральний авторитет Церкви в очах народу. Вказаний стан речей був наслідком певних суспільних явищ, зумовлених політичними, церковними та релігійними чинниками.

Аналіз політично-релігійної ситуації другої половини XVI ст. дає нам змогу зрозуміти подальший хід подій, логічним завершенням якого став акт підписання Берестейської унії.

Політична ситуація у східній та південно-східній Європі у XVI ст. мала низку рис, притаманним всім державам цього регіону:

по-перше, в Московщині, Польщі-Литві, Туреччині при владі перебували спадкові династії, що давало змогу творити далекосяжні політичні плани та схеми суспільного розвитку;

по-друге, у цей період відбувається два Вселенські Собори - V Летеранський (1512-17) та Тридентський (1545-63), які розглядали надзвичайно важливі на даний момент питання, а саме - турецьку загрозу та протестанську реформу. Вся увага папства була прикута до вирішення політичних наслідків, народжених протестантськими, лютиранськими та англіканськими рухами;

по-третє, українські та білоруські землі стають тереном гострої боротьби між Польщею-Литвою з одного боку та Московщиною з другого, що призвело до польсько-московських воєн. Коронація Івана IV Грозного (1547) та розробка месіанської ідеї “Москва - третій Рим” негативно впливають на культурний і духовний розвиток українських та білоруських земель.

Політичне середовище справляє певний вплив на розвиток церковної ситуації, яка характеризується наступними ознаками:

по-перше, зосередженістю Заходу на протестантсько-англіканській реформі, що призводить до того, що питання церковної єдності втрачає актуальність, особливо після завоювання Константинополя турками;

по-друге, відмежування Східної Європи від решти християнського світу, розробка Москвою концепції “Москва - третій Рим” стає основою поширення месіанських ідей, метою яких були уніфікацйні, централізаційнї та нівеляційні наміри.

Політичні та церковні процеси детермінують розвиток релігійних відносин в Україні у XVI ст., що характеризуються наявністю двох явищ:

по-перше, впливом латинсько-польського суспільства;

по-друге, втручанням у політичний простір України ідей протестантизму. [170, C.89-91]

Вплив латинського панівного середовища відчувся як у сфері державного, так і суспільного життя. Він був виразно денаціоналізуючий щодо українського суспільства. Великодержавні амбіції, властиві як польській шляхті, так і церковним достойникам, всупереч папським буллам, які зрівнювали західний і східний обряд, не вважали останній переважно католицьким. Необхідно вказати, що саме східний обряд становив значну перешкоду до асиміляції та денаціоналізації українського суспільства Польщею, що прагнула до уніформації візантійського обряду.

Становище нашої церкви значно погіршилось після підписання Люблінської унії 1569 р. в результаті якої утворено одну державу - Річ Посполиту, де очевидну перевагу отримали поляки. Українські землі після унії перейшли у нову залежність від Польщі. [254, C.152]

Певна другорядність українсько-білоруської ієрархії в суспільно-політичному, загальнодержавному маштабі Речі Посполитої була очевидною. Руські владики, на відміну від римо-католиків, не мали змоги отримати місце в сенаті. Тому лише світські магнати могли представляти інтереси Східної Церкви на державному рівні. Владики рідко порушували церковні питання, які не були повязані з маєтками. Мало уваги приділялось духовним справам; питання пастирської місії, морально-етичні, а тим більше богословські та еклезіологічні залишались поза увагою навіть у час постійно прогресуючої кризи. “Хоча серед українсько-білоруських єпископів 1580-х рр. Не знаходимо тих драматичних пороків, які траплялися, наприклад, серед ренесансних пап, _ вражає монументальна пасивність руської пастви, яка стала перед поважною внутрішньою і зовнішньою загрозою”. [100, C.104] Обєктивний аналіз ситуації не дає нам права однобоко оцінювати стан руського церковного життя як лише негативний. Незважаючи на глибоку кризу, Київська митрополія все ж розвивалась у певних етапах, про що свідчить, наприклад, ріст церковної інфраструктури, розвиток західно-українського іконопису. Проте в інших, досить важливих ділянках Київська митрополія стояла перед смертельною небезпекою знищення “грецького закону”. Перед руською Церквою поставили нові вимоги і завдання, вирішення яких не мало аналогу в християнській практиці. Б. Гудзяк порівнює ситуацію, що склалась на практиці XVI ст. у Руській Церкві із ситуацією у якій перебував західний католицизм першої половини XVI ст.: “Без сумніву, деякий розвиток був, помимо глибокої кризи, наявність якої підкрелювала емоційно бурхлива, інтелектуально і духовно творча, і, з точки зору традиційних важностей, неопановано-деструктивна сила протестантизму”. [100, C.106]

Протестантські впливи в українських та білоруських землях досягли апогею у період правління короля Жигмонта II Августа (1548-1572), який дав повну свободу протестантській пропоганді. Він навіть прагнув проголосити себе лютиранином, однак, боячись втратити королівський трон традиційно католицької держави цього не зробив. В українських землях протестантський був значно слабшим ніж у Білорусії. Проте, варто вказати, що деякі визначні роди української знаті: Вишневецькі, Ходневичі, Воловичі, Горські, Саніги та інші, покидаючи православну Церкву, приймали нову протестантську віру. [235, C.298-299]

І-з приходом на королівський трон у 1573 р. Генріха Валуа, а згодом Стефана Баторія, які активно підтримували Католицьку Церкву, кардинально змінюється урядова політика щодо протестантів. Активну допомогу і підтримку Західній Церкві Речі Посполитої, у її боротьбі проти протестантів, надав орден Єзуїтів. Він зорганізував цілу низку шкіл і колегій, які надавали вищу релігійну освіту з точки зору католицької еклезіології. Великий український православний магнат Костянтин Острозький, зацікавлений розвитком шкільництва єзуїтів, власним коштом організував у своїй столиці Острозі вищу школу з академічною програмою навчання. При школі була створена друкарня з якої виходили твори церковної і світської літератури. [235, C.315] Князь Острозький і заснована ним колегія згодом відіграли важливу роль у піднесенні теологічної і світської освіти, взяли у часть у гострій дискусії щодо проблеми унії української Церкви з Римським Пристолом.

Наприкінці XVI ст. в українських землях появляється нова історична сила, що бере в свої руки кермо громадського і церковного життя. Коли українське боярство переходить у табори протестантів, а церковний провід занепадає під впливом польсько-литовського державного патронату на арену виходять церковні братства. Основним середовищем їх формування виступають міста. Очевидно, що братства у відповідності з духом часу засвоювали і деякі ідеї антиклерикальної протестантської пропоганди, що вони включали до свого православя. Братчини вважали, що світська громада має пріоритет у церковних організаціях, а єпископи та священники - це лише слуги громади, яка може надати певну посаду, або звільнити від неї. При цьому, здійснюючи нагляд за кліром, вони залишали за собою вирішальне слово. Братства відстоювали право адміністративного контролю і влади над єпископами і священниками. Без сумніву, вказані претензії братчиків часто не узгоджувались із самими основами православя. Однак не знаючи канонів Східної Церкви, братства звертаються до східних Патріархів з проханням підтвердити їх статут у зміненій формі. Грецький патріарх Йоаким Олександрійський під час свого перебування у Львові у 1586 р. затвердив статут місцевого братства, який надав останньому широкі повноваження щодо вивільнення духовної влади з-під погляду єпископа. [36, C.5] Тогочасний єпископ Львівський Гедеон Балабан був позбавлений влади навіть у питаннях літургічних та віровчення.

Зневага єпископської гідності була для Балабана нестерпною, що спонукає єпископа шукати засобів приборкання братчиків. Вирішення питання бачилось дуже радикально і було повязане з досить ще нечіткими ідеями єдності християнського світу. Ставропігії та надто велике втручання Константинополя у внутрішні справи Київської Церкви до певної міри спричинили, а, навіть, і прискорили зміну орієнтації від Константинополя до Риму. [188, C.30]

Наприкінці 1580^х рр. Українська ієрархія від сонної пасивності перходить до активної діяльності, спонукою до якої виступають три основні чинники: по-перше, усвідомлення крайньої внутрішньої богословської, культурно-ідеологічної, інтелектуальної і, великою мірою, політичної та адміністративної немочі Київської Церкви. По-друге, неадекватність конкретних заходів і загальної спроможності Царгородського Патріархату іти назустріч нагальним потребам руської православної спільноти. І нарешті, динамічна та агресивна загроза церковної, богословської та інституційної тотожності та етносу Київського християнства перед протистантською Реформацією, контрреформацією та Католицькою Реформою. [100, C.108]

Необхідно зазначити, що реформація мала неоднозначний вплив на розвиток українського суспільства. З точки зору конфесійності, що проявлялась у формі протестантизму, вона відігравала національно нівелюючу роль у розвитку національної свідомості українців, реформація справила певний вплив на розвиток першого українського духовного та національно-культурного відродження. [188, C.31]

Саме церковна ієрархія, при активній співпраці державного чинника, прагне здійснити реформу Церкви в Русі-Україні. Згідно з дорученням патріарха Єремії II про необхідність шорічного проведення соборів, у червні 1590 р. відбувся Собор у Бересті. 20 червня Собор ухвалив рішення, задекларовані у двох документах (послання до народу). У першому з яких ієрархи звертають увагу вірних своєї пастви на занепад у релігійній сфері, брак дисципліни у духовенства і прихожан, на гніт якого зазнає Руська Церква. У другому посланні чітко висловлюється ідея Церковного поєднання: “Ми, єпископи, нижче підписані особи, заявляємо, що наш обовязок нам наказує дбати як про спасення наше, так про стадо християнського люду і про Христові овечки, довірені нам Богом, щоб ми провадили їх до згоди і єдности. Для того хочемо нашим пастирем одного старшого пастиря і правдивого намісника св. Петра, що є на Римськім престолі найсв. Папа визнавати його за нашого пастиря і мати його за нашого голову, йому підлягати і завжди слухати; з того збільшиться слава Божа в його святій Церкві… Застерігаємо собі тільки те, щоб нам найсв. Папа римський лишив незмінними обряди і всі справи, себто службу і ввесь церковний порядок, якого держиться з давна наша св. Східна Церква і щоб у тім порядку остались ненарушними Їх Королівське Величество зволить наші свободи зберегти і утвердити привілеями і артикулами… А ми за таке запевнення і потвердження привілеїв від найсв. Папи і Їх Королівського Величества і цим нашим листом зобовязуємося й обіцяємо підлягати верховній власті і благословенню найсв. Отця Папи римського престолу”. [261, C.68-69] Підписали документ єпископ Луцький і Острозький Кирило Терлецький, єпископ Пинський і Турівський Леонтій Пелчицький, єпископ Львівський, Галицький і Камянець-Подільський Гедеон Балабан та єпископ Холмський і Белзький Діонісій Збіруйський.

Ідея Церковної єдності розроблялась і в державних та церковних колах Речі Посполитої. Значну увагу приділяла цьому питанню і папська дипломатія. Як ідеальна прилюдія майбутньої Берестейської унії, задум поєднання Церков через частковий і поступовий відрив Східної Церкви на теренах країн з християнським правлінням з-під канонічної та юрисдикційної залежності від патріаршого престолу в межах Турецької імперії виникає у папи Григорія XIII, який дотримувався традиційної схеми канонічної єдності. [194, C.12]

В середині XVI ст. зі зміною конфесійних і релігійно-культурних умов в Речі Посполитій, державна політика якої створила гарантії конфесійному плюралізмові, виникають нові концепції унії. Одна з них грунтується на романтичних, утопічних екуменічних проектах за якими унія мала примирити дві традиції в лоні єдиної в принципових питаннях догматики і терпимої до плюралізму в інших питаннях Вселенської Церкви. Виразниками таких сподівань стали з католицької сторони Станіслав Оріховський і Андрей Фрич Моджевський, а з православної князь Костянтин Острозький.

Не менш вагоме значення для історії Берестейської унії мала власне внутрішня трансформація католицизму та наявність певних традицій у ставленні до ідеї унії у польських та римських колах. Підхід католицької Церкви до унії був детермінований особливостями контреформаційного католицизму, який відрізнявся дисципліною, уніфікацією, прозелітизмом, нетерпінням до інакомислення, консерватизмом у питаннях віровчення. З другого боку, посттридентська модель католицизму, яка власне перебувала у часі розвитку та становлення, не могла не справити позитивного враження, а відтак, і прагнення православних заручитися підтримкою та основною допомогою католицької Церкви. [105, C.44] Реформована римська Церква домоглася оздоровлення церковного апарату у всіх його ланках, що проявлялось у зміцненні внутрішньої дисципліни, централізації управління, створенні надзвичайно дієздатних чернечих орденів, насамперед єзуїтів, формуванні плеяди високоосвічених священників та єпископів, відданих справі Церкви. Держава та її локальні структури стали активно підтримувати Церкву і співпрацювати з останньою у більшості католицьких регіонів.

Значного оновлення зазнала і релігійна культура. Повсюдно створювались колегії, парафіяльні школи, оновлювались університетські програми. Величезної ролі у боротьбі з протестантами набули усна і друкована пропоганда і полеміка. Значний вплив на відновлення статусу католицизму мали мистецтво, література і театр. Проте, слід зазначити, що всі нововведення опиралися на спадщину середньовіччя, не руйнуючи старих форм релігійної культури.

Польський католицизм, у рамках західно-європейського, теж почав набирати нової сили, характерними рисами якої стали внутрішня дисциплінованість і релігійна переконливість, оновлений культ ікон та реліквій, паломництво і релігійні процесії, поширення колегій, покращення традиційної освіти та пастирської роботи. [105, C.44-47] Усі ці позитивні явища та процеси, які спостерігались у лоні католицької Церкви у другій половині XVI ст., безперечно, не могли пройти повз увагу православної ієрархії і, зокрема, Іпатія Потія, якого без сумнівів можна вважати головним творцем Берестейської унії.

Найбільшою мірою кореляція між “духом” католицької реставрації та уявленнями про унію з православними виступає в унійній програмі польського єзуїта Петра Скарги, викладеній у творі “Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем і про відступлення греків від тієї єдности з пересторогою і напімленням для руських народів, що держать з греками”. Лейтмотивом твору П. Скарги є заклик до єдності християн, повернення православних під главенство папи. На думку П. Скарги, унія можлива лише за умови виконання трьох вимог, а саме:

1 - руський митрополит має підкоритися папі римському і від від нього

одержувати хіротонію (свячення);

2 - русини повинні у всіх питаннях віри погоджуватись з Римом;

3 - духовенство має цілковито прийняти верховну владу Апостольської столиці. [105, C.47-58]

Варто зазначити, що перший наклад твору Скарги побачив світ у 1577 році і був присвячений українському магнатові князю Острозькому, який під впливом реформаційних процесів у католицькій Церкві, перейнявся ідеєю унії і у листі до папи писав: “… що ніщо інше не є йому так дороге, як злука всіх християн під одним пастирем і він готовий віддати за неї своє життя”. [174, C.279]

На нашу думку, аналіз твору П. Скарги не дає нам змоги охарактеризувати його уявлення про унію як концепцію чи програму дій. Скоріше йшлося про інкорпорацію Православної Церкви в систему римо-католицьких церковних інституцій з єдиною поступкою православним - права дотримання східного обряду. Реальну оцінку дотримання ідей П. Скарги в історії Берестейської унії можна зробити лише в ході критичного співставлення його програми з програмою православної ієрархії, яка була націлена на глибокі й масштабні перетворення внутрішнього життя руської Церкви. Ця концепція була розроблена їєрархією православної Церкви ще у ході Берестейських Соборів 1590^х рр. і стала передісторією Берестейської унії.

Що до так званої “польської інтриги”, тобто приписування ордену єзуїтів ідеї возєднання двох християнських Церков, то на думку І. Паславського вона не витримує жодної наукової критики. “Це, очевидно, _ пише І. Паславський, _ вже така історична доля українського народу, що його національне буття у великодержавницьких історіографіях сусідів майже завжди трактувалось як чиясь ворожа інтрига”. [188, C.47] Такої ж думки дотримувався Патріарх УГКЦ Йосип Сліпий вказуючи, що: “Принижувати виключно підступам і хитрим плянам єзуїтів здійснення такого великого церковно-громадського перевороту, якою була по суті Унія, було би дуже дрібничково, а посилатись на систиматичне переслідування польським урядом представників тодішньої православної ієрархії є непереконливим … Справжніх же причин цьго сумного явища треба шукати не в зовнішніх умавах тодішнього положення західно-руської Церкви, не в підступах єзуїтів і не в задумах уряду, а в ній самій: в зіпсутті корінних основ її організації, в тих страшних внутрішніх язвах, які розїдали її організм і робили її легкою здобиччю для кожного з її ворогів. Головне джерело і корінь цього зла лежав в безпорядках тідішньої церковної ієрархії в крайній деморалізації більшості її представників.” [239, C.92-93]

Нам імпонує точка зору о. Івана Шевціва (Австралія), який вказує 7 причин, що зумовили Унію Української Православної Церкви з Римським Апостольським Престолом, а саме:

1 - бажання українських владик - творців Унії здійснити волю Христа-Спасителя “щоб всі були одно”;

2 - Флорентійська унія та її 70-літня традиція в Україні. Сприйняття унії українцями, при ворожому ставленні поляків і осуді Москви. Розуміння провідною верствою україни церковної унії як позитивної і корисної для духовного і національного розвитку;

3 - ставлення до Української Церкви грецьких патріархів, занедбання її в період політичного тиску з боку Москви та релігійного зі сторони Польщі;

4 - втручання мирян і, зокрема, церковних братств у справи Церкви привело до пошуку шляхів позбавлення братської “опіки”;

5 - панування в українських землях світського патронату - надавання королями т. зв. “духовних хлібів” світським особам, що мали певні заслуги перед королем та державою, але не перед Церквою;

6 - впливи протестантизму та посттридентійська антиреформа в Католицькій Церкві;

7 - поділ Київської митрополії та усамостійнення Московської церкви; створення у 1589 р. Московського патріархату та його зазіхання на українські землі і Церкву в межах Польсько-Литовської держави. [271, C.15-23]

Ухвалені руськими єпископами на соборі 1595 р. в Бересті передумови унії засвідчили прагнення владик до забезпечення українській Церкві автономного статусу в структурі Західної Церкви. Попри надзвичайно сильний унійний рух напередодні і після підписання унії, умови її не містили конфронтаційного запалу. У питаннях догматики руська сторона погоджувалась лише на ті поступки, які було узгоджено на Флорентійському Соборі, [135, C.20-21] одночасно застерігаючи від порушення обрядово-культової сфери.

Уточненням унійних умов, що мали бути підтвердженні на вічні часи королівським привілеєм та папською буллою, зайнявся єпископ Терлецький. Вони були зібрані у 33 артикули 1 червня 1595 р., а вже у жовтні-грудні запропоновані двома руськими владиками - Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким на розгляд Апостольському Престолові. [171, C.42] Умови унії безкомпромісно застерігали від порушення обрядово-культової сфери (ст. 2, 3, 4), забороняли навязування Руській Церкві латинських практик і захищали місцеву традицію (ст. 7, 8, 23, 24), категорично не допускалася зміна обряду (ст. 15). Збереження права на шлюб священників регламентувала ст. 9. В поунійський період в землях Київської митрополії мало зберегтися і чинне до цього часу церковне право (ст. 10, 11, 19). Кілька статей стосувалося впорядкування внутрішньго питання Церкви (ст. 26, 28), захист від втручання у церковні справи світських осіб (ст. 26) та латинського кліру (ст. 22, 25, 30). Особлива увага зверталась на піднесення рівня освіти, обумовлювалось право засновувати семінарії та школи, навчання яких проводилось би словянською та грецькою мовами (ст. 27). [9, C.54-61]

2 серпня 1595 р. король Речі Посполитої Жигмонт III підтвердив усі домагання, які були вкладені в артикулах за вийнятком одного, що не належало до прерогативи королівської влади, а саме - права митрополита та єпископів посідати місце у польському сенаті нарівні з латинськими єпископами. [14, C.108-111]

23 грудня 1595 р. після офіційного складання руськими єпископами сповіді віри Папа Климент VIII видав програму “Magnum Dominus et laudabilis nimis”, яка проголосила зєднання Київської і Галицької митрополії з Вселенською Церквою: “… на всі часи даною нашою Конституцією, приймаємо, обєднуємо, приєднуємо, зєднуємо і втілюємо як наших членів у Христі преподобних братів… руських єпископів… як тут присутніх, так і відсутніх, разом з їхнім духовенством і народом руським… для зростання і піднесення християнської віри в лоні Католицької Церкви й одности святої римської Церкви”. [3, C.74-75] Окрім цього, Апостольським листом “Decet Romanum Pontificem” від 23 лютого 1596 р. українсько-білоруській Церкві було надано привілей з якого користають лише східні патріархи, а саме: право іменувати, висвячувати та інтронізувати єпископів та митрополитів при наступному підтвердженні цих номінацій Римським Архиєреєм. [153, C.13] Папський лист проголошував: “… щоб ще краще показати нашу любов до них, Ми з апостольською доброзичливістю дозволили, одобрили й погодилися на всі обряди й церемонії, які вживає… Архиєпископ чи Митрополит…, встановленні на зразок святих грецьких отців у богослужіннях… оскільки вони не противляться католицькій правді й вірі та не виключають єдности з Римською Церквою… Той, хто,.. буде обраний або призначений… може і повинен бути затверджений… Архиєпископом - Митрополитом Київським і Галицьким… з уповноваженням і в імені Апостольської Столиці, і до нього належить обовязок хівотонії”. [5, C.78-79] Цей документ о. Атанасій Пекар (ЧСВВ) назвав “Конституцією Української Католицької Церкви”. [193, C.11]

У жовтні 1596 р., після повернення єпископів делегатів Іпатія Потія та Кирила Терлецького з Риму, у Бересті відбулося два великих Собори, один з яких визнав канонічну єдність Української Церкви з Римським Престолом, а другий - різко засудив акт злуки та владик, які пішли на поєднання. Таким чином, Берестейська унія, котра мислилась як інтигруюче начало для консолідацій православного українства у його боротьбі проти окатоличення та омосковщення, стала причиною розколу в досі єдиній українській Церкві.

Тогочасний Митрополит Києво-Галицький Михаїл і вище духовенство прийняли унію і надалі очолювати Церкву, котра, на жаль, залишалась майже без підтримки. [48, C.47] Опозицію до зєднання очолив князь Костянтин Острозький, до якого якого приєдналися Перемишльський єпископ Захарій Копистенський та Львівський Гедеон Балабан зі значною частиною духовенства і вірних. “Церковні “революціонери” бачили в даних історичних обставинах можливості кращого розвитку українського народу і його Церкви в єдності з Апостольскою Столицею в Римі, а “консерватори” боронили “статус кво” й традиційних звязків із патріархами в Константинополі”. [176, C.6] Лише з послабленням Польської держави у кінці 17^го століття Перемишльський і Львівський владики прийняли Берестейські рішення і “де факто” прийняли їх у своїх єпархіях. Необхідно зауважити, що “де юре” ці єпархії, як складові Київського архиєпископства, від самого початку були включені в Берестейський договір і фігурували в його документах. [169, C.21-22]

Берестейська унія стала взірцем гордості у Вселенській Церкві і для православних християн сусідніх держав. Так, у 17 столітті було проголошено Унію в Югославії (1611 р.), в Ужгороді (1646 р.) та в Альба Юлії (Румунія. 1698 р.). [123, C.37]

На жаль, мусимо константувати, що початок унії ознаменувався взаємними анатемами, що є найважчою церковною карою - відлучення від містичного тіла Христового. Однак живий організм, український народ поділився на двоє без різниці у станах, соціальному статусі, а, навіть і в політичній орієнтації. На думку о. Юрія Федорова: “… наша злука з Римом, з західним католицтвом була б прийшла як логічна потреба, без жалюгідних побічних ефектів… Вона булаб прийшла без анатем в Бересті, без запеклої боротьби після нього”, [225, C.7] якщо б Польща керувалась у ставленні до православних українцівмотивами християнського порядку, а не політично-шовіністичними.

Стосовно проблеми ставлення польської еліти до уніатів важливо, на нашу думку, зазначити, що Уніатська Церква в шляхетній думці не була визнана рівноцінною Латинській. Західна культура і Католицька Церква залишались домінуючими стосовно руської культури і Церкви, яку зневажливо назвали “хлопською”. Річ Посполита погоджувалась на певні поступки лише у випадку безпосередньої загрози політичних реалій. Укаїнська Церква (зєдинена) сприймалась як проміжна сходинка між православям та Латинською Церквою. Уніатські єпископи, незважаючи на обіцянки короля та рекомендації папи Климента VIII, не отримали жодного місця у сенаті Речі Посполитої. [259, C.87-102]

Відмінною є точка зору М. Грушевського який вважав, що: “завдяки підпорі правительства, унія, серед загальної опозиції православних, не тільки держала свою позицію, але мали всяку надію дальшого розширення”. [95, C.617] Король Посполитої Жигмонт III, ігноруючи розподіл, що стався в руській Церкві наказав духовенству й братствам виявляти послух уніатським владикам. Апогеєм такої політики, на думку М. Грушевського, стала грамота короля, видана заради митрополита Іпатія Потія у 1605 році в якій, опираючись на грамоту 1511 року, було підтверджено зверхність і юрисдикцію уніатського митрополита над всім духовенством “закону грецького” і над всіма Церквами на території Речі Посполитої. [95, C.617]

На нашу думку, така оцінка М. Грушевським унії випливає швидше з її негативних наслідків, тобто братовбивчої релігійної боротьби 17 ст., а ніж подальшої історичної перспективи щодо впливу УГКЦ на цілісність історичного процесу.

Ставлення до унії Царгородського патріархату стає зрозумілим в процесі аналізу поведінки патріарших екзархів Никифора та Кирила Лукаріса, які очолили роботу антисиноду на якому піддали анафемі “відступників” уніатських єпископів. [200, C.53] Щодо ставлення Російської держави, необхідно зауважити, що спершу Берестейська унія не отримала офіційної оцінки і лише згодом стала повязуватись з проблемою входження Росії до антитурецької коаліції. Папа Климент VIII запропонував цареві Федору Івановичу приєнатися до Берестейської угоди та виступити проти Туреччини. У 1600 році канцлер Речі Посполитої Лев Сапєга висунув ідею скасування кордонів між Річчю Посполитою та Московським Царством та укладення державної унії. Однак, боярська дума відхилила обидві пропозиції. [184, C.131] Важливо наголосити, що у XVII ст. всі російські духовні пастирі (за вийнятком лише патріарха Ігнатія) безапеляційно виступали з осудом будь-яких контактів із Заходом. Власне, у цей період формується погляд на католицтво (термін “унія” трактується як синонім поняття “католицтво”) як втілення всіх ранньохристиянських єресей. На нашу думку, необхідно зазначити, що протягом XVII ст. російські владики створили декілька версій унії, кожна з яких була відверто уніатською. Однак, аналіз усіх версій дає змогу чітко простежити певну трансформацію ідеї: від підвищеного зацікавлення унією яке можна трактувати як осмислення періоду смути за часів правління патріарха Філарета, через осуд унії з метою створення православної імперії в період підготовки війни з Річчю Посполитою до анафем та проклять на адресу ідеологічних опонентів. “… частина українського ідейного й свідомого громадянства не зрозуміла вибраного українським єпископатом шляху до відродження й подвигнення з руїни Української Церкви й підняла внутрішню боротьбу… Московщина вміщувалась у цю чисто внутрішню українську справу, вказуючи для пробуджених стихій український католицизм як предмет завзятого поборювання”. [69, C.17] Цю думку продовжує о. д-р. Дмитро Блажейовський: “Що греки, поляки і росіяни били і бють римську унію, то бють її в їх релігійному, національному і державному інтересі. Питання є, в чиїм інтересі її били і бють українці, а били її українці від самого Берестя по сьогоднішній день”. [61, C.52] Варто наголосити, що стан релігійних міжусобиць та зовнішнього тиску, які запанували після підписання унії, не слід оцінювати лише негативно. Інколи боротьба виконує оздоровлюючі та зміцнюючі функції в суспільстві. Саме такий ефект мала унія. Нам імпонує думка В. Маркуся, що: “при відсутності внутрішнього опору Унія могла довести до повного злиття з римо-католицизмом, чого й бажали зовнішні промотори (єзуїти, польський уряд)”. [159, C.14]

Науковий аналіз Берестейського церковного поєднання вимагає розгляду цього феномену у різних аспектах, а саме: богословському, юридичному, екуменічному та суспільно-політичному. [285, C.42-50] З теологічної точки зору Церква - це духовна інституція, містичне тіло христа, живий Христовий організм невидимим головою якого є сам Ісус Христос. Водночас, Церква - це інституція суспільна, що керується церковним правопорядком, реалізує свою владу, має свою структуру, що є видимим знаком Церкви. Саме тому, розробка і збереження внутрішньої церковної тотожності і церковної-еклезіальної свідомості стало основним завданням новоутвореної, в результаті Берестейського поєднання, Церкви. [83, C.14]

Стосовно юридичного аспекту проблеми унії, варто зазначити, що у IX ст. Київська Церква перейняла візантійське законодавство, яке віддзеркалювало політичну ситуацію цьго періоду у Візантії, яка була на той час класичною цезаро-папістською державою. Запозичивши пишноту обряду візантійської Церкви, ми, на жаль, не успадкували необхідної дисципліни, організованості, які панували у римській Церкві. “Зєдинена Церква”, ієрархічно підпорядкувавшись Вселенському Архиєреєві, потрапила у прямий юридичний звязок з Римом, а відтак, перейшла діюче у католицькій Церкві канонічне право, [83, C.18] з якого користає і сьогодні. Таким чином, ми можемо трактувати Берестя не лише як злуку двох Церков, а й як засіб до впровадження реформ до відновлення внутрішнього життя Церкви.

На порозі III тисячоліття все актуальнішим стає питання про конечність створення у світі і в Україні, зокрема, нової спільноти християнських церков і злиття їх воєдино. З позиції досягнень екуменічного руху на сьогоднішній день, Берестейська унія бачиться нам як своєрідна модель такого поєнання при врахуванні як негативу - недосконалості юридичної форми, і як позитиву - більш як чотирьохсотлітнє_існування Української Греко-Католицької Церкви.

Аналізуючи Берестейську унію у суспільно-політичному аспекті необхідно, на нашу думку, зазначити, що вона спричинила процес національно-релігійного самоусвідомлення українців на території Речі Посполитої. Український народ, що був у XVII ст. бездержавним, виявляв себе через Церкву, через її східний обряд з його культурно-релігійною, обрядово-традиційною, мовною спадщиною. Саме в Галичині і, в першу чергу у Львівській та Перемиській єпархіях, що приєдналися до Вселенської Церкви лише наприкінці XVII ст., якнайповніше зберігся візантійський обряд, який став джерелом етнокультурного відродження української нації на всіх його етапах.

Через збереження обрядової самобутності УГКЦ спромоглася зберегти і свою еклезіастичну тотожність, а відтак, вистояла перед загрозою обрядової асиміляції та денаціоналізації. На нашу думку, феномен Берестейської унії полягає у спроможності УГКЦ синтезувати український національний дух з католицькою догматикою та східною обрядовістю. Власне, синтеза культур Сходу і Заходу, як один з аспектів Берестейської унії, отримала оцінку Івана Франка, який писав: “В ній, уже по самому її становищу, посередньому між Сходом і Заходом, лежали загадки розвою і поступу. Не цураючись традицій греко-руських, унія відчинила напростіж двері для впливів західних і багатших ніж се досі було можливе”. [257, C.143]

Берестейська унія у другій половині XX ст., в період входження України до складу СРСР, залишалась чи не єдиним чинником, що засвідчував європейськість української нації. Безперечний є факт, що в проблематиці “Україна і Захід” особливе місце належить УГКЦ, яка “була й греблею, й мостом одночасно: зупинивши організаційний поступ католицизму, сприяла поширенню його інтелектуального та загально-культурного добробуту”. [197, C.12]

Оцінка Берестейського поєнання та УГКЦ, яка виникла в результаті унії, може і повинна даватись лише крізь призму історії, синтези та глибокого, всебічного аналізу історичного досвіду релігійного життя в Україні, відкинувши тенденційність, субєктивність та упередженість. В радянській історіографії Берестя трактувалось як “барєр” між братніми східнословянськими народами. Проте, події у Галичині останнього десятиліття показали, що: “цей барєр став одним із основних чинників самосвідомості тамтешніх українців”. [84, C.7] На думку польської дослідниці Т. Хинчевської-Геннель, парадоксальним в історії унії стало те, що роздвоєння українського народу на грунті віроісповідання стало джерелом бурхливого зростання національної самосвідомості. [260, C.10]

Цікавий погляд висвітлює В. Ульяновський, який вважає основним критерієм оцінки Берестя унійну ідею, яка в останні роки набрала форми всесвітнього екуменічного руху. [250, C.12] З цієї точки зору Берестейська унія може розглядатися як складова в процесі розвитку християнської унійної ідеї. Власне такий погляд на унію, на нашу думку, мав би стати пріоритетним, окільки відповідає точці зору Вселенського Архиєрея Івана-Павла II, який усвоєму апостольському листі “З нагоди 400-ліччя Берестейської унії” писав: “Передумуючи події Берестейської унії, запитаємо себе: яке значення має сьогодні ця подія. Тоді йшлося про єдність, що стосувалася тільки обмеженої географічної території, однак вона стала важливою для цілого ходу екуменізму. Східні католицькі Церкви можуть дати свій важливий вклад в екуменічний рух”. [4, C.18] Принципи діяльності УГКЦ в екуменічному руслі окреслив II Ватиканський Собор у декреті “Про Східні церкви”: “Східні Церкви, що в єдності з Римським Апостольським Престолом, мають особливий обовязок старатися про єдність всіх християн … і то передовсім молитвами, прикладами життя, шанобливою вірністю супроти старинних східних традицій, взаємним, та кращим знанням себе, співпрацею та братнім цінуванням справ і поглядів”. [10, C.183]

Варто наголосити на ще одному аспекті Берестейської унії припало на період глибоких трансформацій не тільки у політичній сфері, але і в економічній. Ці трансформації відбувались у всій Європі, частиною якої була Україна, і спрямовані були на формування національних держав і національних економік. Україна, незважаючи на своє підневільне становище у Речі Посполитій, все ж була включена в орбіту європейського життя, підтримуючи торгівельно-економічні контакти з країнами Центральної і Західної Європи, що мало велике загальнонаціональне значення, оскільки формувало певні погляди і пріоритети. [117, 25 лютого]

Історичну і національну значимість Берестейської унії можна збагнути лише врахувавши тогочасні суспільно-економічні процеси в яких унія відіграла роль інтегративного фактора не тільки у церковних справах, а й у розвитку українського суспільства на базі формування національної економіки.

Процес становлення української нації вимагав забезпечення необхідних для успішного здійснення мети цього процесу чинників, і, саме, унія творила умови для формування української спільноти, пробудивши національну свідомість русинів. Унія стала в обороні української мови як найважливішої національної ознаки, сприяла розвитку та поширенню освіти. Відкривалися школи з українською мовою навчання, які протягом всієї подальшої історії України залишалися осередком української духовності. В цих “уніатських школах” формувалася національна інтелігенція, духівнича і світська, яка згодом започаткувала й успішно здійснювала українське національне відродження і державотворення. [118, C.16-17] Берестейська унія, що виникла як засіб порятунку нації, створила країнську (національну) Церкву і повела її по шляху самостійного розвитку з усіма атрибутами національної помісної Церкви, [189, 21 грудня] яка ніколи не була знаряддям в руках влади і держави, залишаючись в умовах окупаційних режимів виразником опозиційних настроїв та національних прагнень народу. Берестейська унія 1596 року справила визначний вплив на формування української духовності, оскільки була актом не тільки релігійного, але й культурно-національного самовизначення.

В умовах етнічного ренесансу важливого значення набуває проблема ролі УГКЦ у становленні національної свідомості українського народу в процесі європеїзації української духовності. Ми не можемо не погодитись зі словами митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, який оцінюючи Берестейську унію, писав: “Через злуку з Вселенською Церквою і західною культурою ми зискали силу зберегти наш нарід і наші традиції від противників… Історія нашої Церкви від кінця XVI ст. є доказом цього, є нашим оправданням перед усіма закидами, які нам роблять”. [274, C.36] УГКЦ, виникнення якої було явищем не тільки обєктивно зумовленим, але й історично необхідним, стала однією з рушійних сил першої хвилі національно-культурного відродження України кінця XVI - початку XVII ст. І сьогодні, УГКЦ, яка синтезувала в собі ідею греко-католицизму з національною ідеєю, створює основи для формування загальноукраїнської християнської культури, своєрідної української мініцивілізації у складі європейського духовного простору. Ця ідея отримала реальний шанс на втілення в умовах незалежної української демократичної держави.

Розділ 2

Проблема стосунків між Церквою та державою в Україні: теоретичний методологічний аналіз.

2.1. Теорії “симфонії влади” та “двох мечів” як філософське підгрунтя державно-церковних стосунків.

Однією з основних заслуг християнства перед світовою цивілізацією є, без сумніву, розподіл влади на світську та духовну, а відтак існування в світі двох авторитетів - політичного і релігійного. Розмежування сфер влади на державну і духовну є тим єдиним чинником, що гарантує свободу особистості. Воно забезпечує людині право вільного вибору, оскільки духовна влада захищає її від засобів психічного впливу і звертаються лише до розуму і незалежної волі людини. [216, С. 112].

Принцип відносин між державою та церквою задекларований самим Ісусом Христом: “Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові” (Мт.22.21). Однак, спосіб застосування цієї євангельської догми, її тлумачення є відмінним у візантійській та римській традиціях.

Візантійська доктрина, що відома як “теорія симфонії влади” отримала своє формулювання ще в часи правління Юстиніана: “Церква і держава є двома священними дарами, даними людству, тобто двома порядками речей, які витікають з одного джерела: волі Божої, і тому вони повинні бути між собою у досконалій гармонії (symphonia), допомагаючи одна одній, але не знищуючи свободи і автономії кожної у її власній сфері”. Згідно з таким підходом, автономність церкви і держави не означає їх ізольованості. Для держави церква є частиною її життя, її моральним імперативом, а для церкви держава є зовнішнім історичним оформленням життя народу. Двоголовий візантійський орел символізує цю двоїсту єдність влади світської і духовної.

Єдина влада, хоч і поділена між двома “головними”, є не лише теоретичним принципом виконавчої влади, а й законодавчої, що знаходить практичне відображення у чинному законодавстві, де закони церкви (canons) світські (nomoi) враховані рівним чином.[221,C. 179] Саме ця риса - єдність кодексу -відрізняє візантійський світ від римського.

Єдність теоретичних і практичних приписів гарантують рівновагу візантійської політико-релігійної системи, яка задовольняє обидві сторони.

Принцип антиномічної незлитості і нероздільності не може бути порушений в жодному напрямку. Оскільки ще більша незлитість призводить до монофізитського спіритуалізму з подальшим приниженням світського, а спроба відхилення в бік нероздільності веде до політичного монофізицтва, тобто надто тісного союзу церкви і держави з обовязковим приматом останньої. [73,C. 232]

Сконцентрованим виразом політичного монофізицтва стала система цезаропапізму при якій влада церкви /auctoritas/, що визнається за патріархом втрачає свої позиції та стає залежною від влади держави /potestas/, яку уособлює імператор. Таким чином ;симфонія в юридичному аспекті як реляція влади церковної і влади державної -це завжди стан апофатичної нестабільної рівноваги, -зазначає І. Гаваньйо, -будь-яка спроба ”катафатизації” цієї реляції… веде до втрати нестабільної рівноваги на користь конкретної potestas.” [73, C. 234-235] Як реакція на такий стан речей в церковній свідомості виникає постава, яку можна визначити як ”соціальне несторіанство.”[73, C. 235]

Вираховуючи правовий аспект, можна піддати сумніву легітимність візантійської системи. Політико-релігійна доктрина, що задекларувала себе як християнську , була розроблена на основі еллінської поганської концепції, згідно якої імператорська верховна влада є прообразом небесної монархії. Внаслідок цього, візантійська культура є не тільки злиттям греко-римської традиції з християнством, а включає і третій елемент східного походження, який домінує в соціальній і політичній організації та визначає чітку ієрархічну структуру держави на вершині якої знаходиться особа імператора східного /деспотичного/, а нехристиянського походження .[107, C. 130] Подібні впливи політичні і у візантійській релігії .Вони проявляються у тенденціях нехтування історичних і динамічних елементів християнської традиції і цілковитому зануренні у богословські спекуляції про природу Бога. Моральний ідеал Сходу, таким чином, являє собою крайність розвитку духу східного аскетизму в рамках ортодоксальності. Він знайшов своє відображення у радикальному східному варіанті християнства що втілився у безкомпромісному відреченні від світських проблем, запереченні ролі держави та невизнанні будь-яких суспільних зобовязань.[ 107, C. 130-131]

Відносини між владою духовною і світською у Візантії та в Римі формувались різними шляхами. Умови Римського Заходу в більшій мірі сприяли творенню самобутньої творчої християнської культури. В той час, коли Візантія організувала християнську імперію на засадах симфонії влад, на заході в світі хаосу і розрухи Римська Церква опинилася в стані ізоляції від світу. Їй доводилось боротися з силами варварства і соціального безпорядку. Проте, переміщення центру імперії з Риму до Візантії дає можливість понтифікам застосовувати їх авторитет незалежно від світської влади, що посилюється фактом віддаленості останньої.

Необхідно вказати, що традиції римського права базуються на автономності особистості , яка розуміється як предмет права. Уже в першому послані папи Климента ( 88-97рр.) проявляється латинське відчуття порядку і його практичний ідеал суспільного обовязку: ”Якщо хто твердий у вірі, чи здатний висловити своє знання, чи чистий у своїх справах, тим більше він повинен … шукати спільної користі, а не своєї. ”[ 114, C. 63 ]

Наголос на соціальному аспекті християнської традиції спонукав Західну Церкву зайняти незалежну позицію по відношенню до держави, засудити втручання останньої у справи релігійні. Зазначена позиція отримала глибоку філософську і теологічну концептуальну аргументацію у працях св. Августина, який утвердив авторитет духовної влади: ” Імператор знаходиться у Церкві, а не над нею: з цього випливає, що обовязок християнського правителя - у своїх діях підкорятися постановам Церкви у всіх питаннях, що стосуються віри.” [ 107, C .132 ]

Латинський світ виразив свою концепцію відносин між духовною та світською владами у теорії ” двох мечів .” Для цієї системи характерна наявність двох, незалежних один від одного, кодексів. Там, де візантійський світ легітимно віддав перевагу союзу, римський світ узаконив розєднання світської і духовної влади. Таким чином, якщо вирішення проблеми на Сході ризикувало призвести до поклоніння держа ...........